Жінка-УКРАЇНКА

Довкола Ульяненівської премії поширені  цілі легенди, створені міти. Дехто вважає, що це – одна з найсправедливіших літературних премій сучасності, інші – що це – суто приватна премія, яка дається винятково «своїм».

На правах цьогорічного координатора премії,  та людини, яка добре знала Олеся Ульяненка, я спробувала розібратися в цій непростій ситуації:

Чим «прозоріша» премія – тим вона престижніша.

Женю, розкажи детальніше про заснування премії ім.Олеся Ульяненка: хто – спонсор, яка сума? Хто входить у журі?

Щодо спонсорів, то тут прозоріше нема куди. Спонсорів нема. 500 баксів – не такі аж великі гроші, їх можна зібрати за рік самостійно. Нащо терпіти приниження і впускати у команду багатих жлобів, які ще й почнуть керувати?  Я зараз працюю у видавництві «Люта справа», яке теж займається актуальним мистецтвом, так і воно підтримується його засновниками за власні, кровно зароблені кошти. Це естетична гігієна.

Ми розробляли стратегію премії з таким розрахунком, щоби не було рогульства і корупції, і туди не лізли ті, хто лізе геть усюди і там в’є гніздо. Всякій премії потрібен засновник, і ним стала Спілка письменників ФНР міжнаціональної згоди, що її голова – колишній львів’янин Володимир Сергієнко, нині мешканець Берліну, який добре орієнтується в українському літературному середовищі, організує всілякі письменницькі футболи тощо. Він в 2009 році допомагав Ульяненкові робити належний розголос справи з забороною роману, проводив роз’яснювальну роботу в Міжнародному ПЕН-клубі.  Положення премії розробляв Сергій Пантюк. Сергій намагався долучити до співпраці НСПУ, але ми від цього відмовилися з-за неповторної спілчанської атмосфери. Не обійшлося без Жадана, про якого Ульяненко казав в одному останньому інтерв’ю, що покладає на нього всі надії щодо майбутнього української літератури. Жадану нема з того ніякої користі, він просто хороша, відповідальна людина. Ну і є у нас така прикраса як Лесь Подервянський.. Зрозуміло, що він не стане возитися з премією. Але якщо у нас буде спірна ситуація, ми прийдемо до нього, і він розсудить. Звісно, претенденти мріють, щоби така ситуація виникла з ними.

Також в журі присутній справжній панк – це перший лауреат Премії Ульяненка Володимир Вакуленко-К. Він багато робить для премії, але якось нерегулярно. Був деякий час моїм співкоординатором, але потім зайнявся іншими справами, взагалі хотів виходити з журі та робити свою премію. Але поки що він з нами, й ми його цінуємо.

Взагалі всі члени журі – люди дуже зайняті, і тому для мене було проблемою знайти співкоординатора, який би взяв на себе частину роботи. У тому році це був Лазуткін, але коли я вникла у його робочий графік, мені стало моторошно, а ну як в нього кінчиться бензин, чи завод, і він впаде. Так що зараз мій співкоординатор – Леся Мудрак, про яку тобі багато розповідати не треба.

Оприлюдни, будь ласка, цьогорідний шорт-лист. Прокоментуй. І скажи, хто із «шортівців» подається вже не вперше.

Список такий:

• Микола Істин, повість з поезіями «Повстання некстмодернізму», висуває літоб’єднання «Планета Наступного Слова»
• Вано Крюгер, збірка поезії «Зіґґі Фрейд & Ктулху», висуває «Купідон»
• Вано Крюгер, збірка поезії  «Прощальний поцілунок Ілліча», висуває видавництво «Люта справа»
• Анна Лобановська, роман «СуперХерой цього часу», висуває журнал «Суб Роза»
• Андрій Пєрмяков, книжка поезії «Мой джаз», висуває «Радіо Трек»
• Олег Поляков, роман «Рабині й друзі пані Векли», висуває Вано Крюгер
• Мечеслав Рисич, роман «Білі вовки», висуває видавництво Сергія Пантюка.
• Іван Семесюк, книжка прози «Еволюція або смерть! Пригоди павіана Томаса», висуває Мистецький Барбакан.
• Юрій Шеляженко збірка віршів «Душа – це людина у центрі буття», висуває ГО «Український клуб»
• Олег Шинкаренко, роман «Кагарлик», висуває видавництво «Люта справа»

