Радіти тому, що можеш робити

01Творче волонтерське об’єднання «Мистецька подільська сотня» спільно з 42 Гарнізонним будинком офіцерів при сприянні Генерального Штабу України здійснили чергову волонтерську поїздку в зону АТО – до Сєвєродонецька і Старобільська.

Щоразу після повернення зі сходу країни, все менше хочеться писати і говорити про побачене, відчуте, пережите. Не тому, що емоції притуплюються. Аж ніяк! Хіба можна звикнути до метаморфоз, що наче на машині часу переносять в реальність «глухої» совєтчини – вбогі села, сірі міста, не усміхнені люди і суцільна біднота краю, котрий «кормил всю Украину»? Ми свідомо взялися в дорозі видивлятися… клумбу. Побачили. Аж одну. Біля чийогось обійстя. Одноголосно прийшли до висновку, що там найпевніше живуть не місцеві, а хтось, чиє коріння – з хохляцької України. А хіба можливо спокійно сприймати реальність, в якій живуть наші захисники: вже звикнувши до неї, вже вважаючи її своєю правдою, перекроївши власне світосприйняття з клопотів мирного колись життя на військову стезю? І не зійти їм із цієї стезі ще довго. Якщо взагалі будь-коли вдасться забути про пережите. Відтак не хочеться вкотре повторювати, що ця війна стосується кожного з нас, що всі ми маємо боротися за Україну. Якщо досі хтось не утямив такої кардинальної правди, то гріш ціна таким українцям. А чого хочеться? Робити. Робити те, що можеш, чому навчилася, чого від тебе чекають, адже з якогось часу тебе почали називати вже не поетесою чи журналісткою, а волонтеркою. Ото й відповідай статусу! Проте журналістська жилка править своє і враження та факти підсвідомо вишиковуються в речення, що змальовують словами те, що бачать очі й відчуває душа.

Отож! Шоста поїздка в АТО «Мистецької подільської сотні» акцентувалася на двох складових: культурологічному забезпеченні і гуманітарній допомозі. Вирушили в дорогу двома спринтерами – в одному їхали артисти, а другий наповнили більше двома тоннами усього того, що упродовж місяця збирали, переробляли, виготовляли старокостянтинівські волонтери. Місцевий підрозділ спільноти Хмельницький Армія SOS, що розмістився в Замку Князів Острозьких, квасив овочі і сортував продукти, плів маскувальні сітки і збирав допомогу. Наші волонтери – фотограф «сотні» Петро Радушинський, зберігач музейних фондів Замку Максим Перепелиця, настоятель Храму Святої Трійці УПЦ КП отець Степан Капустинський зорганізували активну роботу, їздили селами, збираючи продукти, зустрічалися з підприємцями, переконуючи їх в необхідності допомоги. Вже згодом, за понад півтори тисячі кілометрів від Хмельниччини, спостерігаючи збоку за видачею бійцям привезеного вантажу, відверто починаєш дивуватися: як вдалося напакувати стільки всього в таку, здавалося б, невелику машину? Як вдалося зібрати стільки консервації, сала, тушенки, олії, консервів, овочів і фруктів, круп, сухофруктів, макаронів, камуфляжу, посуду, засобів гігієни, квашенини, теплого одягу, сіток… що все це в ящиках і ящичках, пакунках і відеречках, сітках, мішках, клунках і торбинках розбирають бійці, радіючи гостинцям, наче діти?

Командир частини «лісових ельфів», що була визначена першим пунктом у нашій поїздці, хмельничанин Валерій Леськов у день прибуття «сотні» перебував у відпустці на Поділлі. Проте на місці нас зустрічали, наче рідних. Бо, все узгодивши, їхали, як до рідних! Особисто мені повернутися до цих людей, у цю реальність прагнулося від часу, коли вперше побувала у них разом з «Мистецькою подільською сотнею» на початку червня. Земні шляхи і небесні промисли мають здатність все обертати на свої кола. Отож, організовуючи чергову поїздку в зону АТО, свідомо планувала час, аби кілька годин після приїзду провести в розташуванні частини, спілкуючись із хлопцями, надто ж – із земляками. В результаті ми й заночували у них, розквартировані по палатках у таборі, оточені турботою і гостинністю наших захисників. Неймовірно щире спілкування під час концерту… Вітання бійця-іменинника. Танці і пісні. Тепло від буржуйки, розкочегареної в палатці чатовим, поки ми спали, щоб не змерзли під ранок… Досвіток, що ледве рожево брався за соснами, розпалені багаття і пахуча кава для нас, котрі з першими променями нового дня вирушали далі в дорогу… Спасибі вам, любі «ельфи»! За нелукавство. За самовідданість. За захист. Ще побачимося! Я ж пообіцяла…

У Старобільську з бійцями «вісімки» мені випало зустрічатися вчетверте. Це – тільки в межах концертів в АТО. Отож не дивно, що кожне друге обличчя – знайоме. Отож не дивно, що, побачивши нашу команду на вже знайомому «концертому» майданчику в розташуванні частини, хлопці підходили просто, щоб привітатися і обійнятися. Цього разу ми приїхали до них зранечку і наснажили позитивними емоціями та гарними піснями на весь день. А ще залишили частину смаколиків і… наші серця.

Повертаючись з Луганщини, завітали з концертом до строковиків 203 навчальної авіаційної бригади в Чугуєві. Втомлені дорогою, особливо ні на що яскраве не сподівалися – буде концерт, як концерт. Але сталося геть інакше! Уявіть собі залу з понад сотнею чоловіків, котрі в один голос співають пісні разом з артистами, танцюють на місцях, підвівшись із крісел, «пускають хвилю», підсвічують мобілками, взаємодіють з нашою «сотнею», жваво відгукуючись на кожне «вкидання» зі сцени, а потім умить завмирають до дзвінкої тиші, коли я розповідаю про наші поїздки на війну, про побачене-вудчуте.

