Жінка-УКРАЇНКА

Рецензія Тетяни Іванчук на книгу Миколи Біденка «біденко і літери»

Нещодавно у видавництві імені Олени Теліги побачила світ шоста книга лауреата премії Василя Симоненка поета Миколи Біденка «біденко і літери».

Біденко залишається вірним своєму стилю, щоправда, книга, як на мій погляд, цікаво і щедро проілюстрована. Книга витримана в чорно-біло-сірих тонах і лише на титульній палітурці три початкових літери прізвища, імені та по батькові, як три червоні краплі крові.

Не знаю, як для кого, а для мене Біденко — першопроходець, відкривач, апостол слова і думки:

я хотів би світити вам в життя вічно
я сонце несу зніміть нарешті свої сліпі окуляри

Біденко пише про себе наче крізь себе. І на все, що поруч, споглядає зсередини або з такого ракурсу, з якого дехто б і не додумався глянути:

«тінь дерева ворушить опалим листям»
«тінь дерева ловить руками вітер»

Навмисно починаю з другої половини книги. Може тому, що я бачила ту шибку і те дерево, «тінь якого щезає в кінчиках пальців»... А шибка довгий час служить вікном у світ, живий, недосяжний, дивний, інколи химерний, «де потовченим світлом тремтять звуки позаду слів, вікном що не встигло ні відчинитись ні зачинитись і засклений погляд на мінус два з половиною навздогін».

Книга по-філософському зріла і зачіпає силу-силенну аспектів людського життя і смерті, діяльності чи бездіяльності:

«села спустошені нашестям розуму честі і совісті»
«чого в нас більше любові чи ненависті»
«з усієї ненависті люблю тебе україно»
«гірку сльозу не витирайте там наша мати ніби приходила чаю попити чи в тихому смутку переночувати»

І мимоволі приміряєш на себе, як одяг:

«коли катастрофічно втрачаєш все чим жив ти одержуєш дар мови»

Натура людська така, що переважна більшість із нас манірно заплющує очі на деякі речі в житті, в тому числі, і в книзі, за присутності інших людей, але — люби,Боже, правду! — робить все якраз навпаки за їх відсутності. Тому моя щира порада: якщо не хочете це читати — не читайте, якщо не бажаєте це дивитися, вірніше, розглядати — то не розглядайте! Перегорніть сторінку. Та й по всьому. Читайте далі!

А далі — «хтось почує слово». Яка тремка надія! «звуками і барвами вистежую слово» Яка каторжна місія!

Біденко пильно дивиться на світ крізь лупу болю, «яким залитий поверх останнього подиху» і тільки тому ,що «як вищий дар дано нам волю».

І незважаючи на те, що ,«я надто далеко зайшов у самотність» як простягнуте на долоні і , як пише у післямові Василь Герасим'юк — «надто щемливе» — «а хочете я подарую вам радість я залишив її в найглибших куточках неможливого поки ви не відкрили очі назустріч».

Я знаю напевно, що я порушила всі канони складання рецензій і не тільки тому, що я — дилетант у цій невдячній справі розчленовування чужих почуттів, думок і мрій, а тому, що саме так читаю і сприймаю Біденка.

Отже, не полінуйтеся, прочитайте цю книгу і то не раз, а двічі, тричі, тим паче, що тексту у ній не так і багато, колажі супер -оригінальні. А ще вона має якусь дивну властивість щоразу відкривати нові таємниці біденкових літер і слів.