«Три сходинки голодомору»

Ольга Рєпіна. Рецензія на книгу Еліни Заржицької «Три сходинки голодомору»

Простіше запалити одну маленьку свічку,
Чим проклинати темінь
(Народне прислів’я)

Заборонено все, що не наказано
(Принцип тоталітарного режиму)

Свобода − це така вовняна ковдра:
  підтягнеш до шиї − оголиш ноги
(Апдайк)

Багато чула про Дніпропетровський театр «Верим», а ось вчора майже випадково потрапила на виставу «Голодна кров». Коли йшла, то мене попередили, про що спектакль. Я непогано знаю історію, багато читала про нашу країну і мандрувала містами й селами; розповіді про Голодомор чула, як кажуть, «з перших рук»: від старого сусіда, від свекра − кубанського козака, від родичів із Донеччини. Вважала, що здивувати або «пробити» на емоції в цій історичній правді мене мало що зможе. Як я помилилася! Вистава чудова, і робота кожного актора заслуговує на найвищий бал. Фінал... – і знахідка режисера − роздача глядачам у залі простого чорного хліба, який пахне дитинством, − і сльози ринули з очей мимоволі, потоком, зупинити неможливо... а шматок хліба застряг у горлі.

Чудово було б, якщо відвідали і пережили цю виставу усі наші олігархи й чиновники-керівники, аби завжди пам'ятали про відповідальність перед народом і перед нашою багатостраждальною країною. Адже минуле скупається сьогоденним, а люди, на жаль, звикають бути рабами.

Однак не всі зможуть спеціально дістатися до Дніпропетровська, щоб подивитися виставу театру «Верим». Але мені знаком літературний аналог спектаклю і за силою впливу, і за якістю художніх образів, з якими в даній тематиці знайомить автор.

Це – книга Еліни Заржицької «Три сходинки голодомору». Тримаю в руках примірник, подарований мені автором. Обкладинка та ілюстрації намальовані дітьми, стандартний формат, недорогий папір − видно, що видання абсолютно не комерційне. Але яке потрібне!

Спеціально ознайомилася зі звітами іноземних дослідників, які займалися збором інформації про врожайність на початку 30-х років на Україні: і Роберт Девіс, і Стівен Уіткрофт і Марк Таугер в один голос твердять: так, падіння врожайності та зборів хліба на заготовках були, але не настільки катастрофічні.

Катастрофою, чи ні – апокаліпсисом, обернулося ставлення держави до «маленьких» і неслухняних людей. Адже більшовицькі керманичі мали намір виховати нову Надлюдину. І це стало надзавданням для нової країни, у якій не мало бути місця хворим, слабким і нещасливим. Як відомо, найкращий засіб зробити людей кращими – це зробити їх щасливими. Щасливими примусово. Не колись, у майбутньому, а миттєво, одразу.

На жаль, не всім в Україні було призначено в 30-ті роки двадцятого сторіччя мати майбутнє. Ти більше, щасливе. «Тверда рука прлетарьяту» перервала сотні тисяч життів. Перервала безкровно. Голодом.

І в книзі Еліни Заржицької ми бачимо тих, хто намагався пручатися, аби не бути щасливим примусово, щасливими за бажанням когось безжального і бездумного. За бажанням купки злодіїв з далекого далека...

Читати книгу без перерв на обдумування, без рефлексії неможливо. Ментальний «хлібний ком у горлі» знаходиться завжди поруч, фізично відчуваєш його при поглинанні тексту.

Виникає питання. А чи варто читати книгу дітям? Думаю, так. З поясненнями, з обговоренням прочитаного, з історичними зануреннями і розвитком базису особистості − рефлексією. Чи варто боятися, що ваша дитина отримає «зайву інформацію», читаючи про те, як жилося нашим попередникам? Не варто.

Це називається моральним вихованням. Душа людини створена для істинної праці, і тільки в ледачих душах замість співпереживання і людяності народжуються «слогани і речевочки», схожі на вигуки неандертальців у печерному існуванні, в яке нашу націю з успіхом і штовхають: адже з рабською «душонкою» впоратися легше, ніж з історично обізнаною особистістю, яку важко налякати або обдурити. Не хочу проводити аналогії, але всім думаючим людям зрозуміло, що зараз ми відчуваємо моральний голод. А це страшніше фізичного насильства. Однак, окрім очевидних людських втрат і морального удару, голод завдав непоправної шкоди українській національній сільській ідентичності та української архетипу, зберігачів яких після 30-х років практично не залишилося. До того ж, в силу об'єктивних і суб'єктивних причин, за відсутності подібного архетипу, націю дуже легко «водити за ніс».

Тому, книга Еліни Заржицької або спектакль театру «Верим» − це не просто апеляція до минулого. Роль таких інформаційних джерел, відображених у якісних художніх образах, не тільки в розвитку нашої художньої рефлексії або у відновленні історичних прогалин про голодомор, а й певній історичній реконструкції українського національного архетипу, у якого любов до незалежності і свободи завжди була першорядним завданням в житті. І хоча Апдайк вдало порівняв свободу з короткою ковдрою, не варто обтяжуватися тим, до чого так наполегливо прагнули наші пращури.

Адже перемагає лише той, хто вірить, хто знає, хто запалює свічу…