Жінка-УКРАЇНКА

Жив-був на світі хлопчик Марко. Жив, не тужив. Любив прогулятися з матусею в рідному Чернігові мальовничим парком до чарівної річки Десна. Подобалося йому бігати між старими крислатими деревами. Все намагався вхопити рученятами дзвінкоголосу пташку чи прудку білочку, аби краще роздивитися це диво природи. Матінка, звісно, не могла встежити за його акробатичними спробами, бо, як усі неньки, гляділа за дитиною на відстані, слухаючи дзвінкі вигуки сина.

Одного разу хлопчик чимчикував парком і звернув увагу на розквітлу кульбабку, що спрагло тяглася золотавою голівкою до світла. Мерщій зірвав її і… сунув до рота. Але раптом відчув гострий біль і закричав так голосно, що матуся вмить опинилася біля дитини. Марко прожогом витягнув квітку й побачив малесеньку мурашку. Здогадався – це вона наробила лиха! Та ще більше він здивувався, коли крихітна істота озвалася людською мовою:

– Не вбивай мене, будь ласка, хлопчику! Залиши живою! Я розповім тобі багато цікавого про наш мурашиний світ. Запевняю – не пожалкуєш! Хочеш, покажу наше підземелля?

– Гм… Як же я зможу туди потрапити? Адже у порівнянні з тобою я – Гулівер! – гордо відповів Марко.

– Авжеж, ти – дуже великий, але не хвилюйся – я тебе проведу. Зможеш побачити наш незвичайний світ своїми очима, – запевнила мурашка.

Марко був допитливим хлопчиком – усе прагнув перевірити сам. Йому подобалося розбирати, а то й просто ламати іграшки, аби роздивитися, що там всередині. Неодмінно торкався всього руками. Ретельно обстежував пральну машину. Видирався на стіл, щоб із висоти розгледіти краще те, що ховалося від нього.

Якось він побачив, як ворона впала на мурашник і заходилася махати крилами і розгрібати його лапами. А мурахи, аби захиститися від непроханої гості, дружно «пригощали» її своєю мурашиною отрутою-кислотою. Та ось ворона злетіла вгору, залишивши господарям дещицю своєї поживи. А мурахам тільки того й треба! І підступного чудовиська з гострими кігтями спекалися, і купу їжі перетягли до своєї комірчини. Чудовий запас провізії! Поки вистачить, а взимку вони сплять…

– Ну, то як, приймаєш мою пропозицію чи ні? – обережно запитала мурашка.

Цікавість узяла гору, і Марко погодився. Але з умовою, що під час цієї дивовижної мандрівки нічого лихого з ним не трапиться. Наприклад, ніхто його не покусає…

– То що ми мусимо робити, аби потрапити до підземелля? – наважився хлопчик.

– Не турбуйся, – заспокоїла мурашка. – До речі, пора познайомитися. Мене звати Мар’яною. А тебе?

– Марко… – ошелешено відповів хлопчик. – А що, у мурашок теж є імена, як у людей?

– Звісно. А чому б і ні? Ми – теж живі істоти. І у нас також є чому повчитися! Отож заплющ очі і дай мені руку. Так… Тепер зроби два кроки вліво і зачекай кілька хвилин…

Марко слухняно ступив – крок, другий. І незабаром відчув, що під ногами здригається земля…

– Тепер розплющ очі й подивися навколо, – пролунав уже знайомий голос.

 Хлопчик роззирнувся, вражено похитав головою. Поспіхом протер очі, та так і завмер із відкритим ротом. Просто перед ним височіли багатоповерхові яруси з просторими кімнатами, де знаходилися личинки, яких заклопотано годували працелюбні мурахи, схожі одна на одну, мов рідні сестри. Взагалі, цей незвичайний підземний палац був збудований  так, щоб сюди не потрапляли ні вода, ні холод, а сонячні промені зігрівали житло.

Та ще більше здивувався Марко, не помітивши тут жодної комахи, так би мовити, чоловічої статі. Суцільне дівоче царство! А найбільше його вразила величезна «цариця», якою дбайливо опікувалися її доньки, по-чудернацькому годуючи примхливу матінку просто зі своїх ротиків…

 Побачив хлопчик і суворих «солдаток», котрі невтомно охороняли вхід до своєї оселі від підступних мурахоїдів та інших небезпечних ворогів.

– Ну як, цікаво? – посміхнулася Мар’яна.

– Авжеж! Ціле царство наречених, – промовив Марко, зачудовано роздивляючись навкруги, –  якими верховодить цариця…

Він торкнувся стін – міцних, немов виготовлених із цементу.

