Жінка-УКРАЇНКА

В Україні від давніх часів була поширеною практика допомоги нужденним на громадських засадах. Згадайте спільні толоки, збирання врожаю з ниви вдови, допомога немічним, літнім бездітним людям. Утім саме слово «волонтер» увійшло до лексикону українців порівняно недавно. А на повну силу воно зазвучало і виявило свою незбориму міць з часів Революції Гідності та подальших подій російсько-української війни. Навіть народився жарт: потрібно дістати ядерну боєголовку? Подзвоніть волонтерам. Завтра до вечора буде боєголовка, бутерброди і невеличкий концерт. Саме про волонтерство концертного формату піде мова у цьому матеріалі. І писатиму я не лише як журналіст, а – в першу чергу – як людина, котра з квітня 2014 року є безпосередньою учасницею отакого волонтерського руху.

Створений мною колектив Творча сотня «Рух до перемоги» відомий по всій лінії розмежування. Більше сорока виїздів на Схід, тонни гуманітарної допомоги, сотні концертів, тисячі кілометрів військових доріг. А ще – більше кілограма (!) грамот і подяк від командирів підрозділів, бригад, ОТУ, медаль від Міністерства оборони, відзнаки командирів військових частин, відзнака Президента України за гуманітарну діяльність у зоні АТО і… занесення до розстрільного сепарского списку, як посібника карателів. А ще – величезна кількість оборонців України – від генералів-полковників, до солдат, котрі знають моє ім’я, котрі знають, чекають і люблять наш колектив.

На тему волонтерської діяльності, поїздок на Схід і тих, з ким поєднала отака благодійна співпраця, можна вести тривалу розмову.

Та нині – про інше. Озираючись на пройдений шлях, певний висновок – до волонтерської діяльності найактивніше долучаються саме жінки. Коли чоловіки часто-густо шукають причини і відмовки, жінки найчастіше знаходять можливості. Не маючи жодного наміру применшити внесок до загальної справи сильної половини людства, саме про представниць прекрасної (і таки сильної!) статі розповім сьогодні.

До колективу Творчої сотні долучаються професійні артистки, котрі взяли за правило використовувати свій мистецький талант на благо українських захисників. Заслужена артистка України, скрипалька Майя Онищук, викладачка Красилівської ДМШ, скрипалька Ольга Безносюк, солістки Хмельницької обласної філармонії, співачки Олена Мишляковська і Марина Клишната, артистка ансамблю «Козаки Поділля», співачка Яна Гарманюк, студентка Львівської Національної музичної академії ім. М.Лисенка, співачка Анастасія Капустянська, студентка Хмельницького музичного коледжу ім. В.Заремби, співачка Ольга Терещук, старший солдат ЗСУ, співачка Катерина Колодинська, співачка з багаторічним музичним досвідом Кіра Нанба, школярка, лауреатка численних співочих конкурсів Ліза Вознюк. А ще до волонтерських виїздів на Схід долучається киянка, уродженка Криму, естрадна співачка Олена Єфімчук.

Отож, напередодні Міжнародного дня волонтера попросила кількох своїх колежанок поділитися спогадами та враженнями.

Майя Онищук, скрипалька, заслужена артистка України

Для мене волонтерство розпочалася років п’ятнадцять тому. Виступала в інтернатах для дітей. Дізналася про хлопців, котрі жили в закинутому будинку. Вони втекли з дому, хтось був з неблагополучних родин, у когось батьки відбували покарання… Тоді я почала опікуватися цієї темою, шукати їм допомоги. На той час волонтерство і благодійність не були на стільки поширені та популярні, як тепер. Тоді ці акції не висвітлювалися, скажімо, в інтернеті. І для мене все ґрунтувалося на щирому бажанні робити добру справу, заохотити до неї більше людей. Взагалі мені пощастило, бо мій чоловік Сергій, а пізніше і донька Софія також підтримують мене в такому прагненні, отож ми вже втрьох намагаємося допомагати там, де можемо. Що стосується військового волонтерства, залюбки долучаюся до заходів, пов’язаних із нашими армійцями, виступаю перед ними у військових частинах і шпиталях. На жаль, через особисті обставини зараз не можу їздити на Схід. Але раніше, коли ми там бували у хлопців, бачили, на скільки їм потрібна підтримка. Авжеж, ми не можемо забезпечити їх усім необхідним. Та й вони вже багато чим забезпечені від держави. Але найголовнішою є наша участь у їхньому житті, наша небайдужість. Ми просто можемо щиро і з вдячністю подивитися їм в очі, розказати про те, що поважаємо їхню службу і дякуємо за геройство.

Кор.: Твоя донька – співає. Софійка почала долучатися до волонтерських заходів зовсім маленькою. Чи усвідомлює вона, що виступає перед особливою категорією глядачів?

