Жінка-УКРАЇНКА

Нещодавно ми опублікували в «Деснянській правді» матеріал «Оаза високої культури і духовності», в якому в. о. директора Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського Наталія Коцюбинська розповіла про підготовку до святкування 150-ліття з дня народження Великого Сонцепоклонника, видатного українського письменника, котрий тривалий час жив і працював на Придесенні, створивши тут свої найкращі твори, які увійшли до скарбниці світової класики. В цьому інтерв’ю, відповідаючи на моє запитання, пані Наталія сказала, що її чоловік, Ігор Коцюбинський, директор музею, захищає нині нашу Незалежність на Сході України, в Донбасі. 

Публікація викликала значний резонанс. Читачі попросили нас зателефонувати правнуку Коцюбинського й поспілкуватися з ним. Відверто кажучи, додзвонитися виявилося дуже непросто — зв’язок із Луганщиною в зоні АТО поки що не надто якісний. Втім, розмова все-таки відбулася. 

— Добридень, Ігорю! Ми всі, твої друзі, читачі газети «Деснянська правда» дуже вболіваємо за тебе. Щиро пишаємося тобою! Бажаємо, щоб ти якомога швидше повернувся додому живий і здоровий. 

— Дякую, Сергію! Передавай від мене вітання всім землякам! Я вже дуже скучив за близькими, друзями, за всіма вами, за нашим музеєм Михайла Коцюбинського, який з дитинства став для мене рідною домівкою, за улюбленою роботою. Втім, поки що тут, у зоні АТО, ситуація надто складна. До справжнього миру — ще дуже далеко. 

— Чув, що ти недавно потрапив під шалений обстріл… 

— Так, це сталося 4 вересня, вночі. Адже наші позиції зазвичай вночі обстрілювали. Але цього разу вогонь був настільки нищівний — буквально якесь диявольське пекло! Немало моїх бойових побратимів загинуло, багато поранених. Чесно кажучи, я дивом залишився живим. З одного боку, радість — уцілів! А з іншого — невимовний, скорботний смуток за полеглими. Це ж, в основному, звичайні, мирні люди, які зовсім не хотіли цієї триклятої війни, але змушені були взяти зброю, бо наша Вітчизна — у великій небезпеці. Якби ми не зупинили ворога, переконаний, військова агресія продовжувалася б далі, адже не секрет, які плани були у кремлівських політиків. Їх публічно у своїй манері озвучив Жириновський… 

— Загарбати пів-України! 

— Авжеж. Тому у нас просто не було вибору — або воювати, або мешкати на окупованій території. 

— До речі, а хто влаштував той обстріл українських позицій 4 вересня? Знаю, розповідали наші бійці, які побували на цій війні, що нерідко шалений, кинджальний вогонь із потужної зброї — «Градів», мінометів та артилерії — вівся саме з російської території… 

— Так і цього разу було. Нас підступно обстріляли російські військові. Це — їхня «робота»! Абсолютно точно — лупили з російського боку, жодних сумнівів. Хто ж іще міг організувати такий несамовитий обстріл із російської території? Тільки їхні професійні військові, й, безперечно, це була не якась безладна, хаотична стрілянина, а потужні, прицільні залпи. Тобто все було чітко сплановано, вони виконували наказ, аби таким чином деморалізувати наших бійців. Однак ми вистояли і зараз на сторожі, адже будь-якої миті що завгодно може трапитися. От уже після підписання мирного договору, коли ніхто не повинен стріляти, загинуло одинадцять бійців з нашого українського добровільного батальйону «Айдар» — як вони розповіли, нарвалися на підступну засідку російського спецназу. 

— Скажи, будь ласка, от вас навіжено обстрілювали з російського боку. А ви не стріляли у відповідь — у їхній бік? 

— Ні, жодного разу — це ж територія іншої держави. Це вони — агресори, а не ми! Ми, українці, — мирні люди, нам не потрібні чужі території. Все, чого ми прагнемо, — бути господарями в своїй незалежній країні. Але шовіністам це не подобається. Пригадуєш, вони й раніше не раз погрожували нам, а тепер віроломно вдерлися в Україну й окупували наші землі в Криму та на Донбасі! 