– Знаєш, у чому тут секрет? Ми ретельно пережовуємо шматочки листя, кори, землі зі своєю слиною. А потім викладаємо стіни, неначе з цегли, – пояснила Мар’яна.

– От тобі й слина… – почухав потилицю Марко.

– Не лише заживляє рани, допомагає засвоювати їжу, а ще й цементує стіни! – гордо уточнила співрозмовниця.

Хлопчик дивувався все більше й більше. Який скрізь порядок! Повітря – сухе і чисте, адже мурахи влаштували власну хитромудру вентиляцію. Тож жодної цвілі, як у добротному, ошатному будинку.

– Кожна мураха народжується зі своїми обов’язками, тобто її тіло вже пристосоване до того, чим вона займатиметься, – розтлумачувала Мар’яна. – У нас – залізна дисципліна! За непослух одразу ж виганяють із сім’ї, взагалі з помешкання; а в іншу таку родину чужинку якщо навіть і приймуть, то лише безправною «рабинею»!  

– Нічого собі… – похитав головою Марко, який звик бешкетувати вдома. 

– Інакше не можна. Мусимо жити в злагоді, багато працювати. Тоді все буде гаразд! – посміхнулася Мар’яна. – Наприклад, наші «робітниці» народжуються з крупними тілами і вже за тиждень починають працювати «няньками» – терпляче доглядають личинки. А коли підростуть, добувають їжу. Таких у нас називають «фуражирами». Дехто стає «будівельником». А ті, що нездатні виконувати важкі роботи, охороняють запаси їжі.

– Це – як наші бабусі! – збадьорився Марко. – А от ваші «солдатки» – неначе балерини…

– Так, – погодилася Мар’яна. – Вони – менші за розмірами. Тонші, більш рухливі. Це – комахи-воїни. Охороняють нас від загарбників. Втім, можуть принагідно поцупити личинки в іншій мурашиній колонії…

– Точнісінько, як і люди! – здивувався хлопчик. – Просто деякі дядечки й тітоньки мають звичку брати чуже. Мама говорить, що це – дуже погано.

– Авжеж, люди мало чим відрізняються від мурах… – кивнула Мар’яна. – Коли ті поцуплені личинки виростуть, то стануть «рабинями».

– Тобто не матимуть нічого свого? – насупився Марко.

– Звичайно. Годуватимуть личинок, але чужих, – пояснила мураха.

– Так нечесно, – похитав головою хлопчик. – Вони ж ні в чому не винні!

– Вони – «рабині», – стенула плечима Мар’яна. – У вас раніше теж таке було. Вчитимеш у школі історію, то дізнаєшся. До речі, ми, мурахи, свої закони вже мільйони років не змінювали. Не те що у вашій Верховній Раді, де сім п’ятниць на тиждень… А знаєш, які наші «солдатки» мужні і самовіддані? Коли наступає велике лихо і вже не можна врятувати мурашник, оголошується загальна евакуація – колонія перебираються в інше місце. Це – нелегко і небезпечно, але сестер охороняють «солдатки», навіть ризикуючи власним життям. Наприклад, коли потрібно перейти водний рубіж – струмочок, джерельце, вони створюють живий міст із власних тілець, по якому мігрує вся мурашина громада. І витримують це неймовірне навантаження кілька годин, доки остання комаха не зійде на сушу й перебуватиме в цілковитій безпеці.

– А на вигляд – такі маленькі й тендітні! – з повагою поглянув Марко на мурашиних охоронців.

– Ну, що, ти вже стомився й хочеш до мами чи мені продовжувати екскурсію? – турботливо поцікавилася Мар’яна.

– Продовжуй! – поквапливо промовив хлопчик, який так захопився всім почутим і побаченим, що геть забув про свої пустощі.

– Добре, – схвально посміхнулася співрозмовниця, – мураху не треба просити двічі! Отож, як працюють мої сестри, ти бачиш власними очима. І, думаю, вже збагнув, що наша «цариця» не має часу веселитися. Бо вона трудиться найбільше – відкладає яєчка, дбаючи про майбутні покоління мурах. Їй постійно ніколи, тож їсть буквально на ходу, приймаючи харчі від своїх донечок. Вони годують неньку спеціальною сумішшю зі своїх щелепних залоз, за допомогою слини.

– У нас матусі теж годують немовлят, тільки груддю, – виявив ерудицію Марко.

– Так, немовлята смакують дуже поживним материнським молоком, – погодилася Мар’яна. – Втім, наша «цариця» не скаржиться – така її доля. Тож трудиться, мов конвеєр, від зорі – до зорі! А ще в мурашиних органах слуху є такі собі «антени».

– Як у телевізорів? – запитав хлопчик.

