Жінка-УКРАЇНКА

Страшне слово «війна» я незмінно чув із дитинства, хоча сталося так, що за два покоління до мене чоловіки в моїй сім’ї, які виховували мене, безпосередньої участі в бойових діях не брали. Тато народився в лютому 1945-го, коли Друга світова ще не закінчилася, але фронт у наших краях уже пройшов. Звісно, наша війна – боротьба Української Повстанської Армії – тривала ще довго, але весь той час тато був іще дуже маленькою дитиною… Дідусь Михайло, мамин тато, був тоді у віці, як ми тепер кажемо, призовному, але ще перед війною втратив око – необережно ремонтував дверний замок, із якого порснула туго стиснена пружина, – тож не воював. Ясна річ, у нашій партизанській війні він участь брав, але не зі зброєю в руках – без ока-бо не постріляєш. Отак і вийшло, що воював безпосередньо в окопах лише інший мій дідусь Михайло, татів тато, – але це було ще в Першу світову (мій тато був у нього пізньою дитиною), і він нічого мені про це не встиг розказати, бо помер, коли мені ще не виповнилося й п’яти років.