Жінка-УКРАЇНКА

Кожна збірка віршів має свій настрій. Відкриваючи книгу Тетяни Іванчук «Там, де небо землю обняло», ніби приходиш до гостинної оселі, щоб неспішно поспілкуватися з господинею за чаєм з м’ятою. Обговорити все на світі, як буває, коли маєш досить часу для розмови.  І попри те, що в світі коїться багато печальних речей – вертаєшся додому з легкою душею, як після сповіді. Бо книжка проникнута невловимо природним духом оптимізму: «Заглядає в вікна березневе сонечко, і одразу в хаті затишно стає».
 
Книжка-хата завжди повна люду. Там живе не одна душа, а ціла рідня, бо вірші для авторки – як діти:
 

Я виношую в серці слова,
Як дитину виношує мати.
І так боляче часом, бува,
Їх від серця свого відривати!
 

Тим не менше, у дітей та дорослих є окремі кімнати в цій оселі. Тому книжка складається з двох великих розділів: «А я люблю життя своє» і «Віршики для онуків». Як заведено, дітям дістається найсолодше – казочки, лічилочки, колискові. І вікна дитячої кімнати виходять у спокійний внутрішній двір, а не на вулицю, де пострілюють. Навіть коли на дворі холодно – одна справа, дитяча зима, де граються у сніжки та «сніг лапатий, білий дивним птахом легкокрилим із небес летить, летить»; і зовсім інша справа – зима доросла:
 

Пересварились друзі й вороги,
Брати і сестри, і батьки, і діти.
Лягли сніги! Які лягли сніги!
Лягли сини. І їх не воскресити.
 

Прагнення миру та перемоги України криком і благанням промовляє з кожної строчки віршів «Жіночі мрії», «Молитва батька», «Україна не помре!». І в той же час не можна не захопитися, не перейнятися оптимізмом Тетяни Іванчук, яка твердо знає – та не забуває про це нагадувати читачам! – що царство холоду не вічне, за зимою завжди слідує весна:
 

Усе минає. Й ця зима мине.
Зійдуть сніги. Відплачуть завірюхи.
Все буде знову. А життя одне.
Знайдіть хвилинку, щоб його послухать.
 

Цей оптимізм не просто грає скрипкою у симфонії життєствердних віршів. В ньому відчувається наче біблійна мудрість, упевненість вічного ритму всіх часів, коли минуле передає справи майбутньому під барабанний бій у марші почесної варти людства. Ознакою сили такої життєвої мудрості є і певна парадоксальність. Авторка не боїться бути іронічною, сміливо вступати у суперечку із загальними фразами:
 

Краса врятує світ? Пусті слова!
Нам брешуть теж відверто і красиво!
Світ врятувати може тільки диво.
То ж хто із вас ще вірить у дива?
 

І то, може, не дивина – глибока філософія авторки, бо саме життя змушує українців бути філософами, але дивує сплав мудрості й ніжності у творчості цієї, без сумніву, вольової жінки («життя збивало мене з ніг, а я підводилася знову»), не тільки глави сім’ї, але й голови творчої спілки «Літературний форум». Знаючи ціну ілюзіям, вона не втомлюється вірити у диво і чекати тієї великої любові, яка змусить забути про всі сумніви:
 

Укради мене у мене,
Поведи в осінній вечір.
Рук своїх тепло приємне
Поклади мені на плечі.
 

І перші строки вірша, який подарував назву збірці Тетяни Іванчук, розкриває секрет гармонійної сполуки оптимізму та життєвого досвіду, що звучить урочистою симфонією зі сторінок її збірки поезій:
 

Там, де небо землю обняло,
Сонце новий день розпочало.
 

Юрій Шеляженко