Жінка-УКРАЇНКА

Ольга Рєпіна. Рецензія на книгу Оксани Маковець «Вірші особливого літа»

 Те, що любить серце моє − уціліє.
Бо, де справжня любов,
Там нема умирання та слідів забуття.
«Вічне», Оксана Маковець

Прекрасне – серцем та душею відчувається,
Живе і повторяється. Не забувається.
«Поліфонія», Оксана Маковець

У кожної людини є особливі моменти життя, що запам’ятовуються назавжди. Такими є зустріч із коханням, часом, коли бачиш свого первістка, коли назавжди прощаєшся із рідним чи близьким, коли настає момент істинного сприйняття картини життя чи практично тілесного відчуття присутності музи у творчості…

Гадаю, всі зрозуміють, про що йдеться, адже з таких загальновідомих, на перший погляд, подій і складається багатоаспектність людського життя. Підтвердженням цієї життєвої парадигми – поліфонічності – є книга поетеси Оксани Маковець «Вірші особливого літа».

На мій погляд, ця збірка поезій інтегрує дуже різні за змістом вірші До того ж, сприйняття ліричної поезії та поезії, яка проникнута громадянською позицією автора, є дуже інформативним фактором розвитку особистості і носить діагностичний характер. Не у сенсі негараздів медичних, а у сенсі особистісної зрілості, сприйняття повноти життя та любові до рідної країни.

Як ми любимо Україну? Як живе наша країна, і як вона нам персоніфіцировано віддячує за любов до неї? Відповіді на ці, та більш інтимні, особистісні, питання до Всесвіту (наприклад, що є кохання, вірність, відчуття прекрасного) можна знайти у книжці пані Оксани, яка зараз мешкає закордоном, у далекій Америці.

Структура книги має три смислові розділи: громадська лірика, любовна лірика, вірші, які описують яскравість та барвистість рідної української землі та природи взагалі. Але цього зонування не відчуваєш, тому що психологічно проникливі слова завжди переважать структуру.

Я зловила себе на цій думці, коли читала збірку «Вірші особливого літа», бо ніби подорожувала з автором: моя душа вільно полинула над степами й ланами, горами і морями нашої прекрасної країни…

Вдячна за ці хвилини автору.

Таку подорож нашою Батьківщиною пропоную і вам, любі друзі. Проведемо психоемоційну релаксацію за допомогою віршів із збірки пані Оксани. До речі, дуже рідко використовую тексти інших авторів для цього психологічного прийому роботи з реципієнтами, але саме книга «Вірші особливого літа» дає змогу проникнути до глибинних шарів позасвідомого, тому що ліричність, пісенність, поетика віршів Оксани Маковець формує пізнавальну розкутість, удосконалює саморегуляцію, шліфує креативні навички.

Отже, почнемо. Зручно вмостіться на канапі, заплющить очі. Вдихніть-видихніть кілька разів. Уявіть, що ви пролітаєте над нашою країною. Що ви побачили? Що відчуваєте?

Гіркавим запахом полині
І рути, й м’яти
Сповита в моїй пам’яті
Стежина незім’ята.
Це та доріжка,
Що веде до хати,
В куточок рідний.
…До хати білої,
на Україні.

(«В неділю квітну»)

Погляньте, зафіксуйте у пам’яті те, що побачили навкруги… Пізніше це буде приємно згадати…

Ми нашу землю звемо Дивокрай.
Її , мов долю, я оберігаю.
Тоді мені цвіте зоря буття,
Як день стрічаю у Карпатськім краю.

(«Карпатські мелодії»)

Коли побачите якийсь, найбільш значущий для вас пейзаж, скажіть мені, і я попрохаю того, хто управляє нашим повітряним рухом, аби можна було летіти повільніше, роздивляючись українські дивокраї…

Цвіте бузок у київському парку, на пагорбах. У чарівному вбранні
Мов наречена, в трепетнім чеканні,
Що зір сяга долина над Дніпром.