— Проте господін Путін, попри тисячі російських десантників, загиблих і поранених на Донбасі, досі стверджує, що Росія начебто зовсім не причетна до цієї бійні! 

— Начебто… 

— Ігорю, тобі — 49 років. Все-таки для бійця, який вирушає на війну, — це вже певний вік. Як трапилося, що тебе мобілізували одним із перших? 

— Просто я за радянських часів закінчив військове училище в Таллінні. Думаю, це й стало вирішальним. Хоч я давно, ще на початку незалежності, облишив військову справу. Мене чимдалі, тим більше приваблювала робота в музеї Михайла Коцюбинського, де я фактично виріс. Я щиро мріяв продовжити справу свого батька — Юлія Романовича Коцюбинського. І ця мрія здійснилася — я поринув у музейну роботу, відкрив для себе немало нового, тато багато мене навчив. Тож коли він відійшов у вічність, у мене навіть жодного сумніву не було, — робив усе можливе, щоби музей жив, щоби велася справжня наукова робота, видавалися нові важливі й справді цікаві книжки, постійно проводилися презентації, творчі зустрічі, наукові конференції, організовувалися мистецькі виставки… 

— І тобі дуже багато чого вдалося зробити. Думаю, шляхетний і водночас надзвичайно вимогливий, працелюбний Юлій Романович Коцюбинський був би неабияк задоволений і щиро пишався б таким сином! 

— Дякую. Я, справді, цим жив і був по-справжньому щасливим, коли, наприклад, вдалося втілити заповітну мрію тата — видати чотиритомник листів до Михайла Коцюбинського. Це була така колосальна праця! 

— Але почалася війна… 

— 17 березня, увечері, мені прийшла повістка. Треба була наступного дня, о восьмій, прийти до військкомату. 

— З речами? 

— Так. Я — людина законослухняна, патріотична, тож швидко зібрався й рівно о восьмій з’явився до військкомату. Відверто кажучи, спочатку думав, що мене забирають днів на десять — на перепідготовку. Тоді ж іще російська військова агресія тільки-но розпочалася, ми навіть не уявляли її масштабів. 

— Була якась медкомісія? 

Ні, та я й не звик скаржитися. Треба — отже, треба! Десять днів минуло, далі вже йшлося про сорокап’ятиденну підготовку. Потім сказали, що все це триватиме днів шістдесят… Так і досі служу, майже півроку. 

— Зараз ти — на Луганщині? 

— Авжеж, у Новоайдарському районі. І про завершення служби поки що можна лише мріяти — ситуація дуже складна… 

— У тебе є каска, бронежилет? 

— Були, допомогли земляки. Як дізналися, що я вирушаю на війну, колеги-музейники оперативно зібрали кошти на каску, бронежилет, карімат, медикаменти… Користуючись нагодою, хочу щиро подякувати за таку дружню й своєчасну допомогу директору Київського літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини Тетяні Сосновській, відомій громадській діячці з Чернігова Тетяна Жогалко, всім небайдужим людям. Але під час останнього обстрілу все згоріло… 

— Ти був офіцером запасу. А яка зараз у тебе військова посада? 

— Я — в танковій бригаді, заступник командира по роботі з особовим складом. 

— Мабуть, це нелегко — через стільки років знову опановувати військову професію! 

— Нелегко. Я ж 25 років не служив, до того ж не мав жодного стосунку до танків. Але часу на розкачку не було — мусив усьому навчитися, притому дуже швидко. 

— Слухай, а як із відпусткою? Декого з чернігівців, наприклад, Ярослава Маджугу, який нещодавно вирвався з ворожого оточення на Донбасі, на десять днів відпустили додому… 

— Коли я служив у Гончарівському, то приїздив у відпустку. Згодом мене перевели в село Дідівці, що недалеко від Прилук, потім — на Сумщину, поблизу міста Ромни… Коли я дізнався, що воюватиму в зоні АТО, заїхав додому, провідав близьких: мою дорогу матусю Антоніну Іллівну, кохану дружину Наталю, донечку Іринку. Переночував. І — в дорогу! Тепер, відверто кажучи, я відпустки брати не хочу — розумію, що тоді буде дуже важко, насамперед психологічно, знову повертатися на Донбас. Хай уже все тут завершиться, тоді з радістю повернуся додому. 

