Жінка-УКРАЇНКА

Час невблаганно віддаляє від нас людську пам’ять і затуманює мудрі знання, без яких ще кілька десятиліть тому не обходилася жодна українська родина. А чи потрібні вони нам взагалі сьогодні, у третьому тисячолітті? Що вони дають розуму й серцю? Я, в свою чергу, ставлю питання читачам: а що дає нам така далека від слов’янського світу антична історія, чужа нам міфологія греків і древніх римлян? Напевно, –інформацію про загальнолюдські цінності, які має знати кожна освічена людина. То чи варто ігнорувати власну народну культуру, обмежуючись споживацьким ставленням до неї, визнаючи лише поверховий шар традицій, зовнішню красу народних свят, національного фольклору, звичаїв, обрядів, відкидаючи їхню глибинну сутність і філософію світоглядної системи, досвід предків? Забута культура. Втрачені скарби. Непрочитані сторінки життя народу… І це скрізь – від Карпат, Волині, Полісся і аж до Таврії і Криму…

Через тиждень після Трійці за народним календарем в Україні наступають Петрівки. Це період найдовших днів і найкоротших ночей, коли «…мала нічка - Петрівочка, не виспалась наша дівочка; не виспалась, не нагулялась і з козаченьком не настоялась». У цей час дівчата й жінки співали петрівчані пісні, їх ще називали  петрівками. В них оспівувалась благодатна пора – середина літа, пора одцвітання і дозрівання хлібів, коли «ячмінь колос викидає, соловейко голос покидає». Що ж це за такий дивний жанр – петрівчані пісні? Ніби - то  календарно - обрядові, а разом з тим і ліричні, в них присутні весільні мотиви, а поряд – жартівливі та навіть сатиричні? І схожі вони на купальські. Фольклористи припускають, що петрівчані пісні колись належали до купальського циклу, згодом відокре­милися від них з деякими змінами у тематиці, остаточно стали ліричними, – особливо у пізніших багатоголосних версіях.

«Ось молодий сильний голос затя­гує пісню: «Не стій, вербо, над во­дою...». Заспів підхоплюють інші го­лоси, дзвінкі, чисті, безкінечної сили та енергії. Сила ця межує з криком – грудним, глибоким, повним почуття. Але гори і долини пом'якшують різкість зву­ку. У далекій синяві неба запалюють­ся зірки, а на горах нарощуються груд­ні, глибокі звуки дівочих голосів. Спі­ває вже не одна група: своєрідна ме­лодія, від якої віє чимось архаїчним, викликає на відповідь другу пісню, тре­тю, четверту. Тепер вже співають скрізь по горах, до самих вершин, які губляться у лісі. Оригінальною бага­тоголосною фугою звучить пісня. І хо­ча всі співають майже на один схожий мотив, але всі дівчата прийшли з різ­них місць, і розробка пісні дуже від ­різняється у кожній групі. Коли закін­чує одна група і починає інша, то, уни­каючи одноманітності, голоси, які тільки - но вступили, переходять на другий ступінь, транспонують пісню, і при­роджена музикальність підказує див­не сполучення звуків. Це не хаос звуків, а якась фантастична гармо­нія природи». Так поетично і образ­но описала цей унікальний пісенний жанр ще на початку XX стол. відома російсь­ка фольклористка Євгенія Линьова, зачарована оригінальними петрівками з Полтавщини, називаючи їх справжнім скарбом, додаючи, що «в  жодній опері я не знаю картини, по­дібної цьому святу за красою і грандіозністю».

