Жінка-УКРАЇНКА

Із циклу "Справи детектива Самарцева"

ВИКРАДЕННЯ АЛІСИ

– Ви знаєте Подкопаєву? – Віталій, як завжди, виріс, наче з-під землі – безтурботний, усміхнений, по-ранковому свіжий, з підозріло товстою валізою: – Вона – просто чудова! Хочу запросити на побачення і взяти автограф...

– У Лілі? – я ще сидів за комп’ютером і машинально клацав якусь фразу, однак відчував – зараз домучити статтю все одно не вдасться. Звісно, Подкопаєва – суперстар, але від приватного детектива Віталія Самарцева можна очікувати будь-якого сюрпризу!

– До чого тут Ліля? Хоча... – підморгнув він. – Якщо її хтось поцупить, залюбки візьмуся за розслідування! А як ви гадаєте, чим напхана моя валіза?

– Бомбами... – відповів перше, що спало на думку.

– Правильно, – задоволено кивнув гість і виклав цілий стосик пухкеньких томів. – Ось, рекомендую – Лариса Подкопаєва. По-перше – білявка, по-друге – письменниця. Уявляєте, яка гримуча суміш?!

– Письменниця? – розчаровано похитав головою. – Даруйте, Віталію, але мене не цікавлять вигадки.

– Іноді, – примружив очі Самарцев, – розуміючись на вигадках, можна дізнатися правду...

– Отже, з вами трапилась якась пригода? Не тримайте це в собі, друже! Вам – слава, мені – гонорар.

– Взагалі, декому і Ярослави вистачає... – скаламбурив він. – Ну, коли ви вже нарешті заведете собі камін?

– Як тільки у вас з’явиться люлька!

Колеги, дякувати Богу, пішли на обід, тож жоден несамовитий вигук не відволікав його уваги. Самарцев зосереджено смакував прохолодним пивом і, пригадуючи недавній екстрим, раз-по-раз ніжно погладжував свою Подкопаєву...

Бандитський Чернігів

Едуард Жоржович був опецькуватим чоловіком із волячою шиєю. Він нервово походжав кімнатою, витираючи хустинкою спітніле обличчя. Власне, піт з нього стікав струмками, однак Харитончик і не думав знімати дорогий малиновий піджак, або хоча б розсупонити ядуче зелену краватку із золотою запонкою.

Скептично оглянувши мої „апартаменти”, скандально відомий бізнесмен понуро зауважив:

– То ось, значить, як ви працюєте!

– Ні, тут ми тільки приймаємо декого з відвідувачів, а працювати, зазвичай, доводиться в лайні... – я продовжував спокійно годувати акваріумних рибок, абсолютно не переймаючись настроєм цього самовпевненого індика, котрий звик вдавати з себе господаря життя.

Нарешті, натупцювавшись, він демонстративно почимчикував до крісла:

– Можна присісти?

– Будь ласка, – одразу ж змилостивився я, із задоволенням спостерігаючи за вуалехвостиками. – Але попереджаю: можу спілкуватися лише на рівних. Хочете, аби ми порозумілися, облиште своє хамство. Тут вам – не Верховна Рада! Власне, у нас – одні й ті ж авторитети, просто ми їх сприймаємо по-різному...

– Як це? – спантеличено почухав потилицю.

– Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Григорій Сковорода... Тільки я, в першу чергу, ціную книги, а ви – зображення на купюрах.

– Гм... Дотепно! – погодився Харитончик. – Власне, мені говорили, що ви – специфічна людина, але я ціную професіоналів. Добре, поговоримо відверто! Віталію Сергійовичу, я хочу, щоб ви негайно облишили всі справи й подбали про безпеку моєї доньки. Тобто я дуже прошу вас це зробити, бажано із завтрашнього дня, – виправився він, помітивши вираз мого обличчя. – Суму гонорару назвіть самі...   

– Алісі загрожує небезпека?

– О, то ви навіть знаєте її ім’я!

– Навів довідки. Це – нескладно, адже ви – так би мовити, публічна людина. Знаю, що бізнесмена Харитончика звинувачують у рейдерських атаках на кілька підприємств. Власне, одне ви вже підступно захопили...

– Авжеж, – не став відпиратися він. – Саме тому мою дівчинку можуть скривдити... Семен Пахтій – ще той фрукт! Це у нього кличка така була – Фрукт. Ніколи не вмів правильно дезодорантом користуватися – за кілометр смерділо... Чули про гучні бандитські розбірки в Чернігові – на зорі нашої незалежності? Таких людей тоді відправили на той світ! Що вдієш – дикий український капіталізм... – сентиментально зітхнув Едуард Жоржович. – Так от, Семен – один із тих, кого не вдалося застрелити. Вцілів! А тепер – святіший за Папу Римського: законослухняний підприємець, меценат, шанована людина, в депутати пнеться... Втім, як був дрантям, так і залишився! Отож, якщо не може довести свою правоту за допомогою грошей чи мізків, використовує старі методи. Два дні тому мені на мобільний зателефонував якийсь гугнявий тип і дохідливо розтлумачив, що станеться з Алісою, якщо я не поверну Пахтієві його власність. Визначитися мушу до завтра – такий ось ультиматум!

– І ви вирішили не поступатися...