— Уявляю, як стривожилися твої рідні, почувши, що ти вирушаєш на фронт! Твоєму татові, Юлію Романовичу Коцюбинському, також судилася нелегка доля: він дуже рано втратив свого батька, твого дідуся, — Романа Михайловича Коцюбинського (сина видатного українського письменника), якого розстріляли енкаведисти; тривалий час мусив жити із тавром сина «ворога народу»; мужньо витримав страшні лихоліття Другої світової війни, отримавши поранення (дивом залишився живим!); мешкав у колоніях та інтернатах, щоразу пориваючись на свободу; а коли пішов до війська, то саме на його танковій дивізії випробовували атомну бомбу… А тепер ти, його син, воюєш! 

— Без сумніву, тато б усе зрозумів правильно — він був великим патріотом України, дуже вболівав за незалежність нашої держави. Та й рідні мене не відмовляли. Усвідомлювали — настав час боронити свою Батьківщину від загарбників, не на словах, а на ділі підтверджувати власний патріотизм! І зараз вони мене дуже підтримують, розраджують. Хоч я розумію, як тепер важко Наталі, адже вона, по суті, працює за двох. А роботи — багато, зокрема потрібно належно відзначити ювілей Михайла Коцюбинського. Та й нашому музею виповнюється вісімдесят років… 

— Також неабияка дата! 

— Якщо чесно, то в усій цій ситуації, у яку я потрапив, найважче — це невизначеність. Якби одразу нам розповіли: ви будете там-то, отакий у нас план, ось така стратегія; а стратегії немає… Звісно, я, попри поганий зв’язок, намагаюся дзвонити дружині хоча б раз на два дні. Як можу, заспокоюю її, що живий і здоровий, що все буде чудово і війна скоро завершиться. 

— А як у вас там із харчуванням? Бо дехто з бійців АТО нарікає на консерви… 

— Ну, консерви — вже, звісно, в печінках сидять. А так про нас дбають земляки. Привозять гуманітарну допомогу, зокрема, й продукти з Чернігова, Ніжина, Прилук, Варвинського, Талалаївського та інших районів. Ми знаємо, що голова нашої обласної ради Микола Звєрєв тричі особисто привозив багатотонні фури для чернігівських батальйонів. Це — дуже важливо, і ми щиро вдячні жителям Чернігівщини за таку велику підтримку! Взагалі, ця війна довела, що наша молодь готова самовіддано захищати свою Вітчизну; що ми, українці, здатні об’єднатися й нарешті відчути себе нацією. Раніше багато говорили про національну ідею, але такого патріотичного піднесення, яке відбувається зараз, ніколи не було. Тому ми неодмінно переможемо в цій боротьбі за свою свободу — вступимо в НАТО й створимо українську армію, яка стане однією з найсильніших у Європі. Натомість Росію чекають важкі часи — майбутнього у тоталітарної шовіністичної імперії немає. Головне, нам потрібно нарешті навчитися робити правильні висновки зі своїх помилок і не повторювати їх. 

— Це ж саме мені нещодавно сказав хороший товариш, перекладач, який мешкає в цілком благополучній Фінляндії. У них найбільше потрясіння за увесь цей час (десятки років!) — радянсько-фінська війна. Відтоді там усе — добре й стабільно, заможні фіни можуть спокійно планувати власне життя на тридцять-сорок років уперед… Можеш собі це уявити? Так от, на моє запитання, як їм це вдається, мій друг, пан Ееро, відповів, що вони просто вміють вчитися на чужих помилках, аби уникнути своїх. 

— Добре сказано! 

— Авжеж. Ми чекаємо на тебе, Ігорю. Повертайся живим і здоровим! 

— Так і буде. 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Джерело: http://www.hvilya.com