Жінка-УКРАЇНКА

Ніна ГОЛОВЧЕНКО

На ювілейному 15 Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова» було відзначено твір юної авторки Дарини Гладун. Церемонія нагородження відбулася 4 червня 2015 в Національній опері України імені Тараса Шевченка   (Київ, вул. Володимирська вулиці, 50). Про конкурс і текст, що впав в око учасникам журі, говоримо з Дариною ГЛАДУН.

Дарино, розкажіть, будь ласка, про себе.

Народилась і виросла я у Хмельницькому. Уже сім років мешкаю в Києві. Тут я закінчила Український фізико-математичний ліцей при КНУ імені Т. Шевченка, вступила на «Літературну творчість» у той-таки КНУ. Цього року завершую навчання. Саме в Києві я почала писати твори, за які не соромно. Але якщо хтось запитує, звідки я, − кажу, що хмельничанка. І залишуся нею, де б мені не довелося жити.

Писати твори я почала у 7 років, але перші пристойні оповідання написала аж у 17, а поезії – у 19. Тоді ж почала брати участь у різних літературних конкурсах. Минулого року отримала 3 премію за «Пісенну лірику» на «Коронації слова», а цьогоріч – спецвідзнаку за роман. Утім, це – не єдині мої нагороди. Цього року я стала лауреаткою Україно-німецької премії імені Олеся Гончара, також отримала 3 премію конкурсу видавництва «Смолоскип», і все – за поезію. Хоча я особисто вважаю себе прозаїком і хочу стати драматургом. Але ж не можу я заборонити собі писати поезії. Зрештою, багато знайомих знає мене саме як поета.

З 2010 року займаюся журналістикою – пишу різні статті, зокрема, в газету «Проскурів».

У вересні 2014 року очолила редколегію студентського альманаху «Сві-й-танок».

А ще я – перекладач. Вивчаю англійську мову з 5 років. У 14 отримала сертифікат перекладача. 2013 року була волонтером в Індії – навчала англійської мови місцевих дітей. А минулого тижня закінчила переклад вибраних поезій шотландської авторки Морел Сміт. Також переклала англійською мовою кілька поезій сучасних українських поетів: Анатолія Дністрового, Ірини Скакун, Василя Соловія, Людмили Дядченко.

У мене часто запитують, як я все це встигаю. Але, насправді, рецепт дуже простий: я від усього цього отримую задоволення: від перекладів, редагування, написання критичних статей, навіть від навчання! Роман теж писала із задоволенням, мабуть, тому закінчила його дуже швидко – за 35 днів.

Декілька слів про роман?..

«І глухота впаде...» − соціально-психологічний роман у новелах про життя трьох поколінь однієї сім'ї. Головні героїні − сестри Анастасія (психолог) та Кароліна (журналіст). Вони − антагоністи. Анастасія − цинічна, байдужа до світу, зациклена на собі. Кароліна − добра, чуйна, байдужа до себе. Її світ обертається навколо старшої сестри. На початку роману Анастасія втрачає слух. Наприкінці − падає зі сходів, і питання, чи зможе вона чути, залишається відкритим. Композиційно роман складається з 12 новел. Кожна − про один (найважливіший) день із життя когось із рідних дівчат (мами, батьків, дідусів та бабусь). У кожного з них − своя історія і своя «глухота».

 Після подання на конкурс, я доопрацювала роман, дещо його скоротила і додала останній розділ − з порожніми сторінками. Читачеві пропоную вписати туди власну історію глухоти. Утім, я можу довго розповідати про твір, про 12 героїв, про те, чому з усієї родини я обрала саме їх.

Даринко, що знаєте Ви про Університет «Україна», від імені якого Вам вручено спецвідзнаку?

