Жінка-УКРАЇНКА

- Час знайомства -

Наталія Кобринська – "Дух часу". Очі вирізнили цю малу, непоказну книжечку  з поміж інших, рука потяглася саме до неї - спрацювали, напевне підсвідомі асоціації.

Є серед моїх знайомих родина Кобринських. Спіткало їх велике горе - померла їхня, змалку хвора, донька Наталка. І в пам'ять про неї батьки видали тоненьку збірочку Наталиних віршів - дівчина кохалася в поезії...

І знову я бачу знайоме ім'я на палітурці. Такий дивний збіг. І авторка зовсім інша, і з часу зовсім іншого, а ім'я те саме. Чи то доля обирає за іменем, чи ім'я притягує до себе певну долю? Не знаю. Але закономірність якась є.

Назва книжки теж одразу кольнула в серце - "Дух часу" - це те, що мене завжди приваблює, хвилює. Дух часу - в минулому, в майбутньому, саме зараз, у нас самих! Він править світом, проникає у все - велике й дрібне, - творить і руйнус впливає на події, вершить історію, долі людей і країн.

Жіноче ім'я на обкладинці, близька мені назва - і ось вже книжка у мене в руках. Гортаю, вдивляюся у портрет - яскраве, незабутнє обличчя: гарна, сумна, горда, впевнена і вразлива водночас. Українське вбрання, українська душа - Наталі Кобринська. Будьмо знайомі!

- Час і доля -

З сумної ноти почалися мої нотатки. І не розвіявся цей сум, коли прочитала я біографію Наталії Кобринської. І не раз стислося моє серце від співчуття до її жіночої долі, пройнялося повагою, запалилося бажанням ближче пізнати низько вклонитися невгасимій зірці української літератури, а ще - відкрити Наталію Кобринську тим читачам, кому досі не довелось і не пощастило познайомитися з творчістю письменниці.

Вона народилася в Галичині - в селі Белелуї на Станіславщині, 8 червня 1855 року. Культурна, інтелігентна родина Озаркевичів (за батьком) та Окуневських (по материній лінії) була багата на вчених, священиків, лікарів, державних діячів, музикантів і театралів. Духовне, музичне та літературне середовище оточувало дівчину змалку. Над усе любила книжки - читала українських авторів з чималої домашньої книгозбірні; польську літературу - з бібліотеки польської пані, володарки рідного села. З творами німецьких та російських письменників Наталію ознайомили брати: старший Володимир навчався у німецький гімназії в Чернівцях, молодший Євген - в "руській" гімназії у Львові. Сама ж Наталія, як і її сестра Ієроніма, здобувала освіту вдома - цим опікувався їхній батько Іван Іванович Озаркевич.

Спочатку в Белелуї, згодом у Болехові, неподалік Стрия, минала юність Наталії. Там зустріла вона своє єдине кохання, одружилася з Теофілом Кобринським - священиком, обдарованим музикантом. Піаніст, композитор, співак, збирач фольклору - рідна душа. Самі небеса поєднали їх у пару, та подарували усього неповних вісім літ подружнього щастя.

Не дав Бог діточок, увірвав тендітну струну, поселив у юній жіночій душі глибоку тугу...

У 1882 році молода вдова виїхала, на якийсь час, з батьком до Відня. Там, у європейській столиці, поринає вона в літературний світ, знайомиться з письменниками і наважується показати їм свої літературні спроби, як вона сама стверджувала -"безпретензіональні оповідання".

Схвальна оцінка не забарилася, поголос про успіх молодої письменниці досяг Івана Франка, який гаряче підтримав її як словом, так і дією - опублікував одне з оповідань у "Зорі", тим самим збудив у неї "якнайкрасші надії на літературні подвиги". Це сталося у 1883 році.

У 1884 році Н. Кобринська засновує у Станіславі (нині Івано-Франківськ) Товариство руських жінок, що ставило своїм завданням розповсюджувати нові суспільні ідеї (дух часу!) та літературні твори серед жіноцтва: "Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була все- вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, его потреб і недостатків".

В червні 1887 року Н. Кобринська спільно з Оленою Пчілкою (матір'ю Лесі Українки) видає жіночий альманах "Перший вінок": "Ні радість, ні втіха, ні гра пуста була нового видання "Першого вінка", а загадали ми без упередження, здрогання діткнутися найглибших ран, заданих жіноцтву нашим порядком суспільним".

