Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Стоїть бабуся – гривні у руці,
міркує: що собі на них купити,
на ці, останні… Пусто в гаманці,
а треба ще до пенсії дожити.

Вона віднесла ковдру на Майдан,
зігрітися – для хлопців, бо морози.
Ще спромоглася на бинти для ран
і на молитви, мовлені крізь сльози.

Скільки могла, на армію дала,
і ще б давала, та сказились ціни.
А в серці стільки болю і тепла,
тривоги і жалю за Україну.

«Ну, што – шипить їй дамочка в лице, –
в Європу захотєлось? Ідіоти!
Нє нравілся вам Яник – мол, подлєц?
А с нинєшнім откінєшь, бабка, боти!»

Стара мовчить, бо ладна потерпіть –
була б надія. А надії мало…
На куртці, біля серця, майорить
жовто-блакитна стрічка полиняла.

Що тут подієш, треба доживать,
доки Господь тримає на цім світі.
От молодим складніше. Де шукать
поради нині українським дітям?

Там – на вершині – діючий вулкан.
Тут – нанизу – тріщить під нами крига.
На Сході – бій. На Заході – туман.
Майбутнє не тлумачить жодна книга.

Надія десь за обрій попливла…
Любов і віра жевріють ще нині.
Стоїть бабуся, зморена, мала,
і молиться, торкаючись чола,
не так за себе, як за Україну.

Світлана Макаревська
27.03.2015