Жінка-УКРАЇНКА

Чи є у якої-небудь країни доля більш дивна і трагічна ніж в України? Боротьба за незалежність, періоди поневолення та криваві громадянські війни були в історії й інших країн, але от щоб історики сперечалися, чи країна це взагалі й чи не означає її назва просто «окраїна»?

Не хотіли російські та радянські історики бачити очевидного. Бо про що тут сперечатися? Досить було зазирнути в один з літописів і прочитати оповідь про загибель князя переяславського Володимира у борні проти половців: «И плакашася по нем вси переяславци, бе бо любя дружину и злата не збираша, именіа не щадяше, но даяше дружине. Бе бо князь добр и крепок на рати и мужеством крепком показася, и всякими добродетелями наполнен. О нем же Украина много постона». (Літописні оповіді про похід князя Ігоря. К., «Наукова думка», 1988. – С.105).

Хіба ж міг літописець написати, що за князем стогне якась окраїна невідомо якої країни? Та ні, логічно звучить, що стогне уся країна з іменем – Україна…

Коли кидаєш погляд у минуле, стискається серце від жалю до України – вона мов і матір, і дитина водночас. Найрідніше створіння, скривджене лихими людьми. Як можна не любити його, не жаліти? Адже разом з країною ґвалтувалася і твоя душа, українцю, нагло обривався генетичний код твого роду; замість матері нав’язували тобі то одну лиху мачуху, то іншу.

Мої дитинство та юність припали на останні роки існування СРСР. У школі була відмінницею, вчилася з охотою, беззастережно вірила тому, що кажуть вчителі. Вірила, що живу в найкращій країні світу й любила цю величезну прекрасну Батьківщину!

Україна в її складі здавалася чимось дрібним…

Але коли СРСР розпався, то любов до своєї нової, тепер вже маленької, країни враз спалахнула у серці. Звідки й узялася?

Думаю, вона жила там – неусвідомлена, але й незборима. Прийшла разом з рідною мовою, піснями, книгами…

Малою мене на літо завжди відвозили до бабусі. Звісно, брала із собою читати щось зі шкільної програми. Але найбільш любила перечитувати дві книги, які були у бабусі: «Казки Верховини» та збірник драм Лесі Українки.

Як то добре було лежати на теплій печі й поринати у казковий світ, де літали чарівні повітрулі, а мужні юнаки безстрашно билися на Калиновім мосту зі зміями. Казками видавалися спершу й Лесині твори, зачаровували вірші й, начитавшись, мало не починала говорити віршами з бабусею. Пізніше, спогади про ті часи вилилися у маленькій вірш з назвою «У бабусі»:

Прохопиться пташка піснею,
А віконце – сонячним променем.
Дитина знайде тепло, як Істину,
Десь там на печі, під комином.
Бабуся хутко покличе снідати
Борщем з молодої капусти…
І видасться світ таким незвіданим,
І наче – не зовсім безглуздим.

Отож, перша Істина, як Правда світу, прийшла до мене саме у бабусиній хаті: класичній українській хаті з вишитими рушниками над іконами, що одного разу навіть оновилися.

Це вже не було радянським – лише українським. Маленькі цеглинки величного Храму любові до свого, рідного, національного.

Шкода, що я не дуже любила українську літературу в школі. Учили все, в основному, по хрестоматії. Від пояснень підручника не відступали. Тому загальне враження було таке: українська література – то опис боротьби панів і селян… Можна було й книгу не читати, а давати характеристику героям лише знаючи, до якого класу він належить: кріпак чи робітник – завжди гарний, пан – завжди поганий.

Значно більше подобалися твори великих російських письменників – Достоєвський, Толстой, Чехов. Тут було над чим думати, що аналізувати. Лише в зрілому віці перечитала основні твори українських класиків і жахнулася – оце таку красу, таку глибину від мене приховували? Епопеї, скажімо, Панаса Мирного нічим не гірші за епопеї Л.Толстого, психологізм там такий же вражаючий, як і у Ф.Достоєвського.