– Я – бізнесмен. Людина, котра колекціонує гроші. І чим їх більше, тим краще. Це – показник мого професіоналізму. Одне слово – рейтинг! У цій сфері, як у джунглях – виживає сильніший. Прагнеш досягнути великого успіху? Повинен звикнути до безкінечної жорсткої боротьби. Це – як на війні: або ти їх – або вони тебе... Не можна бути білим та пухнастим, небезпечно мати друзів і, не дай, Боже, виявити слабкість. У порошок зітруть! Зрозумійте, я дуже люблю свою донечку, проте не збираюся відступати через погрози якогось психопата. Звісно, я посилив охорону будинку. За Алісою наглядають вдень і вночі. Однак хочеться, щоб поряд із нею увесь час була людина, якій я довіряю на сто відсотків. Тобто – ви...  

Йому таки вдалося мене вразити!

– Я? Звідки така довіра до якогось маловідомого детектива Самарцева?

– Ви ніколи не зраджуєте своїх клієнтів. Як бачите, я теж зібрав певну інформацію. У наш продажний час така принциповість здається дещо старомодною, однак вона дорого коштує, і я готовий платити! Звичайно, якщо ви ще не отримали аванс за викрадення Аліси від моїх злопам’ятних конкурентів... Жартую, не сердьтеся. Знаю, ви не займаєтесь подібними речами! Отож я прошу вас, доки все не владнається, побути її янголом-охоронцем. Звісно, ні доня, ні моя дружина, не повинні здогадуватися про небезпеку. Я відрекомендую вас, як чудового домашнього вчителя... А що? Зараз, серед наших братанів, модно наймати для виховання улюблених діточок усіляких педагогів. Колись же у заможних шляхтичів таке було! Чим ми гірші? Наскільки я знаю, ви розумієтеся на музиці? От і вчитимете Алісу грати на гітарі. Вона, до речі, до музичної школи просилася. А тепер і ходити нікуди не треба! Ну й, між іншим, розповідатимете їй про гарні манери... Власне, все – на ваш розсуд. Головне, аби моя дівчинка була жива й здорова! Мешкати доведеться у нас. Втім, не хвилюйтеся – ми задовольнятимемо всі ваші примхи. Контактуватимете зі Станіславом Львовичем.

– Чув про такого...

– Це – дуже турботлива і віддана людина, друг нашої сім’ї. Він ще Вітусі, дружині моїй, коли була маленькою, пелюшки прав! Покійна теща – Зінаїда Гнатівна – свого часу керувала взуттєвою фабрикою. Колись, ще дівчам, палко закохалася в красеня-інженера, завагітніла, а той, дізнавшись про майбутнє потомство, наступного ж дня накивав п’ятами з Чернігова... Відтоді вона сильно мужчин незлюбила, так і не вийшла заміж. Зате зробила непогану, як для жінки, кар’єру! Станіслав Львович мешкав по-сусідству, тож і опікувався Віточкою. Особисте життя у нього також не склалося, от і полюбив дівчинку, мов власну дочку. Маленькою вона ще хотіла, аби дядя Слава одружився на її мамі. Однак горда й незалежна Зінаїда Гнатівна заявила: „Якщо коли-небудь і вийду заміж, то тільки за генерала!”. А добрий і неамбітний сусід трудився звичайним водієм... Потім Віта виросла й виявила характер – стала моєю дружиною, попри шалений спротив неньки, яка і слухати не бажала про таке раннє заміжжя єдиної дочки (Віті тоді лише 17 виповнилося, а я щойно отримав диплом політеху). Тривалий час у нас не було дітей. Ми вже й надію втратили, коли Вітуся несподівано завагітніла і народила Алісу. Зінаїда Гнатівна ще встигла потримати онучку на руках, та незабаром теща тяжко захворіла і за місяць пішла з життя. От Віта й попросила, аби Станіслав Львович, якого вона тепер називає татом, оселився у нас. Він зараз – і за няньку, і за водія, і за головного кухаря.

– Золото, а не чоловік!

– А ви не іронізуйте – самі побачите. То як, Віталію Сергійовичу, приймаєте мою пропозицію?

– Ну, якщо виконаєте дві мої умови...

– Тільки дві?

– По-перше, я не можу раптово згорнути всі свої розслідування...

– О, це – не проблема. Кожен ваш клієнт одержить значну компенсацію! 

– Ні, я не спиняюся на півдорозі. Тому, за моєї відсутності, з Алісою будуть Ярослава та Леонід. Це – мої помічники, можете не сумніватися в їхній надійності.

– Ну, що ж, хай буде так, – поміркувавши, кивнув він. – А друга умова?

– Я хочу поговорити з Алісою. Вона не повинна нічого робити з примусу – моє товариство має бути ненав’язливим.

– Авжеж! – задоволено примружив очі Едуард Жоржович. – Щодо цього я виявився завбачливим... Доня гуляє на подвір’ї з моїм охоронцем. Покликати?

– Краще я вийду на свіже повітря – вже знудився в чотирьох стінах...

Помітивши нас, дівчинка одразу ж підбігла до Харитончика:

– Ой, таточку, а до мене прилітало сонечко! Я трошки потримала його на долоньці й відпустила – хай ще когось із діток провідає.

Вона сама була маленьким сонечком – світлим, усміхненим, лагідним. Зацікавлено поглянула на мене.

– Привіт, Алісо! – простягнув руку.

– Здрастуйте, – торкнулася моєї правиці. – Ви – дядя Віталій?

– Так, – обережно потиснув теплу долоньку.

– І ви справді вмієте грати на гітарі?

– Відверто кажучи, не дуже добре...

– Але все одно – ліпше за мене, бо я зовсім не вмію... А у вас є дружина?

– Ні, – зітхнув, – поки що мені не надто таланить із жінками. Може, коли ти виростеш?

