Жінка-УКРАЇНКА

Про літературу як анестезію, магічність (або відсутність такої) у процесі читання автором власних творів і про таємниці душезнавства розповів сучасний український письменник Степан Процюк.

— Творчість як стан: що відчуваєте, пишучи художній текст, і чим для вас є літературна творчість?

— Є письменники, котрі мучаться у процесі творення, інші ж кажуть, що той процес для них — велика радість. Мені ближче формулювання «літературна анестезія»: ніби хтось вприскує наркоз нечутливості свідомості до добра і зла і працює лише підсвідомість. А 90 % нашої психіки — робота підсвідомості. Гадаю, що найкращі сторінки моїх прозових творів були написані з відчуттям запису космічного диктанту.

Сьогодні, 23 березня, у столичній Книгарні «Є» відбулася  зустріч письменників Олега Криштопи та Степана Процюка, які розмовляли зі своїми шанувальниками на тему «Політичний роман: український вимір. Ініційовано  захід літературною агенцією «Discursus». 

Дискусія була змістовною, прозвучало багато цікавих думок з приводу сучасного політичного роману та політики й літератури в цілому. 

Степан Процюк висловив думку стосовно того, що письменник не може бути політиком. Він більше романтик, мрійник. Політика завжди з’їсть його. На що присутній в залі український політик, громадський і культурний діяч Олесь Доній заперечив, аргументуючи тим, що аби не було українських письменників, не було б і українських політиків.

Степан Процюк. Руйнування ляльки. – К.:Ярославів Вал, 2010. – 280 с.

Степан Процюк – автор, котрий практично в кожному творі намагається дослідити у свій спосіб тяжку і болючу тему формування/деформації архетипу сучасного українця. Не є винятком і текст «Руйнування ляльки», на прикладі якого спробуємо віднайти уявлення Свого – уявлення про національний imagе (образ) − в інтерпретації Степана Процюка.

***

Імагологічний аналіз як галузь літературознавчої компаративістики, де досліджуються «літературні образи (іміджі) інших країн та іноземців, що створюються в певній національній чи регіональній свідомості й відбиваються в літературі», визначився і набув поширення у другій половині ХХ ст. Образи Свого й Чужого, що є предметом дослідження в цій галузі, належать до найдавніших архетипних уявлень, «а їх опозиція є однією із засадничих у структурі людської свідомості від часу її появи…» [4, с. 91]