Передмова Дмитра Дроздовського до книги Світлани Костюк «Траєкторія самоспалення»

12 березня 2015 року у видавництві «Букрек» побачила світ нова книжка поезій Світлани Костюк «Траєкторія самоспалення», написана у формі «щоденникових записів у віршах» протягом 2013 — початку 2015 років. Передмову до збірки написав Дмитро Дроздовський. Сама авторка вважає цю збірку поезій дещо «пророчою і навіть фатальною...»

Інтуїція серця

бо життя – тільки мить
тільки сонцем осяяна мить
до тієї пори
доки куля до серця дістане…

(С. Костюк, «світ – це ліс…»)

TraektObklad (1)

Світлана Костюк належить до тих, хто має особливу внутрішню притягальність. І особливу свободу, що є найважливішим елементом творчості. Свобода визначається історичною і метафізичною відповідальністю поетки, яка звіряє власні поетичні судження із загальнопланетарним годинником (світовим часом), а також із годинником суто українським, національним, який відміряє нашу історію. Значні суспільно-політичні події знаходять особливе відлуння у душі, яка болить болем усієї нації, усієї планети.

Таких людей, як С. Костюк, можна було б назвати магнітами — вони звертають на себе увагу не гіпертрофованою епатажністю, а особливим внутрішнім світлом, яке нуртує в капілярах душі. Здається, що така магія міжлюдської комунікації спричинена особливою енергетикою, коли людина втягує до своєї орбіти інші душі, які відчувають потребу в цьому метафізичному єднанні.

Я помітив цю дивовижну притягальність авторки книжки «Траєкторія самоспалення» у Лахорі на міжнародному літературознавчому і мистецькому форумі «Література і мир» у грудні 2013 року, помічав її і на різних літературних заходах і освітянських конкурсах, де була Світлана Костюк. Вищі сили дарували їй цю здатність бути в центрі, випромінюючи світло душі, якого так мало в нашому прагматичному світі.

а музика розхристаних вітрів
вже зруйнувала замки на узбіччі
і впали тіні на моє обличчя
чи від образ чи від жорстоких слів
а я чекала див немов послів
від того хто зуміє врятувати
і посміхались люди як пілати
а ти мовчав а ти не захистив

Екс-прем’єр-міністр Пакистану, чудовий письменник-дисидент Факхар Заман (роман якого надрукований в українському перекладі в журналі «Всесвіт» іще в 1986 р.) був зачудований надзвичайно щирим і емоційно наснаженим виступом волинської поетки, яка розповідала про події на Майдані у 2013 р. Пригадую, як професор Заман, директор Академії наук, посадив українську поетку на центральне місце і попросив бути почесною гостею на заході.

Цей епізод я згадав, щоб показати, що Світлана Костюк — людина особливої енергетики і особливого серця. А отже, й особливої долі, яка є в тих, хто іде непроторенним шляхом, прагнучи збалансувати світові енергії, уберігаючи людство і планету від знищення.

Світлана Костюк говорить віршами, в яких і закарбовує своє життя. Фактично ця у чомусь підсумкова добірка є доброю репрезентацією дороги внутрішнього життя, якою йде пані Світлана протягом останніх років. У житті вона — жінка сильна, енергійна, справдешня людина чину, проте поезія оголює її тонке серце, в якому чимало болю і переживань.

Але творчості і життєвій філософії С. Костюк притаманна ще одна риса, яку я волів би окреслити сковородинівською ідеєю «веселості сердечної». Попри те, що ми живемо в реальності, яка часто немилосердна до людини (а життя — це, за одним філософським визначенням, опір реальності, змагання, ґерць), важливо зберігати світло душі. Можливо, це найцінніше, що взагалі є у нашому світі. Кожному від народження дається часточка дитинності, такого особливого божевілля, яка неможливо підігнати під систему. Часто ми прагнемо збудувати наше життя як «правильне», а для цього потрібно вибудувати уявну систему, за якою нібито мусимо звіряти наші життя. Світлана Костюк — людина асистемна, а тому в її душі збережено той Божий «кварк» дитинності. І протягом усього життя вона так ніколи і не розлучалася з тим загадковим світлом.

У художньому світі волинської поетки — вірші серйозні, філософські, але поряд — і вірші дитячі. Останнім часом, здається, С. Костюк прагне реалізувати себе як дитяча поетка, видаючи чудово ілюстровані видання для дітей молодшого шкільного віку. Вона зберегла в собі ту часточку божевілля, яка піднімає людину над сірою буденністю, зачаровуючи усіх, хто перебуває у орбіті твого духу. Світлана Костюк має потужний український, волинський дух, зримо явлений у багатьох віршах.

