Жінка-УКРАЇНКА

У часи, коли війна щодня нагадує про себе сиренами, тривогами, новинами з фронту й тяжкими втратами, може здаватися, що культура не на часі. Та насправді саме вона є тим духовним щитом, який захищає наш народ не менше, ніж зброя. Бо непереможним є той, хто навіть у найскладніші дні зберігає свою ідентичність, мову, пам’ять і мистецтво.

Нещодавнє вручення літературної премії імені Михайла Чабанівського на Харківщині стало цьому підтвердженням. У селищі Сахновщина, де осінь щедро розстеляла золотий килим з листя, зібралися письменники й журналісти з Києва, Львова, Кропивницького, Харкова, місцеві літератори, краєзнавці, педагоги, шанувальники українського слова. Концертна програма, тепла атмосфера, щирі оплески глядачів і особлива увага організаторів створили відчуття єдності, якого так потребує українське суспільство.

Для нашої родини це була перша поїздка в цей неблизький від столиці край. Дорогою ми трохи стомилися, проте організатори подбали про комфорт гостей і заздалегідь забезпечили готель. А вже наступного дня, 26 вересня, у Сахновщинському будинку культури відбулася двадцята церемонія вручення Премії.

Організатори – Сахновщинська селищна рада на чолі з Володимиром Суєцьким, агрофірма «Прогрес» та Харківська обласна організація НСПУ – зустріли гостей по-родинному тепло. З перших хвилин було зрозуміло, що ця громада вміє шанувати літературу й літераторів. Атмосфера свята, де слово звучало, як подих землі, як пам'ять про минуле й надія на майбутнє, зворушила всіх. Театралізовані постановки за творами переможців, пісні й танці стали справжнім подарунком для всіх присутніх в залі. Щиро, хоч і онлайн, звучало привітальне слово доньки Чабанівського  –Оксани Хорозової.

«Нині, коли ворог намагається зруйнувати нашу культурну спадщину, ми зобов’язані берегти й поширювати українське слово», – наголосив у своєму виступі Володимир Суєцький.

Цьогоріч на конкурс подали 21 твір від 18 авторів. Журі відзначило десять письменників з різних куточків України.

У прозі переміг Валерій М’ятович («Хазяйка крамниці»), друге місце здобув Ігор Гургула («Час неляканих чорноземів»).

У публіцистиці перше місце посіла Наталія Сідларь-Дубова («Нація незламних людей»), друге –  наша з Юрієм Пероганичем книжка «Дорога в нікуди…і назад». На сцену ми вийшли разом із 12-річним сином Богданом, автором ілюстрації до обкладинки. Це був дуже урочистий і незабутній момент.

У поезії відзначені Ася Оксамитна («У реверсі»), Ольга Бережна («Зойк!») та Олександр Ляскало («Дорога сподівань»).

У літературі для дітей перемогла Леся Пронь («Чарівна пір’їнка»), друге місце – Ольга Савельєва («Дружок, або Чому собаки не вміють говорити»), третє – Валентина Турчин («Абетка для тварин»).

Лауреати отримали дипломи, відзнаки, сертифікати й подарунки, серед яких – книжки Володимира Вакуленка, ініціатора заснування Премії. Важливо й те, що відзнака має й матеріальну частину, яка є неабиякою підтримкою для письменників. Але головною нагородою залишилася увага громади й теплі слова підтримки.

«Я багато де бував, та ще не зустрічав настільки щирого й ретельного підходу до організації», –  поділився враженнями Ігор Гургула.

«Люди стільки зробили для всіх нас. Подібна увага цінна завжди. Й особливо нині», – говорила вже дорогою назад (їхали разом) Леся Пронь. 

Сахновщина – це Україна. З дітьми у вишиванках, з прапорами на сцені, з любов’ю до рідного краю у маленьких серцях і з дорослими, які прийшли слухати поетів та прозаїків, не шкодуючи на це свого часу.

Такі зустрічі  – не просто культурна подія. Вони є своєрідним актом опору. Ми існуємо, ми творимо, ми пам’ятаємо. Адже навіть у час війни люди прагнуть не лише виживати, а й жити. Шукати сенсу, пісні, слова, спільного дотику до культури. А ще культура –це про людяність, про те, що відрізняє нас від ворога, який намагається знищити саме українське. А доки звучить українське слово, доти Україна живе.

Повернулися до Києва пізно. Але, незважаючи на час, ще мали телефонну розмову з секретаркою конкурсної комісії Ларисою Кошляк, яка всі ці дні була на звязку з кожним із цьогорічних лавреатів. Повідомили, як і обіцяли, що ми вже вдома.

Тетяна Череп-Пероганич