А тоді, після закінчення школи, вирішила вступити на російський філфак. Та ще й мама наполягала, пояснювала, що мені, калічці (я – інвалід з дитинства), російську в школі буде читати легше, бо ж класи тоді для вивчення цього предмету ділилися на дві групи. І справді, думалося, як же я, маленька за зростом людинка та ще й на милицях буду справлятися з приблизно тридцятьма учнями в класі? Інша справа, коли їх лише п'ятнадцять…

Викладачі у нас були в Ніжинському педінституті пречудові, дуже багато мені дали. Але ж мій поетичний дар! П’ять років навчання я варилася в російськомовному середовищі й писала вірші лише російською! П’ять найкращих для поетичного творення років моя душенька була в тенетах чужої мови й чужої культури. Чи добрі були ті вірші? Казали, що так. Але й досі їх ніде не публікую. Хочу, щоб усі українські були видані першими. Ті, які написалися в мене вже коли перечитала українських найкращих письменників і коли працювала в школі й почала навчати дітей не російській літературі, а зарубіжній – її можна було викладати українською.  Отоді мене немов «прорвало» – почала виливатися з душі справжня серйозна поезія.

Скажімо, ось такі вірші:

Перехід

У Простінку – жовті кульбабні пелюстки.
Остання дорога і перша мета…
Уже розлетілась на друзки
Навколишня суєта.
У Проміжку Часу – зустріч із совістю
І лише для сповіді Храм.
Здається – розчинишся зразу і  повністю,
Та – лоскотно босим ногам.
І через нестерпно вузеньку щілину,
І через високий Поріг
Протягнеш, як мав, свою сонячну днину
Й того, кого в серці беріг…

Его

“Центр” Всесвіту змістити досить важко.
Це – по живому різати, це – біль.
Так само, як і помирати – страшно,
Це наче муки сотень породіль.
Це – зміна змін, нові важкі пороги,
Вбирання в себе тисячі життів…
Мабуть, отак і починались Боги –
З Хаосу особистих почуттів.
Із темряви окремого – до світла,
Не  “я”, а “ми”, в е с ь  простір, б е з л і ч  літ…
Як серце, усвідомлення потрібне,
Що не для тебе цей творився світ.
У ясну ніч, коли нема кордонів
Для Простору і Час немов притих,
Панує думка – не для тебе зорі,
А ти живеш і думаєш для них.

Пейзаж

Посвист вітру, зміїне шипіння,
Сонце сіло за небосхил,
Павутиння липке висіння,
Сад зсинівся й зовсім заснив.
Стиглі зорі падають стиха –
Світло п’ють черв’яки, мов сік…
Хтось  незримий до слова «лихо»
Потихеньку римує усіх…

Я добре знаю російську і англійську мови. Але ж найкраще таки пишеться рідною. Та чи є у світі мова, краща за українську? Звісно, для кожної людини рідна мова, мабуть, найкраща і кожна мова має свої багатства й чарівності. Але якщо таки глянути об’єктивно? В якій мові ще є стільки словоформ? Скажімо, англійською дівчина – girl, і все. А у нас: дівчина, дівка, дівчинка, дівчинятко, дівчинонька, дівча, дівчисько, дівочка, дівулька, дівисько, діва…

Чи ж то не музика? Як же можна зрадити таку мову й поїхати кудись?

У школі здійснилася моя дитяча мрія. Коли читала у бабусі «Лісову пісню» уявляла себе Мавкою. Звісно, зіграти її через свою інвалідність не могла, а от поставити з учнями – вийшло. Вистава з успіхом відбулася у місцевому РБК.

Загалом, за одинадцять років роботи в школі поставила зі своїм дитячим театром близько двадцяти різних вистав.

Шкода, що мене підвело моє слабке здоров’я і я більше не можу ходити на роботу. Кажуть мені – то винна країна, «голодні» 90-ті. Пам'ятаю часи, коли приносила додому дванадцять гривень зарплати за місяць. Харчування – картопля та овочі з городу, ні сиру, ні молока вдосталь. Ото й так хворий з народження хребет «посипався» без достатньої кількості кальцію. Плюс ще й сорокахвилинні походи до школи на милицях взимку по нечищених чи погано посипаних заледенілих тротуарах взимку, часті падіння… Звісно, як інваліду першої групи мені мали би дати машину, але моя черга підійшла лише десь за п'ятнадцять років, коли вже сиджу в чотирьох стінах. Можна було б і раніше отримати, але давати хабарі була не привчена…

Ні, не країна винна! А ті шакали, які вгризлися в її юне тіло й нещадно рвали та рвуть усі двадцять років незалежності. Писалися сумні вірші:

Свобода? Навіщо?

