Жінка-УКРАЇНКА

Відколи   вмерла  його баба, старий Олекса жив самотою, хоча мав шестеро дітей. До дітей не хтів, та вони його не дуже й кликали через одну паскудну ваду: коли напивався, починав дошукуватися правди. А напивався у свої  неповні 78 частенько. А потім брав гармошку, грав  до знемоги, заплющивши очі , і  горлав усі  пісні, які знав.

Щоб старому не було так самотньо, на перших порах  підселили діти до нього онука,  сина найстаршої доньки, 23-річного бевзя, який ніде не працював, а промишляв тим, що підбирав усе, що не на своєму місці лежить. Та ще й не самого, а з «гражданською жінкою», особою невизначеного віку, на вигляд літ 15-ти, це якщо подивитися ззаду, а спереду мала обличчя 30-річної засушеної тарані . Нічого не скажеш: пара - лисий і кара!Обоє полюбляли випити, а надто на дурняк. Довгими зимовими вечорами крутили самокрутки із якимось невідомим зіллям і кадили біля порепаної грубки, аж стояв у хаті  приторний запах прілої трави .  Дід чадів разом з ними, нічого не розуміючи і все дужче кашляв, надривав свої у кузні прокіптюжені легені, зажовуючи  кашель  дешевими пігулками.

Від тепер, коли підходив день виплати дідової пенсії, любі онучата так напували старого, що він уже не шукав правди, а спав  важким непробудним сном, одягнений і взутий, а коли прокидався наступного ранку, то розгублено блимав сірими вицвілими очима навкруг себе, мов, де це я тепер і де ж це я був?Провіряв нещасний мізер від пенсії, який сховався на  дні глибоких кишень і вислуховував прикрашену всілякими небилицями брехню онучат про те, що « ми ж не брали, це ж ви, діду, самі віддали».

Потому онуки пропадали з дому на кілька днів, якраз на стільки, на скільки вистачало дідової праведним трудом заробленої у кузні пенсії.  А старий, почухуючи потилицю, ставав до плити. Грошей, які залишилися, було мало.  Брався готувати вінегрет, пік  якісь перепічки, а потім сідав до столу   з винуватим виглядом і мовчки жував на останні два зуби свою нехитру страву.

Пообідавши, обходив своє обійстя, і  хрипло матюкаючись, не знаходив багато чого із інструментів, реманенту і посуду, а одного ранку помітив, що  на подвір’ї, на старому оброслому мохом стовпчикові нема алюмінієвого рукомийника. І такий його жаль узяв! Той рукомийничок умивав  личка його дітей, та й сам він жаркого літа не раз  і не двічі ополіскувався після сіна чи роботи теплою нагрітою на сонці водою.

І дід затужив. Туга його була важкою, як хвороба без діагнозу. Він мав добре серце. І коли був тверезий, не зобижав навіть мухи. А п’яне його патякання ніхто не сприймав всерйоз. Мовчки  ходив до пункту прийому металу, добре, що той був недалеко по вулиці , і за останні копійки викуповував назад свої інструменти і реманент, які спритний онук здавав на пункт за безцінь. Дід ніс додому бабку для виклепування коси і притуляв її до грудей, як якусь рідню. Скільки за довге життя переклепав того заліза!Його худі жилаві  руки стискали бабку і він відчував  тепло металу, чув дзвін його у вранішній тиші.

Хтозна, скільки б це тривало, якби не приїхав дідів син. Він жив далеко, приїжджав нечасто. Але одного разу приїхав  і поклав край « мирному співіснуванню». Онуки вибралися швиденько, не забувши прихопити кращі дідові ковдри, подарунки дітей до 23 лютого, перебрали навіть дідові шкарпетки, залишивши йому розпаровані та подерті.

Ну та й Бог з ними! Прийшли доньки, вибілили  невеличку дідову хатку знадвору і зсередини, помили вікна. Хатина веселенько  посміхалася на горбочку, гарненька і ошатна. І дід стурцяв за доньками, вдоволено посміхаючись у вуса.

