Муліне

98b91ae8aa39668ba4f6954998919d43Енергетика дитячої пам’яті тим спокусливіша, чим довше віддаляєшся від неї. При цьому хочеться згадати мудрослів’я письменниці Ірини Вільде: «О Господи, ще не стало спогадом, а вже таке гарне». Моїм спогадам за півсотні літ і всі — гарнющі…

У селі знову  радість: на вигоні нашого кутка зупинився каравник — так у наших поліських краях називали ганчірника чи лахмітника. Цей смаглявий, з пошрамованим обличчям циган Ілля мешкав у великому сусідньому селі, мав вгодовану власну кобилу та довгого воза на гумовім ходу (чому заздрили всі наші чоловіки, адже в колгоспі коненята були кволі, а про такого воза й думати не годилося) і збирав по всій окрузі утильсировину, здебільшого ганчір’я. Отож на добрій частині воза лежали лантухи зі старими куфайками, довоєнними юпками, що вже втратили колір, по сто разів заштопані, латка  на латці — піджаки та гімнастерки, замизгані картузи, що не годяться й на опудало, подрані сорочки і штани, допотопні валянкп-шитіки з розірваними зшивками… Рам’я мало непривабливий вигляд, але ми, дітлахи, вірили, що з цього непотребу на якихось там фабриках виготовляють справжні паперові гроші. Тому й купити за «тряпки» з бідного селянського начиння у каравника можна речі, які не придбаєш у лавці: за згорьовані рублі із  мізерних колгоспних трудоднів там купували лише сіль та гас.

Каравник поволі зважував на безьмені принесені тітками «тряпки», а ми, дітлашня, з нетерпінням чекали тієї миті, коли він відкриє свою дерев’яну, обковану залізом скриньку, такий собі міні-магазин, з якого розплачувався за ганчір’я. Чого там тільки не було! Дефіцитні голки — від найдрібнішої до «циганки», наперстки, ножниці, шпильки, котушкові нитки, а головне — муліне. Цим незнайомим словом, яке тільки з’явилося на радянських теренах, називалася заполоч — новітня кольорова пряжа з бавовни, за якою так ганялися жінки. Особливо дівчата, адже заполоччю вишивали рушники собі на посаг…

Проте було в тій скриньці й дещо для нас, дітвори: свищики з надувними кульками. Їх усміхнений циган дарував кожній молодиці з малюком, а дівчинку ще й пригощав карамелькою, і ми заздрили в ту мить дівчаткам, а вони, ніби відчували наші завидки,  показували нам язика. 

Додому ми поверталися у піднесеному настрої, адже тепер довгими зимовими вечорами, вмостившись на теплій лежанці, мама щось вишиватиме й розказуватиме мені казки. А, може, й знайде в осінній капусті мені сестричку, яку в черговий приїзд дядька Іллі візьме на руки й котрій добродушній циган дасть цукерку. Але оскільки в неї ще немає зубів, то смачна карамелька дістанеться мені. І від такої приваби на всю нашу вулицю  голосно заливався мій свищик…

Володимир САПОН