Жінка-УКРАЇНКА

А що ми, врешті решт, знали про Крим? Море, пляжі, вина – це те, з чим асоціюється Крим у пересічного українця. Джамала, Злата Огнєвіч, Енвер Ізмайлов – ось хто першим спадає на думку будь-кому, хто бодай трохи знає українську музику в Криму та історію її становлення. «Кримська світлиця» – це вже символ журналістики українського Криму, це всеукраїнська громадсько-політична та літературна газета, заснована 1992 року, фактично – єдине україномовне видання у Криму (сайт газети – http://svitlytsia.crimea.ua/ – прим. С. П.). Було. До того, як Росія наприкінці лютого 2014 року анексувала Крим. Хоча, чого гріха таїти – культурний та інформаційний простір як Криму, так і України Росія анексувала набагато раніше.

З 2000 року і донині головним редактором «Кримської світлиці» є поет-пісняр і журналіст Віктор КАЧУЛА. У його творчому доробку – книга віршів «Небо – вище там, де ми!» та однойменний диск авторських пісень (2013), а також ще один диск авторських пісень – «Може, мамо, я хоч трохи кращим світ зроблю!» (2007). Опорою та натхненням у професійній та творчій діяльності є родина Віктора – дружина Галина і донька Юлія.

Юлія Качула – співачка, поетеса, журналіст. Саме з цією тендітною золотокосою дівчиною, яка успадкувала від батька тонку поетичну душу, а також – щиру любов до України, її народу, культури, ми і познайомимося ближче.

Юліє, розкажіть, будь-ласка, про себе.

Народилася я в Київській області. Але коли мені був приблизно рік, батьки переїхали до Криму. Мій тато з Волині, мама з Київщини. Так склалася доля, що моєму батькові запропонували роботу в Криму. Коли
він там проходив студентську журналістську практику, йому настільки сподобалося – море, гори, романтика, захоплюючі історичні пам’ятки – що він вирішив: це його доля – працювати в Криму, відкривати для себе і для людей цей дивовижний край.

Практично все своє життя я провела там. Звичайно, виїжджала до бабусь на Волинь, на Київщину. І увібрала все те українське, що у мене є, напевне, саме там. Майже кожного літа я бувала на Волині, традиції, пісні, мову, стиль життя – все це увібрала від тої землі, від своєї родини.

Скільки себе пам’ятаю, завжди у школі співала, була ведучою, брала участь у всіх заходах, які проходили «на ура», Напевне, десь тоді я відчула, що пісня – це як крила для душі, і яке це щастя такі крила мати! Серйозно вокалом не займалася. Але почала брати участь у конкурсах з авторськими піснями тата. Він пише свої пісні, починаючи десь з 15 років. А я в 11 років вперше взяла участь у престижному Всеукраїнському конкурсі юних композиторів і виконавців і з татовими піснями зайняла в ньому призове місце! З того часу пройшла просто марафонську конкурсну дистанцію із всеукраїнських і міжнародних фестивалів (повірте, їх кілька десятків!), на яких посідала здебільшого перші місця, або завжди була у трійці лідерів.

Після середньої школи вступила до Таврійського національного університету на факультет української філології. Мене і там пам’ятають більше як артистку, а не як студентку-філолога. 2007 року я перемогла у студентському конкурсі «Музичний олімп» і стала «Золотим голосом» Таврійського національного університету.