Минув ще один рік. І в дідовій хаті почалась чудасія . Одного ранку зайшов до  нього в гості  сусід – ветеринар. Чоловік полюбляв випити, мав дебелу і голосну жінку, якої боявся, як нечистої сили. Коли заходив у запій, тинявся вздовж вулиці в надії знайти рятівну чарчину. Зайшов і до діда. Погомоніли  про те, про се. Дід не пригощав   - не було чим. Ветеринар посовався на стільці та й пішов. А дід задумав  поголитися. Зайшов у залиту сонцем верандочку, примостив  на старенькій скрині люстерко, сів на табурет, який колись сам  змайстрував. Швидко поголився, бо щетина в старого була рідка і м’яка. На звичному місці, де старий завжди тримав одеколон  і гребінець, одеколону не виявилось. Старий вдарив об поли руками: - Ото вже вражий син цей ветеринар, таки поцупив  пляшчину з одеколоном!- Почухуючи бороду,ще раз обдивився  скрізь, може, це сам його куди притулив. Одеколону не було. Наче хто проковтнув. При нагоді нагримав на ветеринара.  Той дивився на нього посоловілими очима  і оправдовувався якось кволо  і безсило: - Не брав, діду!Ось вам хрест!- І хрестився навиворіт, поціляючи  тремтячими пучками не туди, куди слід . Нема, то й нема. Старий потроху заспокоївся.

Старався поратися завидна. Коли темніло, заходив до хати, вмикав телевізора і лягав навпроти, заклавши руки за голову. Дивився недовго. Задрімав, наче провалився в сон. Його розбудило якесь шарудіння. Думав,   миша десь у світлиці. Тяжко підвівся. Тримаючись за стіни, пішов до світлиці. Намацував вимикача,а воно все шаруділо й шаруділо. Шум долинав із шафи, старої, фанерної , з різьбленими візерунками на дверцятах, опуклими вуглами  і з чудернацькими шухлядками внизу. Вона стояла  в кутку світлиці і займала чи не третю частину кімнати. В сутінках мала величний і грізний вигляд. Дід прислухався. Шуміло десь у шухляді. Ввімкнув світло, ступнув до шафи. Дошки на підлозі підозріло заскрипіли і гойднулися так, що старий аж сахнувся. Потім сплюнув спересердя на самого себе і рвучко потягнув за блискучу фігурну ручку на шухляді. Вона напрочуд легко, не так, як завжди, відчинилася. В цій шухляді старий тримав шкарпетки  і носові хустки. На превеликий свій подив, він виявив якусь куклу, що лежала поверх  зібганих шкарпеток. Нічого не розуміючи, розгорнув її  і побачив…пляшечку одеколону, яку шукав декілька днів. І почалося!  Не минало  й днини, щоб той, хто сховав дідів одеколон, не давав про себе знати. То посеред ночі дихав дідові у вухо, то смикав за вуса, особливо тоді, коли той спав, а телевізор тарабанив ні для кого, то починав гойдати ліжко, то грюкав перед ранком у шибку, то свистів  і гудів у комині. З того всього старий почав менше пити, читав молитви і хрестився.

Поряд з Олексовою хатою стояла хата жінчиної покійної тітки. Невдовзі в ній оселився  ще один з багатьох дідових онуків з сім’єю - дружиною і трьома дітками. Тепер Олекса був не сам. Сют- тут та й прибігали до нього правнучата погойдатися  на гойдалці, а молода невістка днями товклася у дідовій кухоньці, чаклуючи біля плити  Благо, що у діда був газ, а молоді ще не вправилися підвести до своєї хати. День для Олекси проходив швидко  і непомітно. Звиклий до повсякденної роботи, він сновигав подвір, ям, накульгуючи на зламану ногу. Там підкосить, тут підгребе, там перенесе, то води скотині натягає з криниці. Все ж якась поміч.

Невістка завше відсипала дідові приготовленої страви. «Продпайок!»- посміхався у вуса дід, смачно обідав і всідався у старе-престаре крісло у верандочці почитати пресу. А читати він любив! У свої 78 читав читав без окулярів, цікавився політикою, любив різні рубрики- цікавинки, інколи сам надсилав до редакції  прислів’я та приказки. Він якось не прижився у теперішньому часу, більше жив спогадами та минулим, пам’ятав всілякі дрібнички, імена, людей і події, і не завжди розумів, що твориться зараз на білому світі.