Головний ветеран наших шорт-листів – це Вано Крюгер. Ми навіть відчуваємо певний тиск суспільства, бо за Крюгера люди дуже уболівають. В нього є шанувальники. І між іншим, його книжку видає «Люта справа», так що я ще й думаю, як би його краще презентувати. Вдруге подаються Іван Семесюк і Олег Шинкаренко, причому останній з тим самим романом «Кагарлик», тільки в тому році він був виданий Пантюком, а в цьому – вже «Лютою справою».  У Семесюка подана вже друга книжка – про павіана Томаса. Смішнюча. І я не здивуюсь, якщо саме вона й отримає премію.

Вдруге потрапив у шорт-лист і Юрій Шеляженко, він людина нестандартна і завзята, в нього є ідеї. Та не усі до них готові.

Які критерії оцінювання номінантів?

Це мають бути викінчені, цілі, вже оприлюднені твори чи збірки, які подає на Премію не сам автор, а творча спілка, чи видання, чи бібліотека, чи відома людина, ну тобто якийсь суб’єкт літпроцесу.  От наприклад Роман Олега Полякова подав Вано Крюгер, і ми цю заявку прийняли. Тобто ми не проти кандидатур незвичних, ризикованих, навіть з альтернативною ментальністю, але тільки якщо за них хтось розумний підпишеться.

Ми високо оцінюємо провокаційні, несподівані твори, в яких присутнє дещо таке, що заважає їм отримувати інші нагороди, великі гонорари, гранти та високі посади. Ми толеруємо матюки і суржик, а також філософські роздуми та гру з формою. Нас не шокують сцени насильства і відверті описання статевого акту. Взагалі  наш принцип – послухай цензора і зроби навпаки. Також ми сповідуємо принцип єдності творчості та біографії. В нашому статуті є формулювання «позитивна асоціальність». Так от, воно цілком слушне.

Чому вручення традиційно відбувається на Львівському форумі видавців?

Члени нашого журі, а також і претенденти, живуть у різних містах, навіть в різних країнах. Спонсора у нас нема, отже ми не можемо привезти учасників у Київ, і до того ж, члени журі постійно зайняті. На Форум же ж усі приїжджають самі, його всі планують як головну книжкову подію року. Яка відбувається якраз через місяць після того, як в нас закінчується прийом заявок. Нагадую, що прийом заявок триває з 8 травня (день народження Ульяненка) по 18 серпня (день, коли знайшли мертве тіло Ульяненка). Взагалі це все схоже на якусь містерію смерті й воскресіння.

Як наступного року збираються відзначати ювілейний рік премії? І чи, на твою думку, не забагато чоловіків-лауреатів?

Про ювілейний рік ми ще поки не думали. А щодо чоловіків-лауреатів, то ми претендентам під хвіст не зазираємо, дивимось якось більше у тексти. Було би дивно давати людині літературну премію за форму її статевих органів, хіба ні? Можна було би нас звинуватити у шовінізмі, якби були гідні претендентки, а ми їх зневажали чи замовчували. Але факти такі, що навіть лівацька премія СТОП-цензура постійно нагороджує чоловіків. Сама подумай, ну хто з письменниць може тягатися з Полежакою, чи Пістончиком, чи хоч би з лідерами цьогорічного списку у нонконформізмі? Ми з тобою успішно слемували з Полежакою, але ми – члени журі, а не претенденти. Поваляєва давно не видається. Є хороші письменниці, наприклад, Малігон, але ж вона подала в минулому році книжку, видану у «КСД», тобто у комерційному видавництві. Коли жінка захопливо пише про секс у лесбійок – це якраз конформізм, можливо, стихійний. От є Анна Лобановська, роман дійсно епатажний, але там бракує чогось глобального. 

Що найближчим часом з'явиться у видавництвах із Ульяненівських архівів?