Софія ще з малих літ почала виступати разом зі мною під час благодійних акцій. Спочатку це були акції для дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування. Я пояснювала їй, що це – дітки без батьків. Вона розуміла, але сприймала все легко, по дитячому. Коли ж тепер співає в госпіталі, то інколи своїм дитячим поглядом бачить навіть більше, ніж ми, дорослі. Буває, через тиждень-два після концерту підходить до мене і каже: «А там у куточку сидів дядя, такий сумний-сумний…» У неї формуються свої «картинки». Вона розповідає про ці виступи в школі. А глядачі-військові сприймають виступ дитини по-особливому – вони бачать у ній тих дітей, заради який пішли на війну.

Відповідаючи на вимоги часу, багато людей почали займатися волонтерством. Це – потужний ресурс, це люди-лідери, які можуть переконувати інших і яким довіряють маси. Я хочу щиро подякувати їм за те, що вони справжні українці. Побажати натхнення, терпіння, розуміння від родин і вдячності від тих, кому вони допомагають. Нехай Господь благословляє вас на добрі справи, на добрі дороги, щасливе повернення. І всім нам – миру!

Яна Гарманюк, співачка.

Вперше я вийшла на сцену в третьому класі, коли мене взяли співати до хору. Вже до чотирнадцяти років визначилася, що спів стане моєю професією. Але в Хмельницькому на той час не було відділу естрадного співу, тому поступила в інститут культури на іншу професію. Згодом змогла реалізувати свою мрію, закінчивши музичне училище ім.В.Заремби. Відтак спів – складова мого життя від юних літ і до теперішнього часу. У 2015 році у Хмельницькому активно працювала на допомогу армійцям «Мистецька подільська сотня». Отоді я й зрозуміла, що хочу долучитися до благодійної справи і своїм співом допомагати Україні. Тому познайомилася з тобою, Оксано, і тепер маю за честь бути волонтером Творчої сотні «Рух до перемоги».

Кор.: Поїхавши в АТО, чи так уявляла все, що там побачила, відчула?

У своїй професії я – з підліткового віку. Тому немає особливого хвилювання перед виходом до глядачів. Але той перший концерт перед військовими… Ноги почали тремтіти, голос почав тремтіти… Було особливе відчуття причетності до великої справи допомоги Україні. Особлива вдячність до тих, хто захищає нашу державу!

Мені запам’ятався хлопчина-військовий років дев’ятнадцяти. Під час свого виступу я сказала, що маю сина і він, відпускаючи мене на війну, попросив переказати усім вам вітання. Після концерту до мене підбіг отой юнак, зняв свою бандану і передав моєму Богданчику зі словами: «Нехай носить її і знає, що ми його тут надійно захищаємо!» Хоча мій син ще маленький, проте він знає, куди їздить мама, усвідомлює, що в нашій країні війна і що є такі чоловіки, котрі захищають нас від ворога.

Кор.: А чи потрібне натепер військове волонтерство? Адже бійці одягнені, нагодовані… Навіщо ми їм потрібні?

У першу чергу кожному з нас потрібна увага. А надто тим, хто заради нас ризикує життям. Може хтось і вважає, що місія волонтерів у цій війні вже виконана. Я іншої думки. Бо чую оті слова вдячності, котрі бійці говорять нам після концертів. Чую слова командирів, які запрошують знову приїхати і кажуть це не заради ввічливості. Бачу сльози в очах хлопців, котрі проводжають наш автобус. Наша підтримка потрібна там. Здебільшого – моральна.

Тому хочу звернутися до всіх – передавайте на війну малюнки, вервечки, якісь гостинчики. Це дуже важливо! Не забувайте, що війна триває і вона не десь далеко. Бо майбутня перемога дається дуже важко – кров’ю, смертями, хвилюваннями матерів та дружин. І звісно, хочу побажати, аби в Україну прийшов мир!

Ольга Безносюк, скрипалька.

Для мене волонтерство – можливість не бути осторонь соціальних реалій країни. Взагалі я ніколи не думала, що буду волонтером. З повагою поставилася до рішення моєї мами Алли Вовк піти на війну. Це її вибір, це її право. Так, волонтери безпосередньо взаємодіють з військовими. І десь є такі особливі люди широкої душі. Але це не я. Бути волонтером – ділитися тим, що ти маєш – в емоційному плані і в матеріальному. Я не була впевнена, що маю до того хист. Утім ситуація склалася так, що я поїхала на Схід разом з волонтерською командою. Відтоді саме мистецьке волонтерство для мене стало невід’ємною складовою життя. Навіть коли війна закінчиться, я однаково буду долучатися до різних заходів, спрямованих на гуманітарну допомогу і даруватиму людям частину того дару, який отримала від Бога – музику.

Кор.: Що тобі найбільше запам’яталося з волонтерських поїздок?

Зустріч із земляком! Перша! Раніше, коли чула назви населених пунктів Хмельниччини, котрі називали військові, було приємно. А тут – Красилів! Серце падає і водночас підскакує вгору! Відчуття просто незабутні! Ми обійнялися з тим хлопчиною, наче рідні! Хоча до того часу ніколи не бачилися, але я була знайома з його мамою. Інший момент – концерт у армійців з морського центру спецоперацій. Коли військовий по завершенню концерту підійшов до мене, почав розпитували про те, які класичні мелодії виконую на скрипці, про сам інструмент. Ми говорили на професійному рівні, хоча він військовий, а я – вчителька музики. Мене це приємно здивувало. А ще я зрозуміла, що людина саме в такий спосіб рятується від емоційної напруги – через класичну музику.