– Може! – дзвінко розсміялася. – Будете зі мною дружити?

– А ти цього бажаєш?

– Мабуть... Принаймні ви мені подобаєтеся!

– Дивно, це ж саме я щойно збирався сказати тобі...

– Попереджаю, я – не дуже старанна. І страшенно люблю бешкетувати.

– Ну, то бешкетуватимемо разом, – підморгнув дівчинці.

– Бачу, ви чудово порозумілися! – нагадав про своє існування Харитончик. – Отже, Віталію Сергійовичу, до завтра? Хочете, пришлю за вами вертоліт?

– Це – зайве; моя старенька конячка досі бігає. Будь ласка, знайдіть для неї місцинку у вашому неозорому гаражі.

– До побачення, дядю Віталію, – помахала рукою Аліса, вмостившись разом із татусем на сидінні казково розкішного „Мерседесу”. – Ви ж не передумаєте?

– До скорої зустрічі, маленька! Пам’ятай: дядя Віталій завжди дотримується своїх обіцянок.

– Завжди? – гмикнув Харитончик. – Даруйте, юначе, але навіть мені інколи не вдається ухилитися від цеглини, яка раптом падає на голову…

– Звичайно, я теж потрапляю в халепу. Втім, головне, вчасно оговтатися й накивати п’ятами з непривітної домовини, позбувшись незручних білих капців! – люб’язно відповів своєму новому роботодавцеві. А подумки вилаявся: ну, що вдієш, все-таки Едуард Жоржович – колишній бандит… Дякувати Богові, донька не схожа на батька!

Магістратське озеро

Мобілка залементувала о шостій ранку. Я ледве продер очі (поспати вдалося максимум години три: завершував одну страшенно цікаву справу – якось розповім і про це), отож у моїй бідолашній макітрі несамовито гули велетенські джмелі. Однак телефон невблаганно скавчав, а проігнорувати цю трикляту річ – все одно, що нахабно образити й прикро розчарувати свого клієнта (мабуть, цим приватний детектив і відрізняється від будь-якого нормального добродія, котрий, за першого-ліпшого бажання, може дозволити собі неабияку розкіш – натхненно послати всіх до дупи). Позіхаючи, підніс мобілку до вуха:

– Альо...

– Віталію, збирайтеся, я зараз буду у вас! – владно прогримів знайомий хрипкий голос.

– Едуарде Жоржовичу... – збирався, набравши побільше повітря в легені, обурено запротестувати я, та почув у відповідь лише принизливо короткі гудки.

„От хамло! І треба ж було втелющитися в таке... Нічого, хай тільки пришвендяє сюди – вилетить, мов корок із шампанського!” – роздратовано підвівся з ліжка й поплентався в душ.

За п’ять хвилин „Мерседес” Харитончика вже безперервно сигналив на подвір’ї. „Ну, потворо, начувайся!” – по-справжньому розлютився я. Проте непроханий гість навіть не звернув уваги на мою перекошену мармизу – ошелешив з порогу:

– Аліса зникла! – він скидався на грізного бика, який щойно вийшов на смертельно небезпечну кориду і ладний безжально розтерзати жалюгідного тореадора. – Я знаю: це все – Пахтій... Не дай, Боже, з моєю дівчинкою щось трапиться, пристрелю того виродка, мов скаженого пса!

– Так... – якомога спокійніше поглянув у налиті кров’ю очі. – Хочете, щоб я знайшов вашу доньку? Тоді облиште примітивну самодіяльність. І що ви за люди? Ніяк не настріляєтесь! Отже, як це сталося?

– Вранці Віта здійняла тривогу: зазирнула в кімнатку до Аліси, а дівчинки немає. І, уявіть собі, вночі ніхто нічого не чув – немов вуха всім позакладало! Станіслав Львович уже допитав прислугу, охоронців – ті лише руками розвели... Звісно, сьогодні ж вижену цих дармоїдів!

– Не поспішайте – хтось із них може виявитися зрадником...

– Дурниці! – впевнено похитав головою. – Я, Віталію, своїх людей на хлібі й воді не тримаю. Розумію: скупий платить двічі. Який же собака відмовиться служити такому щедрому господареві? Ні, вони знають, як я ціную відданість. І усвідомлюють: за зраду – шкуру спущу!

– Однак мені потрібен список усіх працівників та мешканців вашого котеджу і номери їхніх телефонів. Треба негайно організувати прослуховування розмов. Крім цього, заїдемо по дорозі за моїм Льонею – він скрізь поставить „жучки” у ваших хоромах.

– Навіть під моїм ліжком?

– Там – у першу чергу.

– Ви взагалі – при своєму глузді? Щоб Едуард Харитончик у власному помешканні дозволив комусь підслуховувати конфіденційні розмови? Ну, знаєте, пане Самарцев! Це – вже занадто. Не передавайте куті меду... Чуєте, я – бізнесмен!

– Чую... Заспокойтеся, не потрібні мені ваші комерційні секрети! Я в цьому все одно нічого не тямлю. Йдеться про життя вашої доньки. Ви ж не хочете її втратити?

– Алісі не заподіють зла – не насміляться! Мене просто пошантажують і все. Що можуть шакали? Лише вити та пакостити крадькома.

– Повірте: той, хто викрав маленьку дівчинку, здатний діяти відчайдушно. Вас що, мало раніше підслуховували? У нас президентів таємно на диктофон записують і нічого! Капризуєте, наче англійська принцеса; а ми марнуємо час.

