Жінка-УКРАЇНКА

Цікаво, чи боляче землі, коли я по ній ходжу?

Мені подобаються питання без відповідей. Іноді відповіді дратують ще більше, ніж питання. Я ладна слухати нескінченний потік безглуздих, часом навіть ідіотських, запитань, але - не відповідей на них. 

Робота журналіста цікава, але іноді інформаційне перенасичення містить у собі загрозу легкої форми шизофренії. Мені спокійно. Я повертаюся з роботи. Отже, маю унікальну можливість нарешті не думати про політику. Тепер мене цікавить одне: чи боляче землі, коли я іду по ній?..

Я зрозуміла: щоб відчувати радість від цього життя, треба любити все, що в ньому є. Але головне – всьому тому дивуватися. Щиро, наївно, по-дитячому. Навіть якщо бачиш щось всоте, втисячне, все-одно спробуй здивуватися йому так, ніби воно щойно прилетіло сюди з якоїсь іншої планети. Проблема всіх наших хвороб і нещасть у тому, що ми лінуємося дивуватися цьому світові. Ми лінуємося бути собою. 

Щоб остаточно звільнитися від усіх своїх душевних пригнічень, пригадую, що мене могло дратувати іще, крім безглуздих відповідей на безглузді питання. Коли я була маленькою, мене дратувало те, що бабуся перетворювала свою хату на склад, де в мішечках, горщиках та всяких пакетиках завжди зберігалися якісь їстівні припаси. В погребі був склад з усякими консервами та консерваціями, які певно, датувалися ще довоєнними часами. На горищі – крупи, борошно, цукор, баночки з вареннями та джемами, а по всіх закутках – різноманітне насіння. І все це бабуся намагалася заховати у найпотаємніші сховки. Ми, її онуки, сміялися з неї, часом сварили її, адже за 50 метрів від хати був магазин, на полицях якого завжди лежали всі необхідні і головне – свіжі товари, в той час як у надійно схованих хатніх мішечках оселялися бридкі комахи і черви. Бабуся на наші докори не могла нічого сказати. Проте видно було по її зморшках, по вологих очах: щось таки їй болить – щось таке, про що не можна говорити вголос, бо сама можливість озвучення наболілого викликала в тих самих добрих і вологих від спогаду очах панічний острах перед невідомо якою силою. 

Бабусю, чи може бути сила, більша від сили добра?..

Про те, що мамина мама пережила голодомор 32-33 років, я дізналася лише згодом. Вона просто більше не могла мовчати. Видно, передчуття неминучого завершення пройденого життєвого шляху природно викликає в кожному напівлюдський і напівтваринний інстинкт боротьби за збереження свого роду. Байдуже, якою ціною. Аби вижили. Аби не пережили того, що довелося пережити тобі. Аби не мерли з голоду і не шукали їстівних бур"янів по лісах і полях, аби не падали навколішки перед самим сатаною. Аби вижили… Вона знала щось, чого не знали ми, її діти і онуки. І це щось не давало їй спокою - до самої її смерті. 

Показувала нам ті бур"яни, які врятували їй життя у жахливі часи штучного винищення української нації. Здавалося, вона молилася кожній травиночці і листочку, що спасли її колись від голоду. І плакала. Так щиро і дивно. Аж ми не могли того зрозуміти, дивлячись на неї і мовчки жуючи запашну свіжу булку. 

Оце називається "заяча капуста". Листочки своїм виглядом мені одразу нагадали одну з мастей колоди гральних карт, в які частенько грав мій покійний дядько Володя. Воно таке кисленьке й ніжне на смак, з нього виходить дуже смачний борщик… А ще треба додати в той "борщик" кропиви, листя кульбаб і копиток, який росте рясно в нашому лісі. І ще якість пагінці… А потім зварити це все і з"їсти. 

