Жінка-УКРАЇНКА

Про літературу як анестезію, магічність (або відсутність такої) у процесі читання автором власних творів і про таємниці душезнавства розповів сучасний український письменник Степан Процюк.

— Творчість як стан: що відчуваєте, пишучи художній текст, і чим для вас є літературна творчість?

— Є письменники, котрі мучаться у процесі творення, інші ж кажуть, що той процес для них — велика радість. Мені ближче формулювання «літературна анестезія»: ніби хтось вприскує наркоз нечутливості свідомості до добра і зла і працює лише підсвідомість. А 90 % нашої психіки — робота підсвідомості. Гадаю, що найкращі сторінки моїх прозових творів були написані з відчуттям запису космічного диктанту.

— А завдяки чому дається детальне вглядання в душу та психіку персонажа?

— Єдине, що виправдовує літературу як вид мистецтва у сучасних умовах — вона залишається душезнавством і людинознавством. Кіно і музика не можуть охопити певні наші стани. Є в людській душі такі тонкі порухи, які дуже важко вловити, а я як письменник намагаюся.

— У вашому творчому активі — романи та повісті, есеїстика і поезія. Чи завжди пишеться з однаковою інтенсивністю, а чи бувають стани коли не пишеться?

— Було по-різному. На початку 2000-х я, скажімо, писав у порожніх (часто холодних) аудиторіях і ночами вдома, писав під стук коліс потяга і був щасливий, мені писалося. Зараз маю кращі комфорт та умови, але буває так, що не пишеться. Від чого це залежить? Перевтома. Виснажуюся, бракує тої енергії, щоби вести свій текст. Адже, якщо вдуматися, літературний досвід не страхує від провалу. Так, я написав багато книг. Та зараз у мене є три недописані романи, які просто не йдуть…

— А чи трапляється, що читач буквалізує, спрощує персонажа, ототожнюючи його з автором?

— Дуже часто мою прозу розуміють саме так, що головний герой — то я. В таких випадках хочеться сказати: «Нема тут автора. А якщо і є, то треба добре пошукати». Якісь часткові збіги, риси справді можна роздивитися, але не буквально. Та не лише в мене, Валер’яна Підмогильного свого часу також ототожнювали з його Степаном Радченком. Хоча з іншого боку література є способом пізнати себе, побачити себе. Повісті для підлітків «Варвари», «Полями і хмарочосами» цінні були тим, що пишучи, я актуалізував у собі хлопчика, котрого не вбив. Як не було, а той маленький «я» досі живе в мені. Я тоді пробував написати так, аби текст змогли читати всі, але щоб це не було примітивно. Здається, мені вдалося сягнути того золотого перетину.

— Ви якось озвучили тезу про «візерунки долі», які іноді складаються доволі химерно і не завжди можна все пояснити раціонально. А вам подобається малюнок вашої долі?

— Він мені не завжди подобається, але я завжди з пошаною ставлюся до Промислу. Якщо, скажімо, відбуваються якісь обставини (ситуації), що суперечать моїй сутності, я передусім буду шукати причини, чому воно трапилося саме зі мною, що означає і для чого воно мені.

  Розмовляла Іванна Стеф’юк,
БукІнфо