Щодо відзнаки, то про неї можу сказати небагато − лише те, що написано в дипломі: «Спеціальна відзнака Відкритого міжнародного університету розвитку людини «України». Особливо мені сподобався у назві цього ВНЗ термін «університет розвитку людини», − я прочитала і зрозуміла, що правильний університет надав мені відзнаку, бо в назві Університету «Україна»  є те, чого немає в жодному «державному» чи «національному» навчальному закладі: спрямованість саме на розвиток людини. І, по-перше, це знаково, оскільки головна думка мого роману – «щоб чогось досягнути, навчитися, стати кращою людиною, треба просто почати прислухатися до думки інших, але, насамперед, зрозуміти себе». По-друге, розвиток людини − те, на що спрямований цей твір.

Щодо самого Університету «Україна», то я знаю, що там навчається багато моїх однолітків із обмеженими фізичними можливостями. Цей заклад – яскравий приклад того, що насправді люди з інвалідністю – такі ж члени суспільства, як і решта. Не кращі, не гірші, а просто інші. Вони подолали самих себе, щоб жити повноцінним життям у світі здорових людей.

У героїв мого роману є фізичні вади (глухота, сліпота), але на першому плані – їхня байдужість, цинізм, самоприниження. І для того, щоб стати щасливими, кожному з них потрібно подолати самих себе. У когось це виходить, а хтось до кінця днів залишається емоційно-неповноцінною людиною. Головну героїню, наприклад, втрата слуху лікує від байдужості.

Ваше відчуття щодо Вашого твору: масова чи не масова література?

Звісно, я багато чула нарікань на «немасовість» твору, мовляв, пересічний читач не зрозуміє нічого (тому, власне, я вирішила додати структурну схему твору – генеалогічне дерево, хоча для мене всі зв'язки цілком очевидні). Перші читачі роману багато нарікали на те, що в тексті використано техніку «потоку свідомості». Але це – не «потік» Джойса, і навіть не «потік» Вірджинії Вулф. Мій «потік свідомості» легший за стиль викладу Вірджинії Вулф, а іноді перетікає майже у класичний наратив. І на всі закиди на кшталт «читацька аудиторія цього не сприйме» я кажу: «Тому десяткові людей, який не сприйме – поясню особисто». Річ у тім, що «пересічний читач» не такий дурний, як про нього думають «пересічні критики». У сенсі: приземлені люди не читають книжок – вони дивляться погані серіали. Книжки читають люди розумні. І відзнака від університету «розвитку людини» – це відповідь на питання: «Навіщо ускладнювати літературу?»

Але, попри думки моїх перших читачів, я особисто вважаю свій роман масовим. Звісно, мені, як філологу, хотілося б сказати: «Я пишу елітарну літературу», але до елітарності мені ще далеко.

Кого з авторів, що пишуть на тему людей з інвалідністю, Ви читали? Можете назвати сучасних українських письменниів, які заглиблюються в цю тему?

Про людей з інвалідністю я читаю, в основному, автобіографічні твори. Це, безумовно, «Кандидат на вибракування» Антона Борисова, «Білим по чорному» Рубена Гальєго. Можна згадати і твори Борхеса (одного з моїх улюблених авторів), який втратив зір, однак продовжував писати те, що зараз увійшло до скарбниці світової літератури.

Взагалі, як на мене, неправильно ділити світ на здорових людей та інвалідів. Ти або талановитий, або ні. Усе решта – вторинне. Наведу простий приклад: Василь Слапчук втратив ноги на війні в Афганістані. Але, коли я читала його «Дикі квіти», то не знала про це. Більше того: твір цей наповнений оптимізмом. Власне, як і більшість прозових та поетичних книг пана Василя. Але, навіть прочитавши його «Книгу забуття», я переконалася в тому, що Василь Слапчук – здоровіший за багатьох із нас. У нього немає й половини того відчаю, який часто бачиш в очах моїх однолітків.

Ще одна людина, про яку не можу не згадати, – прикута до інвалідного візка Оксана Радушинська, моя землячка. Із нею історія була така ж, як і з паном Василем: я прочитала роман, він мені сподобався. І це б не змінилося, якби я одразу знала, що автор – інвалід. Її твори – талановиті. І це – єдине, що важить.

