Жінка-УКРАЇНКА

Малий Тарас недарма, далебі,
пішов колись від батьківської хати
у білий світ отих стовпів шукати,
які тримають небо на собі.

Пішов, поцілувавши мамин хрест,
не знаючи, що небо України
надовго і неміцно підіпре
Дивна душа кріпацької дитини.

Узявши на плече тягар крутий,
тримав тоді і навіть днесь тримає.
Невже ж, нащадки, серед нас немає
нікого, щоб йому допомогти?

А може треба помолитись ревно
і крикнути у світ: “Агей, хлопи!
Підтримаймо Тарасові стовпи!
Бо небо щось тримається непевно!”

Підтримаймо! Плечима підіпрім!
Нехай воно хоч трішки стане вищим.
Бо може бути пізно! Вдарить грім
і в сніговиці знов нагай засвище!

І вискочить із хащі хижий звір,
стопазурний, стоглавий, стовчорашній.
Тримаймось, хлопці! Звірові – не вір!
Ніколи звір не був котом домашнім!

Бо ми уже обмануті не раз.
А в сотий раз – чи в тому є потреба?
Ви бачите – сутулиться Тарас.
Тримаймо небо!
 

Володимир Пішко
2009 р.