Жінка-УКРАЇНКА

Останні дні. Остання дорога.

 В останній період свого страдницького життя Леся Українка продовжувала вести мужню боротьбу зі своєю недугою. Влітку 1913 року лікарі порадили їй поїхати на гірський курорт в м. Сурамі (Грузія). Туберкульоз виснажував поетесу фізично і духовно. В цей час вона знову повертається до улюбленої теми – античної міфології. Важкохвору Лесю хвилюють літературні справи в Україні, вона вирішує написати для альманаху «Арго» твір, задум якого виношувала кілька років. І диктує матері Ользі Петрівні короткий конспект поеми «На передмістю Олександрії…» з життя древніх єгиптян – про боротьбу двох ідеологій: нової християнської, що обслуговувала панівну верхівку, і старої, еллінської, що культивувала свободу і красу людини. У творі йдеться про те, як діти грецького філософа Теокріта ховають у пустелі батькові папіруси і звертаються з проханням до бога Сонця берегти їхні скарби, щоб нащадки дізналися колись про велику мудрість пращурів: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!».

Леся з кожним днем слабшає, вже нічого не може їсти. Єдине, що їй приносило полегшення – це морозиво з ожини, яку сестра збирала навколо будинку в горах. Біля неї – мати, чоловік, сестра Ізидора, рідні терміново викликають другу сестру Ольгу, але вона не встигає приїхати з Києва, запізнюється лише на кілька годин. На світанку 1 серпня 1913 року дорогої усім Лесі не стало. Звістка про її кончину сколихнула не тільки Україну, а й Росію, і всю Європу. Телеграми зі співчуттям надходили з Тбілісі, Харкова, Воронежа, Риги, Варшави, Парижа, Відня, Женеви – з багатьох сіл, міст і містечок, з різних країн. Некрологи про смерть славної дочки України були вміщені у московській, петербурзькій, білоруській пресі, навіть на Далекому Сході. Надіслав скорботну телеграму Іван Франко: «Пам’ ять дорогої усопшої записана в моїй душі незатертими слідами. Честь їй!». До нього приєднався Панас Мирний та інші письменники.

Труну з тілом Лесі привезли до Києва поїздом 8 серпня (нов. ст.), ховали наступного дня на Байковому цвинтарі (поряд з могилою батька і брата Михайла). Поліції було море, навіть кінної. Нести труну на руках, співати пісень і виголошувати промови було заборонено. З вінків зривали червоні стрічки і написи. Людей не пускали на кладовище, але вони проривали заслони, влаштувавши справжню маніфестацію. Прибули делегації з різних місцевостей України, Росії, Грузії. 29 серпня за ініціативи українців - католиків у костьолі св. Миколая в Києві була відправлена урочиста меса.

У 1939 році на могилі був встановлений надгробок  відомого скульптора народного художника України Галини Петрашевич, який є пам’ятником історії та культури.

1 серпня, у День пам’яті Лесі Українки, на старому Байковому кладовищі, щороку проходить громадське вшанування геніальної поетеси. Як завжди, на заході присутні наукові працівники музею Лесі Українки та бібліотеки її імені, письменники, журналісти, кияни й гості столиці.

На фото - від «Волинського братства» у 2015 році виступала Вікторія Рутковська.

Палка патріотична поезія Лесі  пробуджує і нині бажання боротись, підтримує сили й бойовий дух. Її слово, як і слово Великого Кобзаря, стоїть на сторожі української душі. В наш важкий час закличні, пристрасні твори поетеси  – надзвичайно актуальні. Вони надихають, підтримують, зміцнюють силу духу, вселяють незламну віру і надію на перемогу.

Нас Лесине слово кличе до бою

Голос Лесі лунає й понині
І не тільки на рідній Волині –
А і в селах, містечках, містах,
У близьких і далеких краях.

Чули його у наметах майдану,
Лесі також віддавали ми шану.
І сотня волинська читала вірші,
Народжені нею в минулії дні.

«Убий… Я ніколи не здамся без бою!
І стану у битві нерівній з тобою», –
Боєць ці слова на щиті написав,
І, вражений кулею, долу упав.

В поезіях Лесі – незламна є сила.
Вони надихають, дарують нам крила.
До бою звитяжного кличуть народи –
З надією, вірою в нашу свободу.

Ольга РУТКОВСЬКА