Жінка-УКРАЇНКА

Слапчук Василь. Та сама курява дороги. Роман. – К..: Український пріоритет, 2013. – 400 с.

Трохи шкодую, що читала новий роман Василя Слапчука без олівця в руці й не підкреслювала всі ті цитати, авторські сентенції та дотепи, які мені сподобалися і якими просто рясніє ця книга. Власне, як і всі попередні книги автора, які я мала щастя прочитати. Такими речами завжди хочеться поділитися з іншими.      

Як на мене, Василь Слапчук – взагалі особливе явище в українській літературі. Письменик-воїн і письменник-філософ в одній особі. За його плечима великий досвід – як життєвий, так і духовний, хоча насправді другий рідко з’являється без першого. Прозріння до людини найчастіше приходить саме після певних, пережитих не з книжок, потрясінь. Для Василя Слапчука цим потрясінням стала війна в Афганістані, у якій він змушений був брати участь і яка кардинально змінила його світогляд, а, можливо, і все його подальше життя. Напевно, саме тому він уміє писати просто й дотепно про складні, екзистенційні речі і філософствувати над речами простими, приземлено-буденними, а часом і геть непривабливими для звичайного людського ока.

Усе, що відбувається з людиною, є важливим. Адже кожне життя – це Шлях. Герой роману «Та сама курява дороги» – мандрівник, який блукає життям у пошуках самого себе.

Насправді ж ця книга – про війну без війни.

Дія твору відбувається в цілком мирний час. Основна сюжетна лінія оповідає нам про чоловіка середнього віку на ім’я Натан (а точніше він сам розповідає про себе), який приїхав на відпочинок до одного санаторію, в одну досить мальовничу місцину. Проте сталося так, що через великий наплив відпочивальників у центральній садибі для нього не знайшлося місця, і адміністраторка санаторію «спровадила» Натана у «закапелок (добряче таки віддалений – п’ятнадцять хвилин їзди на швидкій)», де він почувався так, «як мав би почуватися чоловік, що випадково втрапив до жіночої консультації», бо ж «корпус заселяли не просто жінки, а мами з дітьми, які цілими виводками ганялися по території».

Звідси й починаються химерно-кумедні пригоди головного героя. Проте є ще одна – значно важливіша від цієї – сюжетна лінія роману. Вона проходить через пам’ять чоловіка, який пережив війну. Війну без жодної мети, невиправдану нічим. Можливо, основна дія роману насправді відбувається не в санаторії, а в свідомості героя. Усі місця, люди й події тут є лише тлом, хоча й досить цікавим, оригінальним тлом.

Роман вражає своєю структурною чіткістю – твір складається з п’яти книг, кожна книга – з п’яти розділів, а кожен із розділів поділений на 12-13 невеличких епізодів – із окремими заголовками. Але особливість такої побудови роману в тому, що кожен розділ нової книги є продовженням ж того самого розділу книги попередньої.

Екскурс головного героя в своє минуле починається з другого розділу книги першої - «Хутір дитинства». Тут ідеться про дитинство сільського хлопчика, який ріс без батька, та ще й – в суто «жіночій» родині, з мамою, бабою, тітками і сестрою. Хлопчик ненавидів школу й ріс відлюдькуватим. У другому розділі кожної наступної книги роману продовжуються саме ці спогади Натана – про рідне село й родичів.

А от у четвертому розділі кожної з книг вже розповідається про любовні пригоди героя. А ще – про його участь у війні.

Що може більше потрясти, змінивши до невпізнаного чоловіка, як не безнадійне кохання до жінки і… війна? Певно, саме тому герой роману порівнює своїх жінок із війною – десь іронічно, а десь і не без жалю:

«Серафіта спустошила мене. Більше, ніж війна. На війні щось і від мене залежало. Із Серафітою – нічого. Закони війни жорстокі, однак чіткі й зрозумілі. Дотримувався я цих законів чи порушував, війна була моїм свідомим шляхом. Що ж до правил, за якими будувалися й розвивалися наші з Серафітою стосунки, то я їх не знав…»

І далі Натан (чи, може, все-таки – сам автор?) робить такий невтішний висновок: «Потрапити на війну – це вже поразка». Якщо замислитися над цими словами, то можна відчути всю гіркоту їхньої правдивості.    

Закінчення роману – досить символічне. Зустрівши біля розвилки двох ченців, які намагаються підняти великий дерев’яний хрест, Натан залишає посеред дороги чергову випадкову жінку і пропонує ченцям допомогу. Власне, подальший шлях героя – шлях із важким хрестом на спині. У супроводі ченців.

Герой мимохіть порівнює вагу хреста з вагою зброї, яку йому теж доводилося носити на своїх плечах. «Тільки ж чи годиться досвід, придбаний на стежках війни, для хресної дороги?» - запитує він сам себе.

Проте відповіді на всі запитання поступово приходять самі.

«Із хрестом на рамені я почувався впевненіше.
Після першої хвилі сум’яття, прийшло відчуття іншої значимося дороги. Реальне осмислення шляху неможливе без урахування ноші подорожнього. Питання мети – куди ти йдеш, чого прагнеш? – стає вичерпним лише за умови розуміння/знання, - що ти з собою несеш, чим ти наповнений».

Проте, на жаль, війна в романі присутня не лише в минулому часі. У майбутньому – теж. В майбутньому – для героїв роману, у теперішньому – для нас. Тільки про це стає зрозуміло не одразу, а лише в самому кінці твору. Причому, за умови, що читач не проіґнорує епіграф до роману – стисле газетне повідомлення про героїчну загибель бійця «Правого сектору» з позивним Анахорет. Це сталося 21 січня 2015 року у Донецькому аеропорту на території нового терміналу. Анахорет – це і є Натан, а точніше – продовження Натанового Шляху. Продовження і кінець.

Попередній роман Василя Слапчука мав назву «Книга забуття», рік його видання – 2013. В тому романі теж ідеться про війну. Далеку й чужу для нас, українців, особливо – для мого покоління. Хоча цілком реальну для автора.

Але, цікаво, чи міг передбачити автор, що наступний його роман вийде під час нової війни – російсько-української війни, яка вже другий рік поспіль триває на Сході України? І вже не далекої і далеко не чужої для моїх ровесників.

«Він підходить до мене, мовчки мене обіймає.
Перед тим, як зникнути з поля мого зору, озирається, ніби збирається щось наостанок сказати.
Але не каже».

Анна Багряна