А потім виникли у нашому кримському житті деякі проблеми… Можливо, саме вони підштовхнули до того, що я поїхала до Києва навчатися і почала втілювати свою мрію – займатися вокалом професійно. Я в Криму допомагала батькові організовувати через «Кримську світлицю», де він був головним редактором, всілякі масові мистецькі заходи, пісенні конкурси, фестивалі. Це дуже приваблювало людей – і до газети, і до України, причому, не тільки українців, а й росіян, кримських татар, читачів багатьох інших національностей. Проте, не дивлячись на те, що на той момент прийшла «помаранчева» влада (а «Кримська світлиця» в Криму як ніхто цьому сприяла!), саме на той час припав найважчий період батькового редакторства. У Києві прийшло нове керівництво, яке нібито мало б підтримувати все українське в Криму, але вони зробили все, щоб знищити усе напрацьоване, від редактора вимагали радикально скоротити так важко підібраний і організований колектив «Кримської світлиці». Батько не давав скоротити жодної людини, тоді його оббрехали і звільнили самого. Обізвали крадієм, шахраєм, хоча я, його дитина, як ніхто можу сказати, що ця людина ніколи нічого зайвого і чужого не взяла.

Батько після майже цілого року судів був оправданий і відновлений на своїй посаді. А я тоді, щоб вирватися з тієї чорної смуги життя, поїхала до Києва, щоб вступити до Академії керівних кадрів культури і мистецтв. Цього року я її закінчила і отримала диплом бакалавра. Дуже рада, що пішла навчатися вокалу, отримала більше знань, досвіду, впевненості. Можливо, раніше я не до кінця була упевнена в тому, чого хочу найбільше, де я була б щасливою.

Ким Ви мріяли стати в дитинстві?

Коли я була ще зовсім маленькою, хотіла стати стюардесою, потім – телеведучою. Але завжди мріяла виступати з батьковими піснями. Я не прагнула бути суперзіркою, як багато хлопців і дівчат, котрі беруть участь у різних проектах, на кшталт «Україна має талант», «Х-фактор» і т. д. Я просто хотіла співати батькові пісні, які я вважаю душевними, з хорошою українською мелодикою і, головне, змістом.

Розкажіть детальніше про Вашу родину? Яке місце посідає родина у Вашому житті, у Вашій душі?

Величезне місце, як має бути у кожної людини. Батьки – це люди, які закладають у майбутню особистість думки, ідеї, характер, віру. Все, що є потім найкраще і, на жаль, найгірше в дитині і людині – все від батьків. Родина для мене дуже багато значить. У нас завжди були дуже тісні і хороші стосунки з батьком, тому що він дуже душевна і добра людина, професіонал, журналіст. Я дуже мало зустрічала таких людей, які так віддаються своїй справі. Як він робить свою «Кримську світлицю», скільки він вкладає туди сил, енергії, думок, часу… Не знаю, він просто фанат своєї справи. Напевне, від нього це передалося і мені – або робити затято і завзято, віддаючись повністю улюбленій справі, або взагалі нічого не робити.

Моя мама до анексії Криму викладала у сімферопольській школі українську мову і літературу. Зараз їй дуже важко, як і всім справжнім українським учителям на окупованій території. У мами два дипломи – вона закінчила Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, а потім ще кримський педінститут у Сімферополі, вона двічі дипломований викладач  – як української мови і літератури, так і російської. Уявіть, скільки вона знає і вміє, причому, на цьому непростому мовному, ментальному, гуманітарному  прикордонні. А зараз вона взагалі викладає риторику в школі. Педнавантаження немає, вона «не своя» в педколективі. І діти, яких вона навчає, і їхні батьки зневажають усе українське, а вона дуже прив’язана до України, тож їй, напевне, зараз найважче. Тоді, коли я бувала у Криму, вона кожного дня приходила зі сльозами на очах з роботи – настільки важко чути все те, що говорять зараз проти України, як вони її ненавидять.

Суспільство в Криму зараз настільки зазомбоване, агресивне. Я взагалі не знаю, як мої рідні і знайомі там витримують. Батько залишився в Криму – він свою «Світлицю» не покине, не зрадить. А це ж не просто «випуск газети», це – вистояти від номера до номера. Колись понадавали звань Героїв України всяким кримським депутатам-сепаратистам, а вони зрадили Україну! Я вважаю, що справжні герої – це такі, як мій тато, і такі вчителі, як моя мама, які стільки зробили для України, для кримського українства. А «Кримська світлиця» – це, напевне, останнє, що лишилося з українського в Криму.