А що, як воно справді – смачно? Мені захотілося спробувати – так цікаво було все це собі уявляти. Мабуть, дуже корисно. Адже кожна травиночка містить в собі цілющу енергію сонця і землі, і багато-багато всяких вітамінів.  

Ні, це бридко. Скільки я пам'ятаю свою бабцю, вона ніколи не варила зеленого борщу і ніколи не їла його, коли варив хтось інший. Казала, що ця страва викликає у неї неприємні спомини дитинства. 

Я взяла великоднього пиріжка і вийшла на вулицю. Світило молоде сонечко і в повітрі пахло воскресінням природи. До мене підбіг сусідський песик Граф і почав по-лакейськи вертіти переді мною своїм куцим хвостиком. Я обдерла з пиріжка верхнє тісто, а начиння з рештками кинула Графові. Він радісно підхопив мій щедрий гостинець і заходився коло нього. А потім винувато підвів очі: мовляв, вибач, так зрадів, що одразу забув подякувати. Пиріжок був із м’ясом. Я не хотіла їсти м’яса. Натомість у мені загострилося бажання спробувати "бабусиного борщику", неодмінною складовою якого мусить бути та рослина, що намальована на дядькових гральних картах… 

А потім приходить усвідомлення того, що всі рослини проростають із землі, в яку закопано мільйони людей – ті люди не завжди помирали своєю природною смертю. І тому так часто тепер уявляється мені, що в кожній рослиночці живе чиясь душа. І тому, коли я йду по землі, завжди запитую: чи не боляче їй від того?.. 

Думається мені часом і про те, і про інше. Щось згадується, аби пережитися в моїй свідомості по-новому. Але знову і знову всі думки зводяться до однієї спільної. І невідступно тисне на мене питання, яке не має відповіді… 

Бабусі вже давно немає на цім світі. І світ вже давно став зовсім іншим. А, може, я просто забула запах трави, що проростала із моєї землі?.. 

Денна втома не приносить душевного затишку. Хочеться чогось дуже простого і невідомого. Аби не думати про те, що завтра з самого ранку мусиш знову їхати на засідання Верховної Ради і слухати струхнявілі гасла борців за велику владу, аби не брехати іншим і собі самій, що ти щаслива від усвідомлення безплідності згаяного на роботі часу, аби змогти за кіптявою дійсності розгледіти хоча б силует себе справжньої. Мені захотілося… зеленого борщу і літнього сонця. Скинути взуття і бігти босоніж по мерзлій землі. І сміятися так голосно, щоб разом зі мною засміялися навіть ці безсоромно оголені гілки струнких тополь, що охороняють мою оселю від злих стихій природи… Але я не зробила цього, бо та, інша, що оселилася в мені живою істотою і вже так любо пригріла собі місце в моєму гарячому серці, не бажала викорінюватися назавжди – наче мешканці наметового містечка після помаранчевої революції на Хрещатику. Та колись урветься терпець і я стану собою справжньою. Клянуся вічністю. Стану… 

Приходжу додому. І не падаю навколішки перед образами. Просто скидаю взуття і єднаюся з холодним паркетом вітальні. Все так приземлено-високо, ніби домашній халат, вишитий золотом. І час втрачає свою цінність відтоді, як ловиш себе на думці, що вже тобі немає куди поспішати – хіба що у завтрашній день. Але і той день буде так само несправжнім, як і всі попередні. І так завжди – чогось не вистачатиме, аби пережити в собі цілу вічність, аби вповні відчути себе щасливою від одного-єдиного дотику миті.

Мені часто сниться покійна бабця, яка варить нам, своїм онукам, дивну страву із різного листя та бур'яну. І ми чекаємо, допоки страва буде готова, щоб нарешті, бодай вустами, торкнутися тієї таємниці, яку наша старенька мучениця забрала з собою в інший світ, так і не дозволивши своїм нащадкам пізнати ту таємницю. 

І знову мене мучить питання без відповіді. Чи боляче землі, коли я ходжу по ній?..

Анна Багряна
17.12.04