Кор.: А чи розповідаєш своїм учням про війну?

З маленькими веду такі розмови дуже обережно. Вони сприймають події на Сході, наче якесь кіно. Днями підійшла дівчина і з таким захопленням почала переповідати про конфлікт в Азовському мої, наче йшлося про бойовик. Я м’яко пояснила їй, що все це – насправді. А старші учні… Вони знають, що моя мама загинула на війні. Тому, коли я переношу з ними уроки на інший час – вихідний день, або на канікули, бо маю їхати з волонтерами на Схід, вони ставляться до цього з розумінням. Авжеж, вони не усвідомлюють загрози у повній мірі. Навіть я, поки не включилася у процес волонтерства – а вперше це сталося, коли збирали светри для красилівчан на Майдані, пізніше вже в АТО – не розуміла вповні усієї загрози для країни і всього об’єму справ, котрий лежить на плечах волонтерів. Свідомі ті, хто в потоці, в кого батьки служили або служать у війську. Своєму сину-підлітку я розповідаю про поїздки в АТО, про щось, що там бачила. Зараз Женя легко мене відпускає, бажає щасливої дороги, Божого захисту. А от коли поїхала вперше, дуже хвилювався. Чекаючи, виготовив паперове серце, розмалював його і вручив мені, коли повернулася, зі словами: «Мамо, я на тебе дуже чекав». У нього такий вік, коли хлопчики не надто розповідають про свої почуття. І цей вчинок для мене, як для мами, дуже відвертий. Він важко переживає загибель бабусі, майже не говорить на цю тему. Але ми завжди молимося за неї і за всіх військових.

Волонтерам хочу побажати терпіння і ще, аби щонайшвидше у нашій країні зникла потреба для військового волонтерства!

Олена Мишляковська, співачка

Для мене поєднання співу і волонтертва свого часу стало новим досвідом у житті. Я співаю давно. Спів – моя професія. Я звикла виступати перед різними категоріями глядачів. Але перша поїздка в АТО в якості артистки-волонтерки перевернула мою свідомість. Наче я повернулася не з війни (яку побачила дотично), а з іншої країни, іншого виміру. Найбільше мене вразило спілкування з людьми. Адже ми не просто приїхали, поспівали і поїхали. Після кожного концерту якийсь час спілкуємося з військовослужбовцями. Вони дякують нам за концерт. А ще розказують свої історії, часом запитують пораду. Важливими є ті емоції, котрі викликають пісні – комусь вони нагадують про щось особисте, дороге, хтось плаче від певних пісень, хтось – сміється.

Звичайно, вже чимало людей говорять , що волонтерство не на стільки потрібне, як на початку війни. Але не варто забувати, що армійці такі ж люди, як ми всі. Але вони щодень перебувають у стресових ситуаціях. Тому їм надзвичайно потрібні позитивні емоції, в емоційному плані – частинка дому. Тому ми будемо їздити, доки буде в нас потреба і доки Бог дасть нам сил!

Кор.: Твоя маленька доня Каріна нещодавно також долучилася до волонтерських концертів. Як вона сприймає ці виступи?

Каріна народилася в родині, де тато – військовий. Тому і військова форма, і загалом оцей настрій для неї є звичним. Вона зростає у відповідній атмосфері. Тому, виступаючи в шпиталі, вона розуміє, що співає дядям, котрі на війні, котрі в окопах, котрі схожі на її тата. Я їй про це розповідаю, їдучи на концерт.

Кор.:  Твій чоловік – атовець. Як він ставиться до твоїх поїздок на Схід з волонтерською командою.

Оскільки Роман військовий, він чітко усвідомлює, куди саме я їду і з якою місією. Він мені не забороняє, але ж, природно, хвилюється. Тому постійно повторює, щоб я була обережно, дає в дорогу свій одяг – от в крайній поїздці була у його флісці, щоб не змерзнути.

Хочу привітати волонтерів і побажати, щоб знаходилися помічники і благодійники, з якими легше буде реалізовувати цю благородну справу. Бажаю сили, здоров’я, у жодному разі не розчаровуватися і не опускати руки.  Щоб швидше військові повернулися додому і щоб все в нас було добре!

А завершити цей матеріал дозвольте уривком свого вірша:

Над обрієм, над загравами – війна ця неоголошена.
Когось підняла до величі. Когось залишила тліти.
Навчились кричати подумки. Збирати думки розтрощені.
І зброю тримати чищену. Й не вірити вже, як діти…

…Але, все ж таки, не втрачаймо здатності вірити, як діти, у краще майбутнє!

Оксана Радушинська,
голова ГО «Творча сотня «Рух до перемоги»

Фото Петра Радушинського