– Добре, – зітхнув він, – робіть, як знаєте... Тільки не вплутуйте сюди отих продажних „ментів”! Едуард Харитончик звик вирішувати власні проблеми без їхніх послуг.

– Я про це вже здогадався... Втім, заради справедливості, скажу: все-таки у нас, в Україні, продажних політиків – значно більше, ніж недолугих правоохоронців. Власне, яка влада – така й міліція!

За годину в кабінеті Едуарда Жоржовича пролунав дзвінок, і ми почули голос Аліси. Вона не плакала, намагалася говорити заспокійливо й чітко – очевидно, читала з папірця:

– Доброго дня, таточку! Мене, як ти розумієш, поцупили. Але не хвилюйся – твоїй доні нічого не загрожує, якщо будеш слухняним. Дяді, які зараз стоять поруч зі мною, вважають, що ти, якщо дуже постараєшся, можеш зібрати до вечора готівкою півмільйона євро. Погодься, це – не надто великі гроші, щоб я залишилася живою й здоровою. Вітання мамі. Цілую вас обох! Я ще подзвоню...

– Алісо! – розпачливо вигукнув Харитончик. Проте зв’язок урвався.

– Донечко... – зойкнула Віта і знепритомніла.

Станіслав Львович ледь встиг підходити її на руки, обережно поклав на диван. Хутко відкрив потрібну шухлядку, змочив вату нашатирним спиртом і підніс до зблідлого, однак такого принадного личка. Жінка вдихнула повітря, судомно закашлялася й розплющила ніжно волошкові очі. Розгублено прошепотіла соковитими вустами:

– Що сталося?

– Мммм... – я мав зосередитись на розслідуванні, але мене бентежила ота янгольська врода.

– Все гаразд, сонечко, – лагідно доторкнувся до її золотавого волосся Станіслав Львович.

Це був сивочолий добродій із виразним, інтелігентним обличчям вчителя та натрудженими, мозолистими руками. Він виглядав старшим за Віту, проте здавався значно молодшим за багатьох своїх ровесників. В усякому разі, таким чоловікам у тролейбусі місце не вступають. Особливо приваблювали його очі – проникливі і променисті.

– Ні, не гаразд, тату, – печально поглянула на турботливого Станіслава молода жінка. – Хіба ти не чув? Нашу Алісу схопили нелюди! Боже, я цього не переживу... Пане Самарцев, ви вже маєте бодай якусь інформацію?

Всі вичікувально подивилися на мене. Я зателефонував Льоні:

– Ну, що там, старий? Вдалося відстежити дзвінок?

– Глухо, шефе... Вимагачі скористалися новим, тільки-но придбаним, стартовим пакетом. Жодної зачіпки!

– Гм... А як щодо інших телефонних номерів із нашого списку?

– Ніяк. Люди потроху оговтуються від шоку, теревенять з рідними та знайомими. Втім, підозрілих дзвінків не було.

– Що ж, доведеться чекати – думаю, дівчинка незабаром зателефонує знову...

Проте Аліса озвалась аж під вечір:

– Це – я, таточку! Ти приготував гроші? Вони сподіваються, що ти будеш розважливим. Заплатиш – і більше жодних претензій...

– Доню! Будь ласка, передай мобілку дяді, який знаходиться поруч із тобою, – якомога лагідніше попросив Едуард Жоржович.

– Валізу з грошима потрібно залишити після футболу на березі озера – в нашому місці. Прилаштуєш її під розлогим деревом і йди собі. Стежити не можна, інакше я загину. Тож будь чемним та нежадібним. Поки що зі мною поводяться гарно, але сам розумієш...

– Алісо! Ти мене чуєш?

– Якщо зробиш усе правильно, я невдовзі благополучно повернуся додому.

– Алісо!

– Бувай, таточку. Поцілуй за мене маму...

Льоня зателефонував майже одразу:

– Нічого втішного, шефе. Вони придбали ще один стартовий пакет. Той, яким скористалися минулого разу, мабуть, викинули. Обережні, чортяки! Напевно, дзвонили з автівки. Рухалися в напрямку Магістратського озера.

– Знаю, це – в районі річкового порту, за пішохідним мостом. Там зліва – невеличке озерце, де купаються нудисти. А далі, як іти до лісу, метрів за двісті – Магістратське озеро...     

Харитончик рикнув, наче поранений звір.

– Отже, після футболу? – почав уголос розмірковувати я. – Ага, сьогодні ж київське „Динамо” з „Шахтарем” грає! А озеро – часом не Магістратське?

– Так. Ми, коли хочемо в неділю у Чернігові відпочити всією сім’єю, іноді туди їздимо, – зітхнула Віта. – Адже на Золотому пляжі – надто гамірно... То що сказав ваш колега, Віталію? Аліса – там, на березі Магістратського?!

– Мабуть. Втім, машина вже могла й поїхати.

– Однак вони мають неодмінно повернутися – за грошима... Футбол тільки-но розпочався. Отже, є час, аби влаштувати засідку, – рішуче підвівся Едуард Жоржович. – Так, зараз беру хлопців і гайда туди! Обнишпоримо все вздовж і впоперек. А якщо не застанемо „дорогих” гостей, ретельно приготуємося до „теплої” зустрічі!

– Стривай, Едику, – забринів приємний оксамитовий голос Станіслава Львовича. – Це – надто ризиковано!

– Зі мною поїдуть тільки кращі – колишні спецназівці...

– Едику, там же – наша донечка, – очі Віти почервоніли від сліз. – Давай віддамо гроші!