(До слова, Оксана Радушинська – неодноразова лауреатка премії «Коронація слова», поетеса, прозаїк, журналіст, телеведуча, волонтер – співавтор проекту «Мистецька подільська сотня» − випускниця Хмельницького інституту соціальних технологій Університету «Україна», нині – студентка-магістрант (заочна форма навчання) кафедри журналістики базової структуриУніверситету «Україна» (м. Київ). Н. Головченко).

Один із моїх улюблених фільмів – ірландська соціально-психологічна драма 2004 року «Всередині я танцюю» розповідає про життя двох інвалідів, однак, ця стрічка розкриває теми, значно глобальніші: проблему батьків і дітей, дружби, нерозділеного кохання, відповідальності. Саме за це фільм отримав схвальні відгуки у глядачів та критиків.

Чи можна десь прочитати Ваш текст? Коли планується його видання? На яких умовах? Чи шукаєте меценатів для здійснення видання?

За умовами «Коронації слова» до оголошення результатів конкурсу публікація творів, навіть часткова, − заборонена. Тому поки що його ніде немає. Але вже після подання на конкурс я скоротила твір на один розділ: «Море». Довелося з ним попрощатися через те, що він не відтворює правдивої ситуації. Так я фактично «полегшила твір» (він став на 15 сторінок меншим – усе задля «пересічного читача»). І його можна знайти в інтернет на моїй сторінці «Поетичних майстерень».

Щодо публікації твору, то конкретних пропозицій я поки не отримала і контрактів ні з ким не підписувала, тому я відкрита для діалогу.

Шукати меценатів зараз, на жаль, не маю часу – цей рік у мене – випускний (дописую дипломну, складаю держіспити, захищаюся, тоді знову складаю іспити – вступні). І мені кажуть: «Навіщо тобі далі вчитися на «Літературній творчості», якщо ти вже письменник?» Але, насправді, я стала письменником саме завдяки навчанню в університеті. Напевно, кафедра Теорії літератури і компаративістики КНУ ім. Т. Шевченка найбільше доклалася до мого творчого розвитку. По-дурному було б іти із закладу, який допомагає мені писати.

А книжка обов’язково буде. Правда, не знаю, коли.

Дарино, бажаю і книгу видати, і творчо зростатати до рівня найліпших зразків елітарної української літератури!

* * *

Коментар від учасниці журі 15-го Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», лауреатки Першої премії в номінації романи 2014 року Тетяни Белімової, доцента кафедри української мови та літератури, східних мов Університету «Україна»:

Цьогоріч Університет «Україна» вперше брав участь у церемонії нагородження Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Наш навчальний заклад запросили вручити спецпремію у номінації «Романи» творові «І глухота впаде», відзначеному журі серед інших фіналістів.

Рукописи романів подаються на конкурс під псевдонімами, і яким же було здивування членів журі і глядачів, коли на сцену за спецпремією піднялася зовсім ще юна дівчина. Мені особливо приємно, що це моя колега – майбутній філолог-україніст, яка тільки опановує цей фах, а вже продемонструвала такий високий результат.

Роман «І глухота впаде» нестандартний з точки зору традиційної композиції і сюжету художнього твору, бо багатолінійний, охоплює велику кількість героїв, яких об’єднує і глухота (не лише фізіологічний, а й психоемоційний феномен), і родинні зв’язки, і кохання. Твір викликав серед членів журі суперечки й досить довге обговорення, бо нікого не залишив байдужим. Були, звісно, і деякі критичні зауваження літературознавців і видавців, присутніх на фінальному обговоренні, що й зрозуміло – вік конкурсантки і недостатній прозовий досвід, можливо, не дали повною мірою розкрити авторський задум. Проте загальна позитивна оцінка все ж таки переважила, що й дало змогу номінувати твір для нагороди, адже він має потужний гуманістичний підтекст, є новаторським за формою і розширює обрії новітньої української літератури.

Я щиро зичу авторці Дарині Гладун, аби її роман чимшвидше знайшов видавця, бажаю Дарині подальших творчих злетів!