Вона належить до тих поеток, які здатні молитися віршами. У передмові до «Євангелія від ластівки» Ірини Жиленко академік Микола Жулинський зазначав, що художній світ поетки «твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але уявний світ спровокований дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню себе, точніше, завдяки вивільненню себе уявою, мрією, фантазією з реального буття-існування і «поселенню» в художнє буття. У тому, іншому, інакшому світі — світі художньої реаль­ності — вона вільна, нічим і ніким не скута — ні ідеологією, ні со­ціальним замовленням, ні жодним каноном, формою чи стилем. …це зазивання вистояти серед щоденної клопітливої непроглядності, підтримати вірою в добро і надію високим злетом уяви, фантазії, підняти людину над гіркотою переживання життя і смерті». Поезія Світлани Костюк на філософському рівні близька цій інтенції, яку ми відчуваємо у віршах І. Жиленко. Це так само поезія виповідання, молитва віршами, витворена із внутрішньої спонуки поетки вимовити й омовити себе.

і хочеться гукнути у світи
понад шторми розхристано-безбожні
що так потрібен мир людині кожній
тож СОХРАНИ
СПАСИ
І ЗАХИСТИ...

Французький філософ і літературознавець Моріс Бланшо писав, «що поезія — література — пов'язана зі словом, яке не може урватися, адже воно не промовляє, воно є. Поезії не є цим словом, вони є почином, а от саме це слово ніколи не розпочинається, а завжди промовляє по-новому й завжди починає все спочатку. Одначе поет — це той, хто почув це слово, той, хто увійшов у злагоду з ним, посередник, який, виголошуючи це слово, змушує його до безгоміння»[1]. «Поезії — це досвіди, пов'язані з живим наближенням до речей, з порухом, що здійснюється в поважності й праці життя. Щоб написати один-однісінький вірш, потрібно дощенту вичерпати життя. І друга відповідь: щоб написати вірш, потрібно вичерпати мистецтво, вичерпати всеньке життя в пошуках мистецтва»[2]. «Траєкторія самоспалення» — це добірка віршів, написаних у результаті такого «вичерпування всенького життя», коли зародок поезії — в навколишній реальності, позначеній трагедією, жахливим болем від смерті героїв, чий дух постав проти Зла.

Ця збірка незвична: у час жахливої війни, переживши трагедію Майдану 2013-2014 років, Світлана Костюк утверджує своє поетичне слово як молитву, і в такий спосіб продукується особливе світло життя, для народження якого потрібно було вичерпати себе до знемоги. Безсмертний той, хто колись помер. Щоб відчути вертикаль світу, потрібно спуститися на дно, пройти через величезні внутрішні психологічні потрясіння. Лише тоді перед людиною відкривається шосте чуття, здатність віщувати і передбачати. Але такий візіонеризм спалює зсередини: «нормальній» людині не дано можливості бачити події, тож за цей дар доводиться розплачуватися. Англійські поети-візіонери та метафізики, як Джон Донн і Вільям Блейк, наділені цим даром, не раз описували у віршах і поемах пекло. Бо той, хто бачить глибини світу, кому даровано можливість рентгенно сканувати найтонші матерії Всесвіту, обов’язково має побачити і те зло, яке є в нашому світі. І поетична душа не може не відгукнутися на цей вимір буття, який часто прагне підкорити собі людські душі. І часом зла стає так багато, що його починають бачити інші, не наділені шостим чуттям.

світ озвірів
під рикошетом днів
де впевненість якась недосконала
світ озвірів
у спалахах вогнів
пекельного вселенського мангала

У «Легенді про вічне життя» Івана Франка описано дар богів, від якого, проте, відмовляється філософ, розуміючи, що для смертної людини цей дарунок обов’язково буде і джерелом небезпек. Людині не дано пізнати найвищих замислів світобудови, раціональне пізнання часто програє інтуїтивному вчуванню, коли в мить людина здатна схопити сутність чогось надзвичайно складного. Е. Кант писав про цей раптовий і ніколи не передбачуваний перехід кількості в якість. Сучасні наука з особливим інтересом досліджує такі феномени, як інсайт та інтуїція — здатність схоплювати сутність речей миттєво, уникаючи всіх логічних ланцюжків, які потрібні для раціонального судження, базованого на переконливих аргументах.