– І що? Ви думаєте, вони відпустять Вітусю? Наївні! Ці покидьки завтра вимагатимуть уже мільйон. А я, між іншим, не на друкарському верстаті банкноти штампую – заробляю тяжкою працею... Ні, навпаки ризиковано погоджуватись на таку пропозицію. Пора діяти! Правильно я говорю, детективе?

– Відверто кажучи, я б не гарячкував... Ви взагалі маєте стільки грошей?

– Ображаєте, Віталію Сергійовичу!

– Тоді в чому справа? Пакуйте валізу, а ми в одній із пачок сховаємо такий собі „маячок”. Тож навіть якщо вимагачі перекладуть банкноти до іншої торби, це їх не врятує. Вам, Едуарде Жоржовичу, необхідно лише у призначений час віднести валізу до того розлого дерева. А я тим часом попереджу майора Воронова. Не хвилюйтеся, ручаюсь за нього, як за самого себе – не підведе! Як тільки злочинці відпустять Алісу, до справи візьметься „Беркут”. А якщо спробують втекти з дівчинкою та валізою, нам допоможе „маячок”...

– Я вже сказав, що не бажаю мати справу з „ментами”! – затявся Харитончик. – Скільки можна повторювати? Для чого все так заплутувати, коли з’явилася нагода просто схопити бандитів? Коротше, я вже прийняв рішення. Детективе, поїдете зі мною?

... Ми облазили увесь берег, а біля велетенського розлогого дерева бачили навіть сліди від коліс якоїсь автівки (не інакше – доісторичний, радянський „Москвич”), проте ні викрадачів, ні Аліси не було. Марно просиділи в засідці майже до самого ранку.

– Бачите, вони й не думали сюди приїжджати! Хіба можна бодай у чомусь довіряти  покидькам? – пригнічено простогнав Едуард Жоржович.

Не встигли повернутися, як на нас чекав новий жахливий „сюрприз” – хтось підкинув брудний конверт, підписаний Алісою. Станіслав Львович мовчки розпечатав його тремтячими руками, дістав одну-єдину фотографію і, немов підкошений, впав на підлогу. Віта кинулася до нього, машинально схопила світлину, поглянула на неї й моторошно заголосила, вчепившись своїми витонченими, а тепер неприродно закляклими пальчиками у розпатлані коси. Відчуваючи лихе, Харитончик повільно схилився над знімком, занімів. Тепер він зовсім не нагадував грізного монстра – це був страшенно стомлений, нещасний чоловік із пом’ятим обличчям і безнадійно вицвілими очима.

Я обережно обняв його за плечі і, вже не сподіваючись на диво, підніс фотографію до очей. Боже, який жах! На лісовій галявині лежала по-звірячому закатована дівчинка. Це була Аліса...

Родич

Паркан виявився високим та щільним, мов мур середньовічної фортеці. Обійшов довкола – добре, хоч осокір поряд не спиляли! Правда, стовбур – гладенький та й чіплятись треба не гірше, ніж Тарзан, ризикуючи зірватися з чималої висоти. Але хіба я марно кілька років улітку лазив із приятелями по кримських горах? Один тільки „штурм” Демерджі чого вартий, якщо врахувати, що ми тоді поперлися на вершину у звичайних брюках та босоніжках. Принаймні зараз я одягнений, немов диверсант в очікуванні екстриму – зручно і зухвало!

Дертися довелось довго – тоненькі гілочки по-зрадницькому хрустіли; ноги ковзали, втрачаючи опертя. Звісно, намагався не дивитися на землю, та враз десь піді мною погрозливо гаркнув сторожовий пес і ніндзя-Самарцев мало не гепнувся додолу. Втім, відступати було пізно – я таки дістався до потрібної гілки й наважився на карколомний стрибок. Пальці обпекло шаленим болем, але я все ж втримався на паркані і, підтягнувшись на руках, опинився на самісінькому вершечку негостинного двоповерхового муру. Тепер тільки б кісточки не потрощити, приземлившись на асфальт! Але я бачив мету своєї мандрівки, тож, не вагаючись, полетів униз...

Великий дог люто кинувся мені на зустріч і одразу ж завмер, мов вкопаний, почувши дзвінкий дитячий голос:

– Фу, Атосе, фу! – повторила команду дівчинка.

Собака віддано всівся біля її ніг, не зводячи, про всяк випадок, настороженого погляду з несподіваного гостя.

– Привіт, Алісо... – ніяково посміхнувся. Все ж вигляд у мене був ще той!

– Здрастуйте, дядю Віталію! Я вже стільки разів запитувала про вас. Мама говорила, ви не прийдете, а я чекала...

– І правильно. Я ж тобі пообіцяв! Даруй, трохи затримався – сталась одна пригода. Тому поки що сам – без гітари... Ти ж не сердишся?

– Що ви, я – рада! Якщо хороший чоловік спізнюється на побачення, його все одно треба чекати... Ой, у вас – кров! Давайте, я витру...

– Дрібниця, не переймайся. Змалечку мріяв стати космонавтом і ось нарешті трапилась нагода – скористався для польоту вашим чудовим парканом...

Однак вона дістала хустинку й стурбовано похитала головою:

– Присядьте, будь ласка, – дбайливо доторкнулась до мого неголеного обличчя. – Ось так... Тепер треба ще йодом змастити – я попрошу у мами!

– Я чую, донечко, – лагідно промовила господиня, вийшовши на подвір’я. –  Ти побудь тут, пограйся з Атосом, а ми поспілкуємося з дядею Віталієм. А потім всі разом пообідаємо. Гаразд?