Яка музика Вам найбільше подобається? Що любите читати?

Щодо літератури – колись читала просто запоєм, обожнюю класику. Зараз дуже мало часу,  і я іноді думаю: «Боже, коли вже та пенсія, щоб посидіти з книгою?!» (сміється – прим. С. П.). Колись мені дуже сподобався «Мартін Іден» Джека Лондона. Чому? Бо в цьому романі дуже реалістично розповідається про особистість, яка сама себе створила, про те, що людина своїми силами, талантом, розумом і наполегливістю може багато досягнути в житті. Із фантастично-філософської літератури мені дуже подобався болгарський письменник Павло Вежинов, «Бар’єр» – чудова повість, всім раджу прочитати. Ще один улюбленець – Стівен Кінг і, зокрема, його «Мертва зона». Це щодо зарубіжної літератури.

Я вважаю, що кожен твір української літератури має щось таке, що бере за душу. «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного – хоча це лише із   шкільної програми,  але яка сильна річ! Боже, якби зняти за цим твором фільм! Нашу справжню, високу українську літературу дуже непросто читати, бо вона вся така пронизливо-щира, щемка, на надриві, бо й доля нашого народу дуже нелегка. Не можна читати без емоцій, співпереживання – якщо, звичайно, відчуваєш свою причетність до своєї нації, до її історії і культури.

Коли Ви зрозуміли, що хочете присвятити себе музиці, поезії?

Чітке усвідомлення сталося десь після 20-ти. Коли відбулися всі ці події з «Кримською світлицею», я зрозуміла, наскільки це непросто – бути кореспондентом в проукраїнській кримській газеті. Душа болить від несправедливості, слів не вистачає… А пісня – це як відрада, як віддушина. Мабуть, тоді я й вирішила, що буду займатись вокалом професійно.

Про що Ваші вірші? Що Ви хочете сказати людям своїми рядками?

Моя рання творчість, як і в усіх, напевне, – про закоханість, переживання. А зараз – всі ми зростаємо, дорослішаємо, життя нас багато чому вчить, тож тепер моя поезія – здебільшого про життя, його філософію, філософію кохання і людських стосунків, щастя…

Що для Вас пісня?

Мабуть, якщо у пісні настільки багато всього зібрано: текст, мелодика, голос, образ, душа, зміст, то, напевне, пісня – як саме життя, у якому є все. Тому створюватися і виконуватися пісня має так, ніби проживаєш життя.

Юліє, розкажіть, будь ласка, про найяскравіші, на Вашу думку, фестивалі та конкурси, у яких Ви брали участь.

Я  дуже добре пам’ятаю фестиваль «Молода Галичина», що відбувався у місті Яворів на Західній Україні. Цей потужний фестиваль зібрав дуже багато зірок професійної естради, учасників. Він був чудово організований! На такому заході я була вперше. Це було тоді, здається, коли я ще у школі навчалася. Я стала дипломантом, але дуже добре запам’ятала атмосферу на фестивалі. Також запам’яталися інші фестивалі: «Духовні джерела» (Львів, 2006), «Пісенна мрія» (Одеса, 2008) та «Intershow» (Польща, м. Новий Тарг, 2012). Беручи участь у цьому польському фестивалі, я вперше побачила світ, тому що раніше, крім України, ніде не бувала. І саме завдяки творчості у мене з’явився такий шанс. Тож земляки, українці – займайтеся вокалом, мистецтвом, спортом! Розвивайтеся, аби не сидіти на одному місці, щоб бачити світ, цікавих людей, самому змінюватися – і тільки на краще!

На жаль, не можу не торкнутися такої болючої теми, як анексія Криму Росією. Що Ви відчули, коли дізналися про це?