Я багато і емоційно розповідаю про те, що, власне, ульяненківські архіви втрачені. Була людина, Михайло Бриних, яка взяла на себе відповідальність за майно письменника, і результат – квартиру отримав слідчий, який закрив справу про дуже підозрілу смерть Олеся, будучи за усіма детективними канонами головним підозрюваним. Комп’ютер вкрадений на очах у мами письменника, і з цього комп’ютера досить недбало, переплутавши частини,  щось загубивши і дещо дописавши, всім відома група осіб видала роман «Пророк». Казали про якісь флешки, що їх передали сестрі покійного, так от – ці флешки зараз в мене, і там ніякого роману нема.

Так що я вимушена працювати з творами, які залишились на моєму комп’ютері, бо Олесь мені все дублював ті три роки, що ми з ним спілкувались, і я розсилала по видавцях. Та з уже виданими старими текстами. Зараз я готую до публікації збірку оповідань Олеся Ульяненка, мені майже всі з них доводилось шукати по бібліотеках – у газетах та часописах. Допомагав Мирослав Слабошпицький. Є попередня домовленість видавця – Андрія Гончарука з «Лютої справи» і сестри Ульяненка, вона була в Києві. Назвати збірку ми плануємо «Яйця динозавра». Може, вийде десь у кінці року.

Ну і я думаю, що коли сплине термін угоди на «Пророка», його можна буде перевидати за моєю версією. Я могла би додати ще три невеличкі глави, які у мене є, але вони не оприлюднені. Бо у комп’ютері Олеся рилися абсолютно байдужі люди, не в темі, і вони не знали, що продовження роману лежить в «Новой папке», і називаються файли «Пісня початку», «Пісня початку 2» і так далі. Гадаю, там лежить більше, ніж є в мене, але мені воно не доступне.   

Чим зумовлена популярність Ульяненівських читань? Чи бачиш ти їх перспективу? Як довго існуватиме премія?

Ульяненко – геній, тим і зумовлена перспектива. Людям хочеться чогось справжнього, не калькованого і не надуманого у будуарі. Щоправда, проза Олеся виникла під явним впливом американської культури. Але це зараз доречно. Його тексти досі сприймались як занадто жорсткі, викликали недовіру, але зараз все, про що він писав, відбулось. З’явилось чимало людей, які  бачили смерть і тортури. Тепер їм вже не буде цікаво читати, як тонкоперстий естет переживає, що він не наважується загравати до школярок, та й до продавщиці, а з дружиною свого приятеля йому вже набридло,  бо вона скаржиться на долю, й це його пригнічує, хоч він детально описує процес злигання, і ніби все правильно. Не цікаво буде читати, як підлітки накурилися драпу, матюкаються і філософствують. Не цікаво, як сучасна просунута філолог намагається знайти собі статевого партнера. А цікаво буде читати про життя і смерть, про гріх та божу кару, про те, що нас усіх чекає.

Ульяненко буде все більш і більш популярний, до того ж, він дійсно крутий. Я вважаю, що він – та єдина ланка, яка з’єднує класичну українську літературу з новою. Без нього все розпадається.

Створюючи Премію Ульяненка, ми планували, що вона існуватиме довічно.

Але вона не може перебирати на себе чужі функції.  Наприклад, в цьому році видавництво Сергія Пантюка подало нам «Білих вовків» Мечеслава Рисича. Це історичний роман, невеличкий. Автор цього роману активно діяв під час Революції Гідності, між іншим, привселюдно затопив у пику Царьову, потім був кіборгом. Звісно, наша досить локальна анархо-панківська премія йому – як короткі штанці. Навіть непристойно. А от питання, чому не дати йому Шевченківську премію? Я вважаю, що це для Шевченківської премії було би нагодою довести, що вона ще не зовсім фуфлова.

Шкляр подав на неї «Чорного ворона», і яке тим викликав збурення, але він же ж не кіборг, просто екс-заступник Яворівського. Так чому тоді «Чорний ворон», а не «Білі вовки»? Чи, якщо хочете, – і те, і те. Ми всі робимо одну справу – розбудовуємо українську літературу. Нам треба якось подбати про те, щоби не залишалося неохоплених зон, і все було на своєму місці. Якщо герой написав роман, то йому треба визнання не тільки літературне, але й державне.

                                                                                  Спілкувалася Леся Мудрак