Жінка-УКРАЇНКА

(19.11.1875 – 25.12.1947)

У листопаді маємо день народження визначної українки Катрі Гриневичевої, а на грудень припадає річниця її смерті. На жаль, сучасне українське суспільство мало уваги приділяє цим датам, а молоде покоління поголовно нічого не знає про цю непересічну письменницю й патріотку, народну вчительку і видатну діячку загального поступу українства. А доля призначила їй вражаюче незвичну роль в українській історії! Тож звернімо погляди до небуденної її долі, величної і трагічної.

Як письменниця Катря Гриневичева належить до плеяди тих українських письменників, яким не пощастило в критиці та біографічних відомостях. Її ім’я згадується лише мимохідь у працях з історії письменства. Щодо її творів, то їх в 1954 році за чиїмсь так званим «сообщенієм» було вилучено з усіх бібліотек України і знищено. То ж не дивно, що щойно тепер ми починаємо знайомитися з життям і творчістю цієї письменниці.

Постать Катрі Гриневичевої цікава не лише з огляду на її вклад у розвиток української літератури, але також – на ту активність, яку вона виявила, включившись в освітню працю для блага українського суспільства. Ця її праця схвально оцінювалася такими видатними людьми, як Іван Франко, Володимир Гнатюк та Іван Труш.

Те, як прийшла вона до цієї діяльності, вражаюче незвично...

Народилась майбутня письменниця 19 листопада 1875 р. у містечку Винники біля Львова у сім’ї міщан Марії та Василя Банахів, спольщених українців. Коли Катрі було три роки, сім’я переїхала до Кракова.

До вісімнадцяти років Катря не лише не знала української мови, але й соромилась, що силою факту свого народження вона належить до українців, тобто до нації, яку всіляко зневажала тодішня шовіністична Польща. Вдома говорили по-польськи, з малих літ її вчили французької мови, а потім віддали вчитися під опіку черниць у німецьку школу. Після закінчення цієї школи поступила у Краківську Вчительську семінарію, відому своїми шовіністичними спрямуваннями. Там готували вчительські кадри, котрі повинні були витіснити українських учителів із державних початкових шкіл Галичини.

Але у Кракові Катажина Банах (як звали її тоді) зійшлася з демократичною польською молоддю, яка гуртувалася навколо Артура Гурського, редактора часопису «Жицє». З уст цього прогресивного польського письменника вона вперше почула схвальний відзив про українців, вперше побачила український часопис - львівське «Діло». Далі доля подарувала їй знайомство з Василем Стефаником, він подарував їй український буквар, і вона із запалом почала вивчати рідну мову. І пірнула в читання - українські часописи, твори Франка, Шевченка...

Почалось прозріння, різке й болюче, із нестримною тягою до всього українського. Катря закинула лекції в семінарії, демонстративно відмовляється від спілкування польською мовою, читає вірші Шевченка на вечорі у Кракові, присвяченім його пам’яті. З неї насміхаються подруги, батьки дорікають, що псує собі репутацію у польських властей. Доходить до того, що вона відмовляється здавати польською мовою матуру, вона отримує ярлик «велика русинська патріотка», що в очах семінарії було рівносильне злочину.

Все це було неабияким випробуванням сили духу, та пройшла його Катря вражаюче стійко. Усвідомивши велич українського народу і трагічність його долі, Катря вважає прожиті нею вісімнадцять літ життя гріхом супроти свого знедоленого, але нескореного народу. І постановляє спокутувати цей гріх усім подальшим життям.

Щоб стати самостійною і незалежною, вона виходить заміж за львів’янина Осипа Гриневича і переїжджає до Львова, де її чоловік працює вчителем молодших класів в одному з філіалів академічної гімназії. У Львові Катря Гриневичева входить в атмосферу культурної та освітньої праці, знайомиться з Осипом Маковеєм, Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Іваном Трушем та під їх впливом складає популярні книжечки для «Просвіти». За одну з них - «Батько Петро» - одержує в 1893 році премію ім.Степана Дубравського, галицького педагога, фундатора премії при «Просвіті» для видавання популярних книжок. У цей час Гриневичева розпочала співробітництво з часописами «Діло», «Буковина», «Літературно-науковий вісник». Її твори відразу привернули увагу, її багато друкують, критика позитивно відзивається, особливо підкреслюючи майстерність її художнього слова, бездоганність стилю та неперевершене знання української мови.

Особливо проявляється в неї педагогічний темперамент, який скеровує її до праці серед дітей. Вже як відому письменницю її запрошують редагувати надзвичайно популярний у ті роки дитячий журнал «Дзвінок», і в 1909-1912 рр. вона редагує його. Відвідини Києва та особисте знайомство з Оленою Пчілкою, Марією Заньковецькою, Валерією О’Коннор-Вілінською підсилюють її бажання дальше працювати на педагогічній ниві.

Наскільки щасливо складалось життя Катрі Гриневичевої у літературі, настільки нещасливим було її особисте життя. Чоловік її виявився людиною малоінтелігентною і ограниченою, і в 1912 р. вона розійшлася з ним. Їй і її синам приходилось терпіти велику матеріальну скруту, оскільки вона не могла отримати ніякої посади – пан намісник добре запам’ятав собі Краків і ту молоду Катерину Банах, яка кинула виклик цілій системі виховання в Учительській жіночій семінарії. А після смерті її батьків залишилась велика сім’я, яка теж потребувала її допомоги. Її бідність та нужда стають об’єктами насмішок та пліток. Мовляв, захотіла «побавитись в українську патріотку», – то й маєш.