Дух часу... Соціальне і національне пробудження, суспільно-демократичний рух, феміністичні ідеї - вони вирували, вибухали, запалювали шляхетні серця надією на позитивні зрушення, на величне майбуття. Бажання щасливої, гідної долі - не так собі, як поневоленому жіноцтву, пригнобленому трудовому люду - спонукало до активної діяльності.

Петиція до Державної ради про дозвіл жінкам вступати до університету; вимоги полегшити труд жінки-матері , поліпшити становище жінок у суспільстві (з'їзд жінок у Стрию, зустрічі з І. Франком, М. Старицьким, В. Стефаником, О. Кониським, Д. Лукіяновичем, І. Нечуєм-Левицьким, М. Коцюбинським, Б. Грінченком; листування з А. Бебелем, з відомими діячами України, Чехії, Німеччини; збирання народних переказів, зразків народного мистецтва; видавнича робота – таке коло інтересів, життя провінційної (на перший погляд) жінки-письменниці і передової громадської діячки.

Дух часу підніс її на служіння народу, на підтримку жіноцтва: "Я через літературу дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві, - писала Н. Кобринська - тож хотіла і інших повести за собою".

Не "завдяки", а "наперекір". Не в тихому болоті, а в бурливій течії. Не затьмарена вдовиною жалобою, а осяяна світлом високої духовності, збагачена власним талантом і увагою відомих людей своєї доби - така вона перед нами  постає - Наталія Кобринська.

Яка ж вона у сприйнятті своїми сучасниками?

"Вона прекрасна людина... Якби ви її так знали, як я... Ви б її дуже поважали. Жодна з ... львівських пань не може рівнятися з нею... з її духом, із тонкістю її чувства".

О. Кобилянська

"Я пізнала Кобринську в найтяжчих хвилинах її життя. ...Спомини її на загал не були веселі, так як невеселе було життя, відколи віддалася суспільній праці... Усе була огірчена...Мала великий жаль до тодішніх жінок".

О. Дучимінська

"В пам'яті залишився один образ: на естраді говорить поважна, висока, шляхетна пані Вся в чорному. Чорна буйна чуприна. Бліде обличчя. Маленькі білі ручки, що наче платоч-ки білого квіту, визначаються на чорній одежі, Слова % як ритм бойової музики, вливаються в душу".

О. Кисілевська

Ольга Кобилянська повідомляла болгарського літератора П.Тодорова: "В нас єсть тепер кілька гарних молодих талантів. З жінок подам Вам ... адрес пані Наталії Кобринської (в Болехові, Галичина)".

Іван Франко, листуючись з Елізою Ожешко, серед сучасних українських письменників, вартих на її увагу, називає Панаса Мирного і Наталію Кобринську

Письменниця, громадська діячка, шляхетна людина, вона ніколи не переставала вчитися. Перебуваючи у Цюриху відвідувала в університеті лекції німецького економіста Ю. Пляттера. Заглиблювалася у вивчення новітніх соціалістичних ідей. Брала участь в етнографічних виставках, археологічних з'їздах. Спілкувалася з прогресивною молоддю, сприяла перекладам на українську мову сучасних праць відомих закордонних авторів. Писала оповідання, повісті, казки, новели. Переймалася проблемами жінок. Вірила у прогрес. Дихала на повні груди буревійним духом свого часу

Здобутки і втрати, тріумфи і трагедії сповнили життя Наталії Кобринської. Увірвалося воно 22 січня 1920. Над її могилою поставили хреста з сумним надписом: "Мене вже серце не болить..."

- Час і пам 'ять -

Земляки Н.Кобринської, літературно-мистецькі кола, українські громадські діячки сьогодення вдячно бережуть і шанують пам'ять про велику громадянку і талановиту письменницю. Визнання, нажаль, приходить здебільшого після смерті...

Знову ж таки - на жаль, я не була в Болехові (сподіваюсь: ще доведеться). Там щороку поминають пані Наталію, влаштовують урочистості, з'їжджаються на уклін.

Ось переді мною програма Святкової академії, присвяченої 150-річчю від дня народження Н.Кобринської. Організатори - Івано-Франківський відділ Союзу Українок, Болехівська міська організація Союзу Українок, Фонд Наталії Кобринської, Болехівська міська рада.

Місцевий музей Н. Кобринської започаткований тут спочатку як меморіальний куточок у міській бібліотеці. У 1967 році відкрилася меморіальна кімната письменниці у новоствореному краєзнавчому музеї. У 1970 році був проведений ювілейний вечір до 155-річчя від дня її народження, з інсценізацією оповідання "Виборець".