Вже жертви змирилися з участю жертв і чекають
Приходу катів, переселення в кращі світи…
За що засудили до страти – вони вже не знають,
Окрім ешафоту не знають, куди їм іти.
Свобода? Навіщо? Щоб знову відчути страждання?
Щоб думати знову і рішення знову приймать?
А смерть – це так просто: лише посміхнутись востаннє
І Богові душу невинну чи грішну віддать.
Таких епізодів в історії повно, це звично…
Здається, що люди – живі, а насправді – мерці.
Їх золото манить на ті ешафоти заклично,
Їх влада стрічає з сокирою радо в руці.
Так нації йдуть в небуття, так зникають народи,
Кумирів знаходять й покірно бредуть слід у слід.
Заради крихких насолод тут підписують з чортом угоди
Заручники хибних уявлень про те, як влаштований світ...

Бог їм суддя, отим «заручникам хибних уявлень», які чомусь гроші ставлять вище за любов…

Але я оптиміст і вірю, що в нас усе буде добре! Бо хороших людей більше!

Не вірите? Перегляньте відеозаписи часів Помаранчевої революції, Майдан. Які прекрасні світлі лиця у людей! Яка любов у тих очах!

Кажуть, тоді народжувалася нація. Та ні, вона народилася багато століть тому, коли прекрасні сини її, як той переяславський князь Володимир життя не шкодували, боронили землю від половців. Коли потім утворилася славна Запорізька Січ з безстрашними захисниками України – козаками. Коли воїни УПА гинули в лісах, але не здавалися – берегли, як уміли, український дух. Коли за цей дух  пішли на смертельні муки сотні українських митців… А один з них – безсмертний Василь Стус – був закатований уже в часи так званої «перебудови», Горбачовської «демократії». Звісно, навіщо російському «демократу» Горбачову було перейматися долею якогось там українського поета? Президент СРСР навіть не подумав, що треба було б розпочати свою «перебудову» саме з амністій поетам та іншим політичним ув’язненим… Недаремне ж кажуть, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання.

Наша нація завжди була й завжди відстоювала свою окремішність, свою свободу. А у буремному 2004-му просто вперше Нація подивилася багатоликим Майданом в обличчя телекамер і світ побачив її багатостраждальні мужні очі!

Я не могла поїхати туди. Але я там була, бо там стояли мої учні…

Через їхні чесні очі дивилася в обличчя всього світу й немовби говорила:

Моя душа у світлій вишиванці
Отут стоїть і дивиться на вас!
Свободу дайте ви одвічній бранці,
Бо настає вже вирішальний час.
Бо вже вона пережила всі муки,
Які існують лиш на цій Землі.
І оновилася, і простягає руки
За поміччю, не відштовхніть її!
Бо як же світ без неї зможе жити,
Без мови, що мов пісня на вустах?
Без неба синього і золотого жита,
Які обрали український стяг?

Зараз на Євромайдані продовжується наше народження. Вірю, що країна очиститься і зміниться на краще, що все буде добре. Хоча про сьогоднішній Майдан теж було про що написати трагічну поезію:

МАЙДАННИЙ ГРАНІТ

Чи ви чули, як плакав граніт на Майдані –
І довго, і гірко?
Першу кров у житті він побачив, дізнався – жорстокий цей світ…
Били всіх тут кийками й ногами. Ударили жінку,
Хоч кричала: «Вагітна!» – їй цілили прямо в живіт!
Мов хотіли убити не тільки невгодне сьогодні,
А я майбутнє невгодне – бунтарки-матусі дитя.
Не змогли – Божа матір простерла над жінкою
Ризи Господні,
Врятувала і мами, й маляти невинне життя…
І ховалися люди катовані в Божому Храмі,
Як колись від страшної орди – Боже правий, спаси!
Дехто безвісті зник – їх і досі розшукують мами…
Бо при владі орда – ось такі в нас настали часи.
Яничари без роду і племені – ниці, безбожні.
Нищать нам Україну вже вкотре, і цілять в родючий живіт!
Нищать наше майбутнє… Але – ми переможемо,
Ми переможем!
Чи ви чули, як радо віта наші кроки відлунням
Майданний граніт?

ТРИМАЙМОСЯ!