Поезія С. Костюк — це інсайт, передбачення, схоплення «мудрості віків» у момент величезного людського болю, болю оголеного до всього світу серця. Поетці часом потрібно спуститися в пекло, побачити ту несправедливість, яка є у світі, аби вивести звідти на світ Божий чисті душі. Поет — це, крім усього, й деміург; у поетові щось є від Бога, від космічного Розуму, який розтікається Всесвітом. І досі людина не змогла поринути за його межі. А поет, наділений особливою іманентною свободою, усупереч логіці та здоровому глузду протинає ці бар’єри й бачить природу речей.

Німецький філософ Фрідріх Вільгельм фон Шеллінг уважав, що усе розмаїття світу, зв’язок сутності з окремими її виявами даються людині як єдність завдяки розуму. Розум мислився як «усе-зв’язок», який відчувається не як щось стороннє, а «безпосередньо близьке, єдино дійсне, якому ми належимо і в якому ми перебуваємо. Саме через зв’язок із власним розумом ми сприймаємо як щось глибоко споріднене нам саму реальність, що пронизана світовим розумом.

Е. Кант, говорячи про поняття «доцільності» в природі, окреслене також і в працях Шеллінга, заторкує питання про зміст і внутрішні межі свободи. Шеллінг приймає пантеїзм за умови, що під пантеїзмом мається на увазі те, що все — у Богові, але не навпаки (що все — Бог). Бог у такому разі — антецедент, передумова; речі — наслідок. Шеллінг схильний інтерпретувати Бога як особистість, але в цьому разі йдеться про Особистість-яка-створює-себе. У Богові є як темний, сліпий первень, ірраціональна воля, так і первень позитивний раціональний. Людська драма боротьби добра й зла, волі й потреби не може не відображати споконвічного конфлікту протилежних сил в основі життя Бога. М. Гартман так узагальнив шеллінгіанську філософію природи: «У природі є загальна організація, але організація немислима без продуктивної сили»[3].

Поезія — та особлива продуктивна сила, яка допомагає світлу здобути перемогу над темрявою. Проте часом поетична робота настільки виснажує творця, що він чи вона віддає всі сили духу заради творення цієї сили, здатної тримати енергії світу у рівновазі. Так народжується «траєкторія самоспалення», яка позначається на психосоматичному стані самого поета. Світлана Костюк, пишучи вірші для цієї книжки, стала заручником цього метафізичного закону: народжувана сила поезії забрала чимало фізичних сил.

сприймаю кожен день свій як останній
крізь душу сію мальву і зорю
збираю в серці миті невблаганні
горю

Уже згадуваний Моріс Бланшо вважав, що досвід літератури — це насамперед досвід смерті. На думку французького філософа, сила літературного твору залежать і від здатності письменника піти на самогубство, позаяк лише в такий спосіб митець стає володарем буття й мови як буття. І з того світу ірраціональних вічних партитур митець і виносить на світ Божий літературний твір. Кожний твір — лише уламок нескінченного. За Бланшо, ставити крапку письменника підштовхує не внутрішня потреба показати завершений витвір читачам, а матеріальна скрута чи інші позалітературні явища. Насправді митець ніколи не може поставити крапки в тому, що витворює, позаяк кожен літературний порух — наближення до тієї невидимої грані, до якої апріорно наблизитися неможливо. Твір опосередковано є трансцендентним, адже в кожному фрагменті вихоплено якийсь шматочок із потойбіччя, з того світу, в який вхід непосвяченим заборонено.

Повертаючись до поняття свободи, явленого передусім у поетичній творчості, варто згадати, що природа Бога, за Ф. Шеллінгом, має подвійний характер. Основа існування — тобто хаотичний первень — джерело свавілля. Не поєднавшись зі світлом, що уособлює розумний первень, це сліпа воля. Її Шеллінг називає самістю істоти. Коли через поступове перетворення темний первень пронизується світлом розуму, воля істоти стає єдиним цілим із розумом. Проте, таке «просвітлення» найпотужніше втілюється саме в людській природі. У людині «темне» і «світле» виявляється найяскравіше, позаяк людина наділена здатністю до вибору.

