Жінка-УКРАЇНКА

– Так, потроху настає весна, – і собі відказую.

Помітивши деяку сором’язливість чи невпевненість, які насправді виявляться незагойним болем і неминучою тривогою цього худощокого чорнявого повстанця, зупиняюся і даю зрозуміти, що мені не байдуже те, що він скаже. Навпаки хочу довідатися якнайбільше про те, чим живе разом з іншими побратимами, що думає, які має передчуття.

– Що з ногою? – питаю передусім.

– А, – відмахнувся. – Вже забув.

– І все-таки, – наполягаю. – Десь поранив?

– З «тітушками» мав діло, вони на Майдан хотіли пройти, а я тоді чергував на барикаді, – відповів.

Помітні синці та поранення зауважую й на обличчі співрозмовника. Однак найбільше вражає глибокий сум у його очах, хоч як не намагався він його приховати.

– Які плани? Надовго ще тут? – далі питаю.

– Думаю, що так. З’їжджу додому на день-два й назад повернуся. Буду до самої перемоги.

– А коли та перемога настане, як думаєш?

– Коли сюди, на Майдан, приведуть тих, хто вбив Жеку й інших пацанів, – не забарився з відповіддю.

– І покарають, – додаю. – Посадять у тюрми.

– Я, чесно кажучи, не знаю, на яку саме кару вони заслуговують, але одну мають точно понести.

– Яку ж?

– Всі – беркутня, захарченки-януковичі – всі вбивці хай прийдуть сюди на Майдан і хоч раз подивляться в очі матерям загиблих синів, які тепер у Небесній Сотні. Хай хоч раз подивляться… Бо коли сестра Жеки приїхала й спитала мене, де її брат, я не зміг сказати, що він лежить біля готелю «Козацький», що неживий, – мій розповідач занервував і став хутко втирати з очей мокроту. – Кажу: «Та, побіг десь!» А сам не те, що в очі не можу їй глянути, а взагалі хочу провалитися десь під землю, бо так стидно було, що я живий, а її брата нема, – вкотре скривився до плачу. – Він такий веселун був! – не вмовкав майданівець. – Перед тим ранком двадцятого лютого, коли його снайпер завалив, цілу ніч анекдоти травив! Ми перед тим не спали, воювали з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте тут на Майдані… А потім все одно спати не могли, то всякі небилиці городили… Не можу змиритися, що його не стало!

Хлопець, попри нездорову ногу, не стояв на місці, багато вертівся, махав руками, крутив головою. Мені теж стало не по собі, не зчулася, як з очей покотилися сльози…

– До нас тепер психологи часто в палатку приходять, стараються поговорити, кажуть, що плакати навіть для чоловіків після всього, це нормально, – так, ніби виправдовувався вояка.

– Бо витримати це все дуже непросто, – погоджуюся.

– Він східняк був… Жека…

– А ти?

– Я з Тернопільщини… Микола звати. Вищу освіту маю, юридичну, тут в Києві вчився… Але роботи не знайшов удома, то поїхав у Росію за заробітки… Поки вернувся, дружина знайшла іншого… Доньку, правда, маю, вона від мене не відказується… То все та влада винна, вона мою сім’ю розбила… Бо якби мав роботу, приносив додому зарплату… А так…

– Все наладиться, – кажу.

– Не розумію, чого Жека, а не я, – вразив несподіваною думкою. – От чого я залишився, а Жеки не стало?! Чого вбили його, а не мене?! Після мене хоч донька залишилася б, а він... Нічого не встиг... Ще б одружився, сім"ю завів, молодий же геть був...

– Отже, для чогось ви тут на землі ще потрібні, – не знайшлася з іншими словами.

– Всі так кажуть, але поки не розумію, нащо я тут...
– Може, ради доньки?

– Так, – погодився. – Ради доньки тут весь цей час стояв і воював. Ради того, щоб коли виросте й вийде заміж, її чоловік по заробітках не їздив, а беріг сім’ю…

Ми розпрощалися. За кілька хвилин зі сцени Майдану почула виступ котрогось із народних депутатів, який наполегливо просив усіх небайдужих, надто священиків, навідувати майданівців, ба навіть взяти їх під опіку.

– Приходьте до кожного, хто пережив ці трагічні дні, хто втратив побратимів, бачив смерть на власні очі, пережив великий стрес, – чулося зі сцени. – Нині в них розвивається такий собі «афганський синдром», коли почуваються покинутими, непотрібними й розгубленими. Якщо вони поїхали з Майдану додому, то, односельчани, приходьте до них, розмовляйте з ними, не залишайте на самоті! Тих, хто лишився на Майдані, не оминайте, а зупиняйтеся біля них і говоріть з ними...

Ми втратили тих, хто нині в Небесній Сотні, то мусимо вберегти тих, хто досі у Сотні Земній, – і собі занотую, повернувшись із Майдану додому. Бо вони напоготові. Не зважаючи на відчай, розпач чи душевний біль. Говорімо з нашими героями-вояками, або хоч уважно їх слухаймо. Вони не просто варті уваги, вони на неї заслужили. Як ніхто інший.

Жанна Куява

http://slovovolyni.com