Жінка-УКРАЇНКА

Моя візія почувань душі Н. Кобринської

Господи Боже, вселаскавий і всемогучий! Я безмежно вдячна Тобі за щастя народитися в такій гарній, побожній і повній чудових премудростей родині. Змалку купалася я в родинній любові, радісно пізнавала цей широкий світ, наповнений мудрістю і красою, як Тобою дарованими, так і людством твореними. Радість і щастя, щастя і радість колисали мене…

Та найвище щастя післав Ти мені в особі мого Теофіля. Мій коханий чоловік, криниця ласки й ніжності… Скарбниця глибоких знань і безмежної любові… Повірник моїх мрій і стремлінь, найщиріший друг душі моєї… Скільки спільних планів ми снували, як прагнули прислужитися Твоїй, Боже, славі та нашому українському народові, який за Твоїм незбагненним допустом терпів стільки важких випробувань та кривд від ворожих сил і тяжких обставин! Ми мріяли навчити наш народ бути мудрим, побожним та праведно виборювати собі щасливу долю…

Та що це, Господи?.. Ти забираєш до себе мого Теофіля?!

Господи Боже, я знаю, що на все Твоя свята воля. Я розумію, що і в Царстві своєму Ти потребуєш таких шляхетних душ, як мій Теофіль. Можливо, Ти хочеш доручити йому якусь особливу місію?.. Але як жити мені?!.  Я вже не вмію жити без своєї невід'ємної половинки. Замки наших спільних мрій зруйновано!

Боже, чому Ти не забрав і мене з моїм вірним другом? Чи я недостойна Твого Царства?  Чи маєш якийсь план щодо мене, нещасної?.. Не знаю, не бачу нічого… Чорна темрява огорнула мене…

Мій добрий батько огортає мене своїм співчуттям і турботою, але світ не милий мені. Бачу, що це турбує, болить мого батечка. Стараюся ховати свою тугу, слухняно погоджуюся їхати з татом до Відня, хоча все мені видається непотрібним.

А Відень живе своїм життям, багато там наших земляків. Тато знайомить мене із студентським товариством українців "Січ". Мовчки приглядаюся до їхніх сходин. Які вони всі одухотворені, енергійні, як люблять Україну, як мріють про її підняття і щастя! Мені здається, що багато з них говорить устами Теофіля, багато з них мають мрії, подібні до колишніх наших з Теофілем. А тепер я маю чорне горе…

Але ж, звідкись зринає думка: можливо, і кожен із товариства, має свої біди, клопоти, проте думає про благо інших, про загальне добро?  І ця раптова думка вже не покидає мене. А я? Чи маю право розпачати лише над своїм горем? Чи Теофіль схвалив би це? Чи маю я право поховати і наші мрії й ідеї?

І, мов відповідь звища, немов голос Теофілової душі, чую в душі своїй якісь звуки, якісь незнайомі інструменти грають незнайомі марші… І крізь ці звуки, крізь сумяття душі моєї вчувається мені голос коханого Фільця: "Пробудись, не марнуй часу, борись за здійснення наших задумів. Працюймо разом – ти на землі, а я в небесах, ми так зможемо бути разом!"

О Боже, дякую Тобі, що так просвітив мене! Я не дармуватиму, не марнуватиму даного Тобою життя на особисті суми й плачі, я шукатиму шляхів бути корисною нашому народові. І тепер я вже уважно прислухаюся до роздумів, до закликів цих чудових, натхненних земляків своїх, які, здобуваючи знання у Відні, не перестають думати про вселюдські цінності та припасовують їх до потреб України. Звідкись появляється в мене велика сміливість, і я відкрито й щиро висловлюю свої думки, погляди на сучасний стан суспільства, і особливо на становище жіноцтва у ньому. Те, що раніше звіряла лише Теофілові та в наших дискусіях у колі родини і близьких друзів, тепер голошу новим знайомим. І знаходжу розуміння й щирий відгук у них. Вони розуміють мене, вони підтримують мене, вони хвалять мене… Новий світ відкривається мені. Хвиля глибоких почувань накриває мене, орошує мене п'янкою благодаттю і несе в широке море незвіданого, вабить до чогось ще незбагненного.

Із здивуванням і тремтячою приємністю слухаю похвали Остапа Терлецького, цього авторитетного й діяльного чоловіка, що вже має опінію прогресивного публіциста і літературознавця. Хвалить мої розповіді, стверджує, що маю талант до них та радить братися за перо й викладати на папері свої думки й почування. Дивлячись у його сяючі очі, відчуваю, що не задля комліментів говорить це… А він вже не радить, а настоює на тому, щоби щось красного написала…

І ось я взялася за перо. Пишу… І вже не можу спинитися… Перед моїми очима проходять численні долі-недолі наших жінок, кладу їх на папір і шукаю рецептів, щоб їх покращити. Я через літературу дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві і хочу других повести за собою… Прагну піднести гідність жінки, нагадати про велику місію, яку поклав на жінку Господь… Творити життя, творити суспільство, творити добро й красу!..  А для цього необхідно плекати власну мудрість і широкий кругозір.

Багато хвалять мої оповідання, а я вже прагну більшого, я хочу об'єднати навколо нових ідей усіх жінок, хочу звести воєдино працю всіх талановитих і творчих українок –  і з заходу , і зі сходу нашої благословенної України.

Вдалося! З великим піднесенням відбулися загальні збори "Товариства руських жінок" у м.Станіславі.

Вдалося! Вийшов у світ омріяний альманах під назвою "Перший Вінок". Увінчалися успіхом мої зусилля… Мої численні листування з усіма славними посестрами, чиї адреси так щедро подавав мені Іван Франко, дали цей небачений досі плід. Як щиро, чуйно й вправно допомогла в цьому славна Олена Пчілка! Яким потужним світлом засіяли твори наших жінок-письменниць: самої Олени Пчілки, Ганни Барвінок, Дніпрової Чайки, Уляни Кравченко, Анни Павлик, Михайлини Рошкевич, Софії Окуневської, Ольги Франко, Лесі Українки, Людмили Старицької, Олени Грицай, Клементини Попович, Олесі Бажанської та ін.

Всі вони кличуть думати, думати й діяти.

На жаль, далеко не всі сучасники розуміють мої стремління, не всі підтримують мене… Чи ще не пробудилися?  А мене так болить серце через численні негаразди нашого народу, в яких часто ми самі й винні. Ниє, болить моє серце… Не може заспокоїтися. Можливо, як покину цей світ воно перестане боліти?..  

Напишіть, друзі мої, на моїй могилі "Мене вже серце не болить".

Сталося! Нарешті я покинула цей земний світ. Важко-тяжко було його покидати – у болісній самотині, в тілесних і душевних муках, серед яких найприкріше пульсувала думка: чи потрібна була я комусь, чи придалося моє життя до чогось доброго й корисного? Чи згадає хтось мене? Чи і сліду не залишиться від мене, як не залишилося від мого спаленого дому?  І далі болить моє серце… Болить, бо не бачу України такою, про яку мріяла я, про яку мріяв мій Теофіль та багато інших щирих і жертовних душ…

Лідія Купчик  ( 27 липня 2011 р.)