Моя родина, як я вже казала, – одна з найбільш проукраїнських у Криму: тато – редактор української газети, мама – викладач української мови, весь рід пов’язаний з Україною, і їхні серця – з Україною. Мої батьки не могли вирости іншими, і я не могла зрости іншою в такій родині. Тому, коли це все почалося, я пам’ятаю, такі були переживання, обурення, сльози… Ми не могли в це повірити… Пригадую, колись хтось із родичів жартував: «Скоро будете за кордоном, Росія відбере Крим». Це були жарти, але коли це сталося насправді, був величезний шок для моєї родини. Одразу почало мінятися життя. Та робота, той звичний устрій – усе це стало вчорашнім днем.

Бути в Криму українцем – сьогодні дуже непросто. Все українське – від газет, телеканалів, шкіл, українських класів, навіть дорожніх знаків –знищується. Наш знайомий, затятий патріот України, вирішив проїхатися машиною з українським прапором. Його забрали в міліцію, допитували в прокуратурі, хотіли посадити на 15 діб, зрештою, оштрафували. Про що тут ще говорити?

Звичайно, є багато кримчан, що хотіли в Росію, це справді так. Але чого не вистачало їм в Україні і що принесла їм Росія?

Крим разом з Росією ізолюється від цивілізованого світу. Якісних товарів, до яких свого часу звикло місцеве населення, все менше. Через санкції з Кримом відмовляються співпрацювати найкращі товаровиробники, сюди не йдуть інвестиції. Україна ще постачає сюди продукти харчування, але, напевне, скоро не буде й цього – а це десь 80% харчів!

Але ж  – не хлібом єдиним! Не стає й хліба духовного, тих свобод – слова, мітингів, критики влади, чим так зловживали за України, і чого не скажеш і не зробиш тепер. Сьогодні в Криму особливо не помітингуєш – скільки людей арештовано. Це тільки в новинах на кримському ТВ – усі всим задоволені, але це дивитися й слухати просто неможливо, це ж не на мислячих людей розраховано, а на якусь отару!

Людина, яка може вийти в Інтернет, подивитися інформацію з різних джерел, проаналізувати і скласти свою точку зору, просто мисляча людина – не може дивитися це телебачення. Для такої родини, як моя – це сором і біль. І непевність, бо навіть не уявляємо, що з нами буде далі. Мої батьки зараз живуть просто за ситуацією, бо татові за його правдиву газету, яка не визнає російської окупації, в будь-який момент можуть пред’явити звинувачення… у сепаратизмі і тероризмі. Я дуже за нього боюся.

На Вашу думку, як нам, українцям, з гідністю пройти всі ці випробування, на які така щедра доля?

А нам усім – боротися і вірити. Якщо вже відбувся отой жертовний  Майдан, то, я думаю, вороття немає – йти тільки вперед, досягати того, про що мріяли покоління українців: свободи, цивілізованості, Євросоюзу, справжньої незалежності, могутності державної. Треба бути дуже сильними і переконаними, щоб іти таким шляхом. Нам сьогодні потрібна підтримка, віра і боротьба. Інакше – ніяк.

Про що Ви мрієте?

Я мрію, щоб Крим повернувся до України, щоб процвітала наша держава, щоб народжувались і виростали добрі, хороші люди, покоління українців, які щиро люблять і шанують свою державу, мову, знають традиції, пісні, історію. Хотілося б, щоб рідні були здорові і щасливі, щоб був мир, щоб не гинули наші хлопці.

Що б Ви побажали українцям?

Хочу побажати сили духу, віри в хороше, достойне майбутнє, не опускати рук, бути оптимістами, не боятися йти вперед, бути сильними! Тоді ми зможемо вистояти, витримати і досягнути того, про що ми мріємо – про нашу рідну матінку Україну, яка подолає все і стане найкращою державою у світі!

Світлини з особистого архіву Юлії КАЧУЛИ.

Світлана ПАТРА
журналіст Імідж-центру Університету «Україна»