– Щось таке… – підморгнула Мар’яна. – Ми тремося животиками й видаємо звуки, які вловлюють сестри. У такий спосіб ми посилаємо сигнали тривоги. Тобто ми одне одного чуємо, а ворог – ні! 

– Круто! Ми з моїм приятелем Петьком теж хочемо створити свою таємну мову, аби нас ніхто не зміг підслухати! – захоплено промовив Марко.

– Також, завдяки своїм розвиненим зору та нюху, ми досить непогано орієнтуємося в просторі, – похвалилася мураха. – Навіть мандруючи кілька діб, знаходимо дорогу додому. Причому і вдень, і вночі.

– Я теж так зможу, коли трохи підросту й випрошу у тата бінокль для нічного бачення, який продається в сусідній крамниці. З таким біноклем нормальна дитина здатна гуляти навіть опівночі, бо від будь-яких вампірів п’ятами накиває! – запевнив хлопчик.

– А ще ми, як і люди, здатні відбраковувати зерно. Тобто тягнемо до мурашника лише все хороше, смачненьке, поживне. Поглянь, – махнула лапкою Мар’яна, – у наших сховищах – жодного неякісного продукту.

– А у наших – трапляється… – зморщив носа Марко. – Іноді у крамницях та-а-ке продається, що смердить на увесь Чернігів!

– Взагалі, якщо пропорційно порівняти розміри мурахи та людини, можна підрахувати: наші сестри протягом одного дня мандрують стільки, що вам і не снилося! Тобто для вас, людей, така наша подорож – це все одно, що пішки чимчикувати від Нью-Йорка до Сан-Франциско – 3951 кілометр! Уявляєш, скільки тобі довелося б швендяти? А ми проповзаємо таку відстань за день!

– Зате ми, люди, їмо більше, – впевнено відповів хлопчик.

– Це – як сказати… – примружила оченята Мар’яна. – Ми, мурахи, такі ненажери! Влітку удень з’їдаємо в 25 разів більше за власну вагу! Знаєш як нас називають? Санітари природи. Бо ми невтомно поїдаємо отруйних комах.

– Молодці! – похвалив Марко. – Хай вам смакує й далі! Слухай, а що це за дивні мурахи – бачиш, он там, схожі на малесенькі глечики?

– Є сестри, які заготовляють і зберігають мед у своїх черевцях. Дійсно, схожі на глечики, – посміхнулася співрозмовниця. – А є мурахи, котрі вирощують гриби. О, це – справжні біологи! Знайдуть затишний куточок, наносять землі, свіжих листочків і чаклують собі. Старанно удобрюють власними органічними відходами… В такій «лабораторії» – тепло, волого, от ґрунт і перегниває, а за кілька місяців з’являються гриби. О, це – така смакота! Ними залюбки ласують і старенькі мурахи, і личинки!

– Неймовірно… – замислився хлопчик.

– Дорогий Марку, за цей час ти дізнався про нас стільки нового, що, сподіваюсь, тепер обережніше ставитимешся до мурах: не кривдитимеш, не тупцюватимеш по наших домівках. І друзям своїм розкажеш, – з надією промовила Мар’яна. – Так, ми – маленькі, але теж, як і ви, хочемо жити. Маємо свої радощі. Невтомно трудимося й приносимо користь природі! Ну, що, ти – живий, здоровий? Тебе ніхто не покусав? Зараз я тебе виведу на поверхню землі. Там тебе вже зачекалася матуся…

– Дякую! – схвильовано відповів хлопчик. – Це була незабутня мандрівка. Обіцяю, що ніколи не кривдитиму мурах. І всім розповім, які ви незвичайні!      

Мар’яна взяла Марка за руку і попросила його заплющити очі. А за мить знову задрижала Земля, й хлопчик раптом опинився на поверхні. Примружив очі від яскравого світла і… побачив свою маму! Обоє заплакали від хвилювання та радощів. Ненька була щаслива, що знайшла свого синочка і з ним нічого лихого не трапилося.

– Як довго я тебе чекала! – схлипнула, ніжно пригортаючи хлопчика.

– Що ти таке кажеш, матусю, рідна? – здивувався Марко. – Я ж був під землею лише кілька годин…

– Минуло три доби, відколи ти несподівано зник. Ми з татом не знали вже, що й думати! Що сталося, синку?!

– Я вам усе розповім, чесне слово, – крізь сльози посміхнувся хлопчик. – І… знаєш, тепер я буду слухняним!  

– Добре, синку. Ходімо швидше додому, там тебе чекає друг, про якого ти стільки мріяв…

– Друг? – вражено запитав Марко.

– Так, – посміхнулася матуся. – Його звати Ліо. Це – найкращий песик у світі!  

Людмила Шутько

З італійської переклав Сергій Дзюба

Малюнки Марини Скоробагатько