Аліса слухняно кивнула, і я неквапливо зайшов до будинку. Віта одразу старанно зачинила двері, заступивши вихід. Станіслав Львович стояв навпроти – зовні спокійний, впевнений у собі. „А він – дужий! – нарешті роздивився біцепси „дідуся”. – Такий начебто по-домашньому тихий, негаласливий... Втім, захищаючи свій барліг, цей ведмідь здатний і чорта скрутити”.

– Здрастуйте, я теж щасливий вас бачити! – чемно вклонився їм обом.

Станіслав Львович мовчки кивнув – він просто гіпнотизував мене поглядом, наче гігантський удав, який вирішив нарешті розібратися з набридливою мавпочкою.

– Розумію: картина Рєпіна „Не чекали”... Однак я – без гранати! Звісно, кишені не вивертатиму – це неестетично. Інтелігентні люди повинні вірити одне одному на слово...

– Де Харитончик? – суворо поцікавився Станіслав Львович, не зводячи очей із мого лоба, ніби там справді було щось написано.

– Едуарде Жоржовичу, де ви? Ау-у-у! – з ентузіазмом роззирнувся навкруги. – Харитончику-у-у...   

– Припиніть! – гнівно тупнула Віта, аж черевичок із ноги злетів: – Ніколи не любила нишпорок...

– Ох, мадам, – докірливо похитав головою. – Нишпорять „стукачі” КДБ, а я проводжу розслідування. Посидів у кріслі-гойдалці, викурив дещицю сигар і, за допомогою нескладної дедукції, здогадався, що Аліса – донька Станіслава Львовича! Решта – як то кажуть, справа техніки. Найскладнішим виявилося перемахнути через паркан...

– Знаєте що, Віталію? Ви заходьте до кімнати. Досить бовваніти у вітальні! Вип’єте коньячку? – пожвавішав господар. Не чекаючи відповіді, взяв із серванту кілька келишків, вправно наповнив...

– А й справді, чому б не зняти стрес у теплій компанії? – урочисто підняв келишок. – За Алісу!

– Дівчинка нічого не знає, – нервово пригубила коньяк Віта. – Ви, мабуть, вважаєте нас зі Стасиком монстрами...

 – Ага, то Станіслав Львович – уже Стасик?

– Не треба, Віталію, – печально опустила очі. – Облиште свою кляту іронію! Їй, Богу, і так паскудно на душі...

– Віточка ні в чому не винна, – заспокійливо прикрив своєю широкою правицею її долоньку Станіслав Львович. – Ви, Самарцев, ще – зовсім молода людина і не розумієте, як страждає жінка, котра тривалий час не може народити дитину. Я справді багато років ставився до Вітусі, мов до рідної доньки, адже фактично замінив їй тата. І, повірте, навіть подумати не міг, що моє усталене, спокійне життя зміниться в такий неймовірний спосіб!

– Коли я виходила заміж, то розуміла, що не кохаю Едуарда. Однак із двох лих, як відомо, вибирають менше. Вдома з матінкою почувалася, мов у в’язниці. Адже без її згоди не могла й кроку ступити! Вона мене нікуди не пускала – ні в кіно, ні на дискотеку. Навіть увечері погуляти біля під’їзду з подругами не можна було! Мусила сидіти вдома – берегла, так би мовити, дівочу цноту... Дивно, як це я ще зуміла з Харитончиком познайомитися! Подруги відверто заздрили, радили не втрачати шанс: „Такий мужчина –  сильний, імпозантний, заможний”. Та й мені, відверто кажучи, лестило, що цей успішний добродій (мрія стількох жінок!) раптом обрав скромне, непоказне дівча...

– Яке незабаром перетворилося на прекрасну лебідку! – захоплено промовив Станіслав Львович.

– Ну, не одразу, але, після стількох років „домашнього арешту”, отримавши жадану свободу, я потроху почала розквітати, – посміхнулася Віта. – Едуард одягнув мене, мов принцесу. Ми з ним щоліта їздили на курорти; побували в Берліні, Празі, Будапешті; провели просто неймовірний тиждень у Санкт-Петербурзі, насолоджуючись білими ночами та розкішшю королівських палаців... Мабуть, він дійсно кохав мене. Втім, йшов час, а я все ніяк не могла завагітніти. Перевірилась у столичній клініці – начебто цілком здорова. Ледь вмовила чоловіка, аби обстежився. З’ясувалось: проблема – в ньому, і шанси мати дітей у Едика – мізерні. Проте він навіть слухати не бажав про всиновлення малюка! Сподівався, що рано чи пізно я  народжу йому нащадка. Очікував дива, однак по-справжньому лікуватися не хотів, вдавав, що не помічає моїх страждань.

– Якось Вітуся завітала до мене в гості, поскаржилась на своє безпросвітне життя... – зітхнув Станіслав Львович.

– Я тоді влаштувала справжній потоп – кілька годин ридала у Стасика на колінах, все ніяк виплакатися не могла. Почувалась такою самотньою! Подруг на той час вже не залишилося. А десь працювати мені Харитончик забороняв – мовляв, коли дім – повна чаша, жінці краще відпочивати, аби палкіше чоловіка любила... Висповідалася Стасику, ніби священику. Він усе це вислухав, заколисуючи мене, наче маленьку. Та й запропонував народити дитину від нього!

– Сказав і сам злякався... – ніжно поглянув на Віту Станіслав Львович.