вибір завжди залишається що не кажи
хочеш  лети над  прірвою хочеш біжи
хочеш рятуй невбитого хочеш вбивай
хочеш топи в надмірностях ниций свій рай
вибір завжди залишається вибір є
здатне в пітьмі світитися серце твоє

 «Воля людини — прихований у вічному прагненні зародок Бога, що існує ще лише в основі, прихована в глибині іскра божественного життя, яку побачив Бог, коли здобув волю до природи. У ній одній (у людині) Бог полюбив світ...»[4]. Поезія у своїй суті постає тим вічним духом, який вносить єдність у природу, насичуючи її любов’ю та світлом, позбавляючи природу і людину метафізичної сліпоти. Любов — це можливість піднятися над детермінізмом сліпої волі й побачити «механіку» світу як гармонію енергій звучань. Вірші С. Костюк — це втілення любові і природного духу, яким оповито Всесвіт людського і метафізичного буття.

любов лише любов врятує світ
цей дивний світ з пожарищами й війнами
і Божий слід глибокий Божий слід
і світло за відчиненими вікнами
і милосердя тих
е мовчазне
і співчування до живого й сущого
а все лихе мине кались мине
несемо хрест тяжкий задля грядущого

У поезіях С. Костюк відчувається наближення кінця і його переборення, в них і справді небо і земля зустрічаються в одній точці й одразу ж розходяться, немовби герої «Паралельних світів» або ж британської стрічки «Частоти»: високочастотне і низькочастотне в момент зустрічі породжують аномалію, проте людина прагне побороти цю природну заданість. Людина живе боротьбою. А коли вона розумом усвідомлює, що природного плину речей змінити не можна, тоді принаймні залишається можливість утекти у світ ілюзій, які інколи рятівні для людини. Ліричний суб’єкт у віршах Світлани Костюк прагне піднятися над дійсністю, прагне явити любов і мудрість, християнське всепрощення і енергію творення заради примноження добра і любові до ближнього.

Вірші, представлені у збірці «Траєкторія самоспалення» С. Костюк, — це одкровення; це слово, народжене тут-і-тепер, у ситуації війни (а що може бути гіршим за війну?), в ситуації глобальнопланетарних  історичних, політичних, економічних і соціокультурних трансформацій. Проте в епоху величезних потрясінь посилюються і сенсорні, а також і надприродні здібності. Людина відчуває, що на спіралі свого розвитку вона зайшла в глухий кут, що настає період кризи, який має символізувати перехід або смерть.

морська безодня віща глибина
і світлі кола й полохливі тіні
і зойки зір і спомини чаїні
і кимось злим нав`язана війна
і сліз солоних море море сліз
на узбережжі де пісок і піна
і зовсім незахищена людина
і бід вселенських не-чумацький віз

Поет як медіум історії відчуває іманентну потребу допомогти людству знайти цей вихід. Можна згадати, як за часів Другої світової війни багато найгеніальніших математиків світу прагнули допомогти своїм державам «зламати» секретну німецьку машину «Енігма», аби мати доступ до шифровок ворога, який вирішив знищити мир. Сьогодні світ на порозі  ймовірної Третьої світової війни, яка може стати останньою для планети. З огляду на воєнні технології сьогодення, наслідки такої війни будуть катастрофічні для всього живого. І в цей момент вірогідного апокаліпсису поет відчуває величезну відповідальність перед історією і часом. Поети володіють унікальною здатністю відчувати людей і час. І ця книжка С. Костюк породжена таким особливим відчуттям.

Акумульований біль розродився віршами. Читання цієї поезії, за законами ритуально-міфологічного тексту, має повернути сили творцеві, встановлюючи рівновагу у світі. Поезія, що постала із траєкторії самоспалення, породжує особливе безсмертя поета. Ця книжка С. Костюк — подія в сучасній українській поезії, тому запрошую всіх увійти в цей вогонь порятунку душі, який народився із болю та емоційного переживання, яке не визнає фальшувань і фікцій.

Дмитро Дроздовський,

кандидат філологічних наук,
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,
член правління Національної спілки письменників України


[1] Бланшо Моріс. Простір літератури. Есе / Пер. з франц. Л. Кононовича. — Львів : Кальварія, 2007. — С. 24.

[2] Там само. — С. 76.

[3] Культурология. 20 век : антология / ред. С.Я. Левит, Л.Т. Мильская; пер. С.С. Аверинцев, В.М. Бакусев, В.В. Бибихин. — М. : Юрист, 1995. — С. 603.

[4] Шеллинг Ф.В.Й. Философские исследования о сущности человеческой свободы. — СПб., 1908. — С. 74.