(«Цвіте бузок»)

Прислухайтеся уважно до того, що фіксує ваше вухо. Лише гуркіт мотору? І все? А мелодійні пісні? А стрекіт комах у степах? А дзюркіт річних прозорих бульбашок? А стукіт теплих крапель дощу?

Так хочу опинитись над Дніпром,
Де в тихих водах зорі миють очі.
Де в полохливих сутінках дібров
Стежки травою поросли мої дівочі.

(«Рідне джерело»)

Впізнали? Еге ж. Ми пролітаємо над нашою милою Україною…

Той рай – це батьківщина у цвіту

(«Цвіте бузок»)

Зосередьтеся. Можливо вам хочуть щось сказати, а ви не чуєте…Дослухайтеся…Говорять люди, які знають, що таке туга за рідною землею:

Моя Батьківщино, Ти завжди зі мною.
Зимою і осінню, влітку й весною.
Я кожну хвилину до Тебе звертаюсь.
Ніколи й ніде тебе не забуваю.

(«Моя Батьківщина»)

Не пропустіть жодного слова, звуку. Це важливо…

Вертаюся у край лелечий,
Де догоряє літній вечір.
В повітрі – дим старої хати,
Але не ждуть в ній батько-мати.

(«Вертаюся у край лелечий…»)

Немов пронизує мене невпинна нить,
Що тягнеться від предків до нащадків.
Торкаюсь серцем глибини стоїть,
Коли стою на свого поля клапті.

(«Наш рід - отут»)

Можливо, наша країна благає, щоби ви для неї щось зробили?

В етері – слова:
Україна. Держава. Україна – жива!
У віках Україна суджено жити.
Українцям по всіх континентах,
Берегти її треба - і палко любити

(«Телефонна розмова»)

Може, зрадіє, що ви нарешті помітили її красу, щирість, багатство та щедрість до нас, її дочок та синів по крові та духу?

У кожного із нас щасливі є міста,
Що роблять нас щасливими, молодшими.
Яскрава там зоря, там мир і чистота,
Забути ці місця ніколи ми не зможемо.

(«Єдина любов»)

Можливо, Україна зраділа, що ви лише її відвідали, повернулися до першоджерел своєї сім’ї, землі дідів-прадідів?

Тут рідні часточки і грудочка землі,
І рід наш пророста крізь мене , тут,
Корінням

(«Наш рід – отут»)

Безперечно, в інтеграції текстів авторки викристалізовуються якісь несподівані кути сприйняття художніх образів: з рідною країною пов’язані ваші особистісні переживання, стан відносин із іншими людьми, інтимними відчуттями, коханням…

Дорогою життя удвох минаєм літо.
Та літом нам цвістиме щедра осінь.
Отави росяні, небесна чиста просінь.
Так много літ ще хочеться зустріти!

(«Удвох»)

Можливо, ці почуття скажуть вам, що одного разу ви станете таким же сильним, як кохання двох…

Єдиний рай –
Де тільки Ти і Я.
Там літо для обох,
Одна на двох зоря.
Єдиний ти в моєму серці, знай.
З тобою будень –
Свято і розмай.
З тобою.
Єдиному тобі, лише одному,
Відчиню серце й двері свого дому.

(«Єдиному тобі»)

А можливо, ви пригадаєте, що кохання – не тільки кара, а й нагорода…

Оті очі сині – повік не забуду.
А ті очі карі – люблю, любить буду!

(«Дві любові»)

А коли ви почуєте все, що вам хотіли сказати – розплющить очі, наш з політ закінчено.

Що сталося – то сталось.
Не треба гадати,
Про те, що не вийшло колись.

Подякуй за все, що збулось.
За тим, що не вийшло,
Не варто страждати.
Найкраще все те, що збулось.

(«Що сталося то сталося»)

Вам сподобалося? Щиро на це сподіваюся.

А провести цей арт-терапевтичний сеанс помогла пані Оксана Маковець та її вірші, які не потребують ні шуму, ні роботи піарників. Бо «Мистецтво справжнє – вже сама собі реклама» («Поліфонія»).