У 1990 році урочисто відкрили пам'ятник Н. Кобринськін провели форум-віче "В колі сучасників".

Від того часу все більше і більше з'їздиться гостей н. пам'ятні конференції, панахиди, виставки, конкурси, літера-турно-музичні вистави.

У 1994 році презентовано фільм "Зірка Кобринської".

І хоча, свого часу, пані Наталія говорила: "... Я знаю! По мої смерті будуть робити мені паради, ювілеї, свята... але... я цього не хочу!" - нам хочеться вірити, що казала вона таке хвилини відчаю, і, можливо, не боронила б, якби знала, як це буде потрібно сьогодні!

- Час і спадщина -

Час... Він пливе невпинно. Вже понад сто років минул відтоді, як побачили світ перші оповідання Наталії Кобринської.

У різних напрямках за ці роки віяв дух часу, сповнювався різними настроями, викликав різні емоції. А твори письменниці не втратили своєї актуальності дотепер.

Адже, попри плин часу і зміну суспільних взаємин, людина, її єство залишаються незмінними - стверджуюся в шг думці знову і знов. Дух часу вимагає нових дій, нових прагнень - легко і залюбки стає на новий шлях молодь; важко знайти себе в нових обставинах старим людям. Але людина у всі часи переймається тим самим: любить, мріє, боїться... -робить те саме, що робили, і відчуває те, що відчували її діди й пра-пра-прадіди. У всі часи - і колись, і тепер - батьки хотіли щастя своїм дітям, діти тягнулися вперед - до нового й незвіданого, дівчата мріяли про кохання й шлюб, селяни чекали на гарний врожай, обивателі дбали про добробут, політики жадали влади... І все мине... І все буде знову, і знову наступатимемо на ті самі граблі.

Збірка "Дух часу" прочитана мною, як мовиться, єдиним духом.

Оповідання - особливий, як на мене, жанр, важкий для письменника. Вимагає неабиякої майстерності: заінтригувати читача, ясно викласти думку, художньо наповнити малий за обсягом твір - ой, як не легко!

Тут має бути продумана й виважена кожна фраза, стисла й змістовна. Потрібно так композиційно вибудувати оповідання, щоб було воно зграбним і невагомим, і разом з тим, повним - як горішок ліщини... На те вчать в університетах. А якщо таке вдалося "невченій", або, вірніше, "самовченій" ав-торці, це свідчить про природжений талант.

Оповідання і повісті Н. Кобринської - про повсякденне життя мешканців галицького краю: жіночі долі, дівочі мрії, удовине горе, селянська праця, єврейський ґешефт, шляхетський гонор, політичні змагання...

Хтось скаже, що Наталія Кобринська створила вражаючу художньо-психологічну панораму. А я скажу - подарувала дорогоцінну низку розмаїтих пацьорок, де кожен твір - неповторна, блискуча намистинка, що виграє усіма барвами світу. Бентежить і зворушує, навчає і збагачує, викликає сміх і сльози, сум і радість, співчуття і втіху.

До речі, сюжети і тематика в творах Н. Кобринської напрочуд різноманітні: психологічні, жанрові, соціальні, політичні; а є за народними казками й переказами - на різні смаки!

Наклала свою печатку на творчість і долю письменниці перша світова війна. В 1915 році Кобринську було заарештовано: вже літню жінку звинувачували в шпигунстві на користь Росії - далися взнаки її колишні зв'язки з громадськими діячами східної України. Дякувати Богу вона була виправдай, і звільнена. Того ж року опублікувала три новели про війну.  Й далі видала збірку з десяти творів "Воєнні новели".

Вважаю, що мені пощастило - завдяки знайомству з творами Наталії Кобринської маю тепер цілий гурт добрих знайомств: тут і стурбована попадя Шумінська; і стара Янова, що їхала залізницею від Коломиї до Бурштина; обдурений політиками селянин Яким Мачук; бідна Катруся та багата Ядзя; сирота Галя; природжена ґендлярка Ґінда Розенталь; мудра Тетяна - нянька й перша вчителька малих дітей...

Ті, хто читав повісті й оповідання Н. Кобринської, сподіваюся, теж тішилися тим знайомством. А хто ще не читав - мають нагоду приєднатися до кола шанувальників письменниці. Щиро зичу вам незабутніх хвилин спілкування з творами Наталії Кобринської, якими донесла вона до нас дух свог часу і тепло своєї душі.

Світлана Макаревська