Два рази   на тиждень Олекса вибирався в село. Щосереди ходив на базар прикупити  дещо, а більш за все « заправити», як він казав, телефон. Діти купили дідові новітню іграшку, тож він  тепер мав бути завжди на зв’язку. А у вихідні зранку йшов до  дітей, не чекаючи, поки вони самі надумають його провідати. Доньки з’їжджалися із заробітків у місті до своїх осель на якийсь  день, хапалися відразу за   роботу. А в селі тій роботі кінця – краю немає, що весною, що восени. І навіть, якщо сніг все вкриє, то й сніг треба прогорнути, щоб по  подвір’ї  якось  ходити. Дід гостював, слухав дітей, а більше говорив сам. Назбирав за тиждень новин, то й ділився ними. Розказував і про свою чудасію. Доньки відмахувались і цитькали на нього, наливали дідові сто грам, годували і спакувавши торбу, підвозили додому.

Після вихідних дід, як генерал, провіряв порядок у «війську» - обдзвонював усіх рідних , дізнавався, як доїхали, а потім дзвонив  не дуже ріднім, кумам і знайомим, і виконавши почесну місію, вкладався спати.

Саме з телефоном  трапилася у діда найбільша приключка. Щовечора старий клав телефон біля себе на тумбочці. Ось  і цього вечора так зробив. Був він тверезим, ще  в обід заросився залишком із маленької пляшечки, яку доньки вклали до торби з харчами. Вже й духу тої горілки чути не було. Повечеряв. Онуки ще товклися  у кухоньці, а дід вже лежав навпроти телевізора, заклавши руки за голову, і дрімав. Потім вийшов за онуками, зачинив двері(на кухню був окремий хід) . Вимкнув світло та й заснув. Прокинувся як завше, з півнями. Умився  у кухоньці, в якій смачно пахло вчорашньою вечерею, став гріти собі якогось чаю, хоча майже ніколи не снідав. Згадав про телефон. Він вже встиг звикнути до нього, як до речі необхідної і важливої. Якщо не тямив щось у ньому, то сидів  і  розмовляв з ним, як з живою істотою, натискав гачкуватими пальцями на кнопки і сварився  із  тою жінкою, яка час від часу бадьорим голосом обзивалася до діда   і повідомляла, що «абонент  зараз не може прийняти ваш дзвінок». А дідові треба було конче і зараз! Переступив  високий поріг і остовпів. Телефона не було! Перебрав усю постіль, позаглядав по вуглах кімнати-вітальні, яка слугувала йому й спальнею. Була простора й незатишна, мала двоє невеликих віконець, двоє ліжок, лежанку, широченні сволоки на стелі і тьмяну без кількох зубів скляну зубату люстру. Сиротливо  попід вікном тулився невеликий телевізор, на маленькому столику біля телевізора гучно  сам до себе говорив радіоприймач. Старий навіть попід доріжки на підлозі позаглядав. Нема. Сів на край постелі. Розгублено і злякано водив по кімнаті очима. Не сиділося.  Знову почав перетрясати подушки, простирадла і ковдри, відсунув через силу ліжко від грубки, яка розділяла світлицю і спальню, перегнувся через ліжко, заглянув під стіну, навіть рукою пошарив. Нічого, окрім пилюки не було. Та ще позаторішня коробка сірників. Вже й надворі розвиднилося. Онук пішов на роботу. Невістка поставила на плиту гріти якусь страву. Дід пожалувався їй, а вона стенула плечима, ще раз позаглядала по кімнаті, та й вийшла мовчки.

Цілий день дідом труждало. Ні снідав, ні обідав, ні толком нічого не робив. Ходив, як тіло без душі. Надвечір пішов вниз по вулиці до Гарочки. Вона приторговувала самогоном. Купив у борг пляшку горілки  і насилу причалапав під гору додому. Коли геть стемніло, до діда заглянув онук:

- Що, діду, заболіли може? Чогось ви такі білі на виду…

Дід розказав. Розказував і повторявся раз коло разу, від хвилювання почав заникуватися. Онук мовчки вийняв свого телефона, натиснув якусь там кнопку. У дідовій світлиці заграла знайома мелодія. Одночасно  кинулись до світлиці, мало в дверях не застрягли. Телефон урочисто стояв у невеличкому буфеті поміж дешевих склянок і чарочок на поличці , вистеленій білим папером  із вирізаною по низу візерунчатою каймою і радісно поблимував до людей. Онук усміхнувся якось єхиднувато, потріпав поблажливо діда по  гострому плечі, а дід ошелешено дивився на телефон, як на нові ворота.

Ввечері дід напився. Він пив без закусі, тільки запивав морсом із перебродженого смородинового варення. Сидів, плакав, кобинячив і грюкав кулаком по столу:

- То хто в  моїй хаті хазяїн? 

Тетяна Іванчук