– Я, звісно, спочатку теж була шокована такою пропозицією, – вона знову нагадувала миле, невинне янголятко. – Але потім подумала: а чому б і не спробувати? Переконала себе, що це – не зрада, адже я так хочу мати дитятко! В порядності Стасика не сумнівалася. Знала – він ніколи й нікому не викаже нашої таємниці. Тому все сталося того ж вечора – я просто боялась, що наступного дня передумаю і вже не наважуся на такий подвиг. Та й Стасик міг завагатись – я ж була його донею, а тут раптом – інтимні стосунки! Що, як з першого разу не вийде і грішити доведеться знову? Втім, зараз я аніскільки не жалкую про свій вчинок! Тобто шкодую, що це не трапилося раніше. Бо сама не помітила, як закохалася у Стаса, мов дівчинка. Кожне наше побачення було дивовижним: пристрасним, хвилюючим, неземним. Ми щохвилини насолоджувалися своїм щастям! І не могли вже відмовитись від нього, коли народилася Аліса... Знаєте, якими були перші слова нашої дівчинки? Спочатку вона сказала: „мамо”, а потім – „діду”!  

– Донечка називає мене дідусем, – посміхнувся Станіслав Львович. – А кохана, особливо в присутності Едуарда Жоржовича, – татом...   

– А невдовзі померла моя мама, – на личко Віки набігла тінь смутку. – У нас із нею, після народження Аліси, встановилися такі зворушливі, добрі стосунки! Ненька дуже пишалася онучкою, провідувала її за першої ж нагоди, навіть фабрику свою занедбала... Коли матусі не стало, я так тужила за нею, що серйозно захворіла. А оскільки не могла на побачення бігати, то почувалася вдвічі гірше. От мені й спало на думку поселити Стасика поруч із законним чоловіком! Едуард охоче погодився – все-таки його турбувало здоров’я дружини. „Тата” мого він завжди поважав, ні в чому не підозрював. Та й хто б повірив у таке? До того ж, Стас одразу почав опікуватися всіма домашніми справами, а, в разі потреби, возив Харитончика на найважливіші зустрічі, не призначені для сторонніх вух. Довіряв, як самому собі...

– Проте приховувати наші стосунки ставало все важче, – наморщив чоло Станіслав Львович. – Та й, відверто кажучи, дістала вже ця конспірація! Адже Вітуся хоча б інколи мусила виконувати подружні обов’язки. Вона йшла до Едуарда, а я ніч не спав, уявляючи кохану в обіймах іншого.

   – Розумієте, Віталію, мені не потрібні ні Харитончикові хороми, ні його „Мерседес”. Я б за Стасиком на край світу пішла! Тільки хто ж нас відпустить? Едуард Жоржович вважає мене своєю власністю. Він – упертий, мов баран. Нізащо не поступиться. Найме найкращих адвокатів, зробить із мене повію і назавжди відбере Алісу! Це – в кращому разі...

– Я за себе не боюся, – звів брови Станіслав Львович. – Але дуже переживаю за Віточку, бо знаю, на що спроможний її чоловік. От і вигадав цей план – можливо, не ідеальний. Втім, погодьтесь, нам майже вдалося його втілити!

– Майже... – кивнув я. – Охоронців снодійним приспали?

– І всіх, хто був у домі. Авжеж, клопітно! Та що було робити? Раптом би хтось прокинувся? – розвів руками Станіслав Львович. – З кухарем я приятелюю, от і підсипав у страви дещицю пігулок... Алісу привіз сюди – колись, ще за Брежнєва, придбав собі діляночку під Черніговом, звів хатинку. Люблю, знаєте, покопирсатися в землі, походити босоніж, виростити щось власними руками. Я ж родом із села, звик працювати на землі! Едуард про дачу не знає – він ніколи не запитував, а я не афішував, що маю ще один „маєток”.

– А як ви все пояснили Алісі?

– Сказав, що у тата виникли деякі проблеми, тож він поїхав у тривале відрядження. Звісно, ми з мамою нікому не дозволимо скривдити нашу дівчинку; однак доведеться трохи пожити в селі. Власне, їй тут подобається, а з Атосом, песиком моїм, вони тепер – нерозлийвода! І ось з’явилися ви –  впали, мов сніг на голову... Де я схибив, Віталію?

– Перше, що мене здивувало: викрадена Аліса передавала привіти лише своїй мамі, натомість чомусь абсолютно забула про дорогого дідуся. Говорила вона напрочуд впевнено, мов актриса, яка чудово вивчила свою роль. Та й тексти видалися мені знайомими. Увесь час намагався пригадати: де я це вже чув? І раптом – вражаюча фотографія Аліси... Ледь переконав Харитончика не влаштовувати криваві розбірки з Пахтієм. Можливо, одним бандитом і стало б менше, однак досить уже цього дикунства! А то наші олігархи – гірші за африканських канібалів. Принаймні туземці полюють на людей з голоду, в той час, як дехто в Україні і досі розбирається з конкурентами за допомогою автомата Калашникова. Мовляв, це – надійніше і дешевше, ніж підкупати когось у суддівській мантії...

– Перепрошую, – делікатно урвав мою балаканину Станіслав Львович, – то ви одразу здогадалися про фотомонтаж?

