Жінка-УКРАЇНКА

З чого починається Україна? Особисто для мене – із слова – рідного, щирого, правдивого, художнього… Адже саме воно застерігає і підтримує, прогнозує майбутнє і час від часу повертає в минуле, змушуючи нас пам'ятати про те, чого не можна забути.Сила нашої нації, держави, народу у слові. В цьому переконалася вкотре, коли прочитала книгу дитячої письменниці Еліни Заржицької з Дніпропетровська «Три сходинки голодомору».

Слово автора в цій книжечці, вкладене у вуста головних героїв Марічки і Петруся, тривожать до сліз, пробуджуючи неймовірні відчуття:

«Вуха в Петруся навіть не почервоніли, ні, вони стали начебто буряки – чи то бордові, чи то фіолетові. Хлопчик промимрив:

— Ти мені дуже подобаєшся, навіть більше картоплі. Ну, як хліб, скажімо...

— О, – в Марічки навіть у голові від голоду запаморочилося, – як хліб. Та це ж як життя».

Хіба це може не тривожити? Текст не читається, він, як кажуть, проковтується. Нічого зайвого. Лише художньо описані факти. Але зроблено це вмілою рукою письменниці і, впевнена, пропущено через власне серце: кожен епізод, кожен вислів, кожен образ…

Про голодомор написано багато. Але щоб так щиро, професійно про це було розказано юним читачам – бачу вперше. Авторка смілива у поданні найжахливіших моментів. І це вірно. Діти повинні знати правду. Жахливу, болючу, нестерпну про минуле своєї країни, про життєбіди своїх пращурів. Правда – це зброя на майбутнє від всякого лиха у їхніх руках.

«— Віддай дитину, потворо! Чи ти з глузду з’їхав? Це наша дитина, – палахкотів гнівом Трохим, намагаючись вихопити Дмитрика.

— Мій, – не погоджувався людолов.

— Та він його з’їсти хотів, а тепер дурника з себе корчить…».

Ось лише один із тих епізодів від яких мурашки повзуть по тілу. Доведений голодом до відчаю чоловік, втрачає розум і родину. Його жертвою ледь не стає маленький, ні в чому неповинний хлопчик. 

Як таку страшну правду приховати сьогодні від наших дітей? Ніяк! Хай читають, хай знають, хай аналізують, обговорюють, пам’ятають. Можливо, так будуть цінувати більше те, що нині мають. І пробудиться в їх серцях повага до батьків, які дають їм все, а часом навіть і більше, і до держави, в якій живуть. А напуття, які Марічці та Петрусеві в останні хвилини свого життя давав панотець, стануть і їм в нагоді:

«… І вірю я, що ніяка влада, ніякі її вказівки та дерективи не зіб'ють вас зі шляху правди і добра. Ви навіки у пам'яті своїй закарбуйте:  не можна без душі  жити. Ніколи так не жив народ український і вовіки не житиме».

Прикро, що у цієї чудової книжечки, як часто, на жаль, буває у наш час, невеликий тираж. Всього тисяча примірників. А хотілося б, аби вона потрапила до рук кожної української дитини, бо так багато чому може їх навчити.

Тетяна Череп-Пероганич