Що ж нам відомо, окрім зеленосвятської традиції, про ще загадковіший, і, на жаль, утаємничений в мороці тисячоліть, надзвичайно важливий у річному календарі, період переходу весни у літо? Звернемось до наукових дослідів  всесвітньо відомого вченого Агатангела Кримського,  родом з Володимир - Волинського, який у своїй праці «Звенигородщина з погляду етнографічного і діялектичного. Побутово - фольклорні тексти» (1928) пише: «Петрівка, або Петрів піст, починається в тиждень після Зелених Свят, у понеділок, – саме у той понеділок, коли бувають лоскотавчині проводи. А день перед тим, у неділю – то «запусти». Зранку наварять всякої страви, якнайбільше і найсмачніше, і цілий день їдять. А чужа людина, тільки в хату зайде, – то зараз її садовлять їсти: дають усяку страву, яка є… По вечері танцюють, співають. А взавтра, то вже піст, Петрівка…». А в Шевченківському краї, на Канівщині. були свої ознаки цього дивного дня. Їх надзвичайно цікаво описав у розвідці «Дні та місяці українського селянина» Михайло Максимович. Цей раритет, що побачив світ 1877 року, повернувся до читача у видавництві «Обереги» 2002 року. Як вказує автор, «на Україні перший понеділок Петрівки називається «розиграми» і святкується, переважно, жінками. У давнину цього дня ховали солом’яну ляльку чоловічої статі на ймення Кострубонько, по - різному голосили над нею і співали таку пісню, чергуючи сумний та веселий наспів»: 

Помер, помер, Кострубонько,
Сивий, милий голубонько,
Зосталася хатка
Іще й сіножатка,
І ставок, і млинок,
І вишневенький садок.
Що у ставок купатися,
А у млинок проспатися,
А у садок погуляти,
Кострубонька поминати.

Пізніше, звичай втратив своє первісне значення, і  жінки на  р о з и г р и збиралися вже як на веселі забави - «бесіди» – «замочувати дійниці» до наступного збирання молока продовж Петрівки. Поставивши на землю нову дійницю,  молодиці  сідали навкруг неї, і потім починається кругова чарка, за якою висловлюються і виспівуються різні господарські побажання:

Щоб дійниця не текла,
А хазяйка весела була!
Щоб хазяйка не засипала
Та до корови рано вставала!
Щоб корова стояла
Та по багато молока давала!

Цей прадавній звичай мав багато варіантів, навіть у сусідніх селах. Так, на Поділлі, «ховати шуляка або коструба» означало – позбутися мари, смерті, примари. Дійство проводилося у лісі, а потім з веселими піснями всі поверталися у село. Можна сказати, що, провівши Зелені Свята й «прогнавши шуляка», прощалися з весною та легкими роботами, бо незабаром починалася важка праця на косовиці, у полі, а тоді – жнива і так   аж до осені.

На Новгород - Сіверщині на  розигри молодь топила у воді гілки берези, прикрашені квітами, що символізувало у такий спосіб проводи весни. Цей день називався також «бриками», «бриксами», «регітним». Це своєрідне жіноче свято не має аналогів у інших слов’янських народів. Воно символізує незалежність української жінки, яка ніколи не була рабою чоловіка, а вважалася рівноправною господинею, а то й главою сім’ї. Під час «брикс» вся робота по господарству перекладалася на чоловіків, які, зрозуміло, не завжди могли впоратися з домашніми клопотами.

Петрівка характерна не лише прекрасними зразками обрядової поезії і неповторними за красою і образністю піснями, значною кількістю повір’їв, звичаїв, обрядів, а ще й своїми обрядовими стравами. Напередодні наступного, вже  релігійного свята 12 липня, печуть сирні пампушки, так звані «мандрики», що за християнськими легендами нібито пов’язані з мандрами апостолів Петра і Павла. Зозулі у цей час перестають кувати, бо в народі кажуть, що подавилися «мандриками», коли вкрали їх у святого Петра, і він покарав їх за це. Недарма й у пісні співається: «Уже ж тая Петрівочка минається, зозуля в капусту ховається».

 Ольга Рутковська. З книги народознавчих нарисів «Забуте і воскресле». – К: 2007. – С. 44 - 48 (скорочено)