– Льоня засумнівався. Він у мене – спец. На дозвіллі знімає природу і вродливих жінок. Хобі у нього таке! Даремно посміхаєтеся: Леонід – фотохудожник, а не Казанова. Каже: не можна плутати святе з грішним, тобто мистецтво і блуд. До речі, свої шедеври він не продає – лише дарує. Альтруїст... Отже, Льоню ви не переконали (хоч треба визнати: підробка – майже бездоганна!), а я просто інтуїтивно відчував – дівчинка жива... Знову напружив пам’ять і нарешті згадав, що кілька років тому, аби згаяти час, придбав у одного хлопчини в електричці книжечку Лариси Подкопаєвої. Доки доїхав до Чернігова – прочитав. Згодом віддав її Ярославі (вона ці детективи буквально ковтає – щоразу засинає як не з Акуніним, то з Бушковим), та й забув. А це, після трьох філіжанок кави, несподівано спало на думку... Була друга година ночі, та я все ж подзвонив Ярусі, попросив відшукати книжку. Розбудила вона мене о п’ятій – перевернула все догори дригом (у неї вдома – цілий пінкертонівський клондайк!), але таки знайшла те саме оповідання. І радісно озвучила мені звідти дві цитати: зникла дівчинка, начебто викрадена злочинцями, телефонувала своїм близьким і розповідала, куди потрібно принести гроші... Що ж це ви, Станіславе Львовичу, плагіатом займаєтеся? Власної фантазії забракло?

– Аліса любить театр – мріє стати акторкою. Ось я й порадив їй потроху тренуватися – розігрувати усілякі сценки. Ким ми з нею тільки не були! Такі вистави вдома влаштовували! Найулюбленіша – „Золотий ключик”. Звісно, на Буратіно перетворювалась Аліса, а я був Карабасом-Барабасом. Або котом Базиліо – тоді самі розумієте, хто виконував роль його компаньйонки... Якось, абсолютно випадково, записував „онучку” на диктофон – так і виникла ідея. Переглянув домашню бібліотеку Едуарда Жоржовича й знайшов те, що треба! А потім, вже після запланованого зникнення Аліси, потелефонував Харитончику і прокрутив запис... 

– Я, між іншим, теж книжку Подкопаєвої в Едуарда Жоржовича знайшов. Тож уже не сумнівався – дівчинку „викрав” хтось зі своїх. Відверто кажучи, спочатку на главу сімейства подумав, тому стежив за Харитончиком особисто. За вами, Станіславе Львовичу, наглядав Льоня. А Вітою опікувалася Ярослава...

– От, старий пень, втратив пильність! Начебто ж – стріляний горобець і щось таке вчора відчув... Однак подумав – примарилося, якісь глюки від постійного нервового напруження! Отже, вислідили... І що ж тепер збираєтеся робити? Підете до свого нинішнього господаря за тридцятьма срібняками чи дозволите нам утекти з донечкою за кордон? Я дещо зібрав на чорний день – охоче поділюся! Повірте, отримаєте значно більше, ніж вам заплатить цей скнара, – миролюбно запевнив Станіслав Львович.

– Знаю... – неквапливо відчинив вікно. – Але я вже пообіцяв Алісі, що навчу її грати на гітарі.

– Ви погубите нас! – схвильовано прошепотіла молода жінка, втрачаючи самовладання.

– Ні, я вас порятую, – привітно помахав дівчинці, яка весело гралася з собакою надворі. – У міліцію Харитончик не заявляв, тож ніякого викрадення не було. Що, власне, сталося? Дівчинка відпочиває з мамою на дачі у доброго дідуся... Свідчити проти вас ніхто не буде.

– Хіба ви не чули? – сумно похитала головою Віта. – Едуард нізащо не відпустить Алісу!

– А якщо сказати йому, чия це донька? Не думаю, що після такого зізнання він буде проти вашого розлучення...

– Але ця потвора здатна на помсту! – шарпнув верхній ґудзик своєї сорочки Станіслав Львович.

– Головне – не боятися. Якщо людина починає сахатись власної тіні, її вже ніхто не зможе захистити. Будь-яка потвора реагує на запах панічного страху: кинешся від неї навтьоки – неодмінно наздожене і жорстоко покусає; натомість відчувши, що ти будь-якої миті готовий зацідити їй у писок, сто разів подумає, чи варто нападати взагалі. Це – по перше...

– А по-друге? – з надією поглянула на мене Вітуся.

– Десь із тиждень тому моєму доброму приятелеві пощастило захистити симпатичну юнку і лишитися живим. До дівчини серед білого дня причепилися обкурені придурки, у одного з яких виявися ніж. Звісно, це нечесно – троє на одного, тож він їм трохи вправив мізки.

   – Шляхетний вчинок, – кивнув Станіслав Львович.

– А наступного дня моєму товаришеві зателефонував один дуже впливовий добродій. Подякував за порятунок своєї доньки й запевнив – готовий виконати будь-яке його бажання... – мимоволі замилувався Віточкою. Ех, шкода: така жінка і знову – не моя!

– І що ж попросив ваш друг? Дівчину та півцарства? – зашарілася від мого погляду.

– Красуня вже має нареченого, якому й обіцяно півцарства, – спробував якомога безтурботніше поглянути у вікно. – Але щойно мені спала на думку одна ідея...

– О, то це були ви! – схвильовано опустила бентежно волошкові очі.

 – Яка різниця? – махнув рукою. – Важливо, що троє хороших людей почуватимуться в безпеці. Втім, одна умова...

– Кажіть. Сподіваємось, ми зможемо її виконати, – рішуче промовив Станіслав Львович.

– Запросите мого товариша на своє весілля? – простягнув йому руку.

Він міцно потиснув її. А Віта лагідно поцілувала мене в щоку. На подвір’ї дзвінко сміялася маленька Аліса.

Сергій Дзюба
 м. Чернігів