Всі удари долі Катря сприймає як кару за минулі гріхи і готова нести важкий життєвий хрест.

У час Першої Світової війни вона їде у Гмінд – сумнозвісне поселення в болотах Долішньої Австрії, куди австрійський уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії. Це був, фактично, табір смерті, де люди були покинуті напризволяще в голоді, холоді, серед антисанітарії й епідемій. Там Катря працювала вчителькою баракової школи та всіляко старалася допомогти народу у його стражданнях. Ранки проводила в школі, а решту дня – в бараках, серед людей і їхнього горя, де надавала першу необхідну допомогу, писала листи і скарги, була порадницею й розрадницею. Вона постійно й наполегливо інформує часопис «Вісник визволення України» про нечувані злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид, в якому уряд вправляється над українським народом. Також вона висилає свої новели, нариси і статті про Гмінд М.Возняку для публікації у «Літературно-науковому віснику». Ці матеріали сколихнули світ. Під тиском світової громадськості Гмінд закривають.

В 1917 р. Катря Гриневичева повертається до Львова. Даремні її прохання дати їй якусь учительську посаду бодай на провінції. Глухими залишаються пан радник двору, панове посли, інспектори зі шкільної ради. До давніх її "гріхів" додався ще й Гмінд. Вона йде працювати в газету «Українське слово», де головним редактором був у той час Льонгин Цегельський, а опісля – до «Ради».

Катря Гриневичева знову активно включається в суспільну працю, головним чином, серед жінок. Вона співробітничає в журналах «Жіноча доля», «Жінка», «Нова хата» та інших. В 1922 році її обрано головою центрального об’єднання українських жінок Галичини і Волині - Союзу Українок.

Сподівання на визволення українського народу після розпаду Австро-Угорщини виявилися марними. Замість вишколених Габсбургів прийшов «демократичний» Пілсудський і санаційна Польща, яка не на жарт зайнялась планомірним винищенням всього українського в Галичині.

Для Катрі Гриневичевої вболівання над недолею рідного народу поєднуються з постійною боротьбою за власне виживання, з вічними нестатками, до цього ж псується здоров’я, часами з’являється зневіра. Та жадоба творчості перемагає. І в 1928 р. виходить у світ її історична повість «Шоломи в сонці», а в 1935 р. - «Шестикрилець». Обі - з часів творення Галицько-Волинської держави. Повість «Шоломи в сонці» Катря Гриневичева присвятила Констянтині Малицькій, авторці відомої пісні «Чом, чом, земле моя?» Як призналася вона опісля, якраз слова пісні «Тут, тут батьки твої пролили кров свою» і були отою першою спонукою взятися за перо і написати повість. Критика дуже неоднозначно сприйняла ці повісті, про них багато писалось, найбільше про її мистецький стиль, їй закидали вибуялий романтизм. Але письменниці найбільше боліло те, що ніхто не хотів розуміти, що саме спонукало її взятись за перо, що викликало оту піднесеність мови. А вона так пристрасно хотіла оповісти про справи Романа Мстиславовича і його прагнення з’єднати все воєдино! Ніхто ні словом не обмовився про актуальність тих проблем, які підіймала Катря Гриневичева (віру у величність свого народу, в його незламний дух, в його непоборність) саме в найчорніші часи розгулу профашистського уряду Польщі, який намагався винищити український народ у Галичині. А це була визначальна тема у творчості Катрі Гриневичевої. Вона прагнула піднести чоло свого народу, віками гнобленого і винищуваного різними зайдами, вселити в нього віру.

І тепер, з відстані часу, можна стверджувати, що це їй вдавалось. В тому, що не вдалось ніяким ворогам зламати сили духу нашого народу, пригасити його волелюбності, є значна лепта діяльності й Катрі Гриневичевої.

Самій же письменниці доля залишала все менше радощів. Сподіване визволення Західної України після возз’єднання українських земель в рамках СРСР перетворилось у страшні репресії, що настали буквально відразу після приходу Радянської Армії. Почались арешти й виселення в Сибір та Казахстан її знайомих, рідних, товаришів по перу. Життя виповнилось довгими днями й ночами, коли очікувала і собі наказу збиратись невідомо куди. Це притлумлює її надії і сподівання, здають нерви і здоров’я. Налякана попередніми діями сталінізму, вона не залишилась у визволеному від фашистів Львові і потягнулась із ключем подібних до неї емігрантів на чужину. 25 грудня 1947 року Катря Гриневичева померла. в містечку Берхтесгаден в Австрії.

Багато моральних і матеріальних труднощів випало на долю цієї української жінки, та вона достойно несла свій хрест, турбуючись лише про те, як прислужитись рідному народові. «Чи будуть мені прощені мої гріхи і чи я спокутувала їх?» - Це її слова, сказані на чужині незадовго до смерті. Це її найбільше хвилювало. Бо гріхами вважала тих 18 літ, прожитих у відчуженні від рідного народу. (Хоч у цьому не було її вини!) Все подальше життя Катрі Гриневичевої - яскравий приклад великої любові до України і жертовного служіння їй. Така велична покута!

То ж не забуваймо цей приклад. Черпаймо в ньому свідомість і сили, адже і нам належить спокутувати свої відчуженість, байдужість, занедбання, які не раз допускаємо щодо рідної Вітчизни!

Лідія КУПЧИК