І неодноразові виклики на біс. І кількахвилинні овації після фінальної пісні. І репліки поміж собою: «Оце концерт! Такого ще не було!» Дякуємо вам, хлопчики, за неймовірний позитив і енергетику! Дай Боже, аби вам, захисникам, ніколи не довелося захищати Україну на передовій!

Власне, що ж до самих концертів, то команда «сотні» відпрацювала на повну потужність. Артисти – молоді, професійні, небайдужі, котрі майже всі володіють і голосом, і музичними інструментами, створили на умовних сценічних майданчиках справжній фурор! Імпровізуючи повним складом «сотні», грали і співали українських естрадних, народних, повстанських пісень. Не обійшлося без авторського репу, «Воинов света», котру щоразу чекають атошники, і зовсім трішки моєї поезії.

Далі – враження учасників поїздки.

Олександр Якубов, баяніст: «Найперше, що впадає в око – братерство бійців, принцип брат за брата. Їхній бойовий дух і життєрадісність. Розуміючи, що такі хлопці боронять нас, стоять на варті, Україна може бути певна, що все буде в порядку! Вражає правдивість бійців – є місце і жартам, і міцному слову. І все – по-чесному. Що ж до вражень про цивільні території, то… не така це Україна, яку ми бачимо щодень у своїх містах. Колишня… Шкода тамтешніх людей. Але вони намагаються жити мирним життям, виконувати свої обов’язки. Вони такі ж українці, як і ми. При грамотній державницькій політиці, цей регіон може і повинен стати повноцінною Україною».

Степан Дробіт, співак: «Перший раз їдучи в зону АТО, було певне відчуття тривоги – розбиті дороги, наслідки колишніх боїв, блок-пости… Але вже після прибуття до частини, після спілкування з бійцями зникають будь-які острахи. Приходить усвідомлення того, що нас захищають. І це – надійно! Ми прожили з військовими півдня і ніч, підлаштовуючись під їхній розпорядок і правила. Все функціонує чітко і злагоджено. Вражає вибудувана інфраструктура, порядок в частині, на території. Просто неймовірно як доводиться об’єднатися українцям, щоб врятувати рідну землю!»

Юрій Вилавський, співак: «Мені випадало спілкуватися з військовими – у шпиталях, на полігонах. Бійців АТО – геть інші. Вони відкриті, позитивні, впевнені! Така потужна енергетика панує під час концерту, що й словами не передати. Поспілкувавшись із хлопцями, не лишається жодних сумнівів в тому, що перемога – за нами! А ще вони не тільки воюють, вони співають, пишуть вірші. Сильні вірші. Про життя!»

Руслан Ковальчук, репер: «Для мене ця поїздка в АТО – друга. Вони зовсім різні. Задоволений нашим колективом, тим, що все організовано, сплановано, жодних запізнень і непорозумінь. А хлопці-бійці у різних частинах здебільшого однакові. Мені вдається швидко з ними побрататися, це так по-пацанячому! Військовикам не вистачає спілкування з людьми з «материкової України», як вони називають частину країни, де немає війни. Вони живуть у власному просторі. А людина цивільна простими словами може підбадьорити їх, підтримати, аби армійці розуміли, що їхня справа не марна і ми цінуємо її. Тому я завжди спілкуюся з хлопцями не лише під час виступу, а й кожної вільної хвилини.»

Антон Вараниця, скрипаль: «Знайомі обличчя… Знайомі частини… Потрапили до своїх, поруч з якими почував себе у безпеці. Приємно бачити наших хлопців, хочеться вкотре зустрічатися з ними. Авжеж, не можуть залишити байдужим розповіді бійців про своїх побратимів, котрих вже немає. Не може не зачіпати щирість, з якою нас зустрічали в частинах. Для нас, цивільних, є певною екзотикою проживання в лісі, ночівля в наметі. Прожили б так кілька місяців – почали б сумувати за міськими зручностями. Проте ми пробули в тих умовах не так вже й довго і вони запам’яталися з позитивного боку.»

Марина Круть, бандуристка, співачка: «Вразили очі вояків. Я шукала у них те, чого немає в інших, цивільних людей. Багато побачил , багато слів можна сказати про їхні очі , проте основні враження словами доки не можу передати. Потрібен час, щоб усе осмислити.Що я можу для них зробити, чим допомогти? Дарувати свою творчу енергію, враження, своєю духовністю робити все, що може зарадити війні.»

Сергій Чеплаков, директор 42 Гарнізонного будинку офіцерів: «Я побачив армію, якою вона має бути. Наочний приклад: поспілкувався з сержантом, котрий чекав на повернення своїх бійців. Йому років п’ятдесят п’ять. Підготував баню, натопив буржуйку в наметі, вода на каву – постійно гаряча. Щохвилини виглядає повернення хлопців. Прийшли – кожного обняв, коротко розпитав про справи. Так має бути! Так є! А ще має бути трудова повинність для цивільних. Бо саме вони пустили ворога на територію України. Нехай самі відновлюють міста і села, тоді вони любитимуть свою землю і не чекатимуть, що хтось прийде і щось їм дасть. До армійців цивільні ставляться 50 на 50, тому що більшість сімей тут розділила лінія фронту і молодь пішла воювати за «сепарів» за гроші.»

Максим Перепелиця, волонтер: «До моїх обов’язків у поїздці належала господарська, гуманітарна складова. Впоратися з усім було не важко, адже я чітко розумів навіщо і для кого ми все робимо. Коли видавав бійцям усі ті відеречка-пакунки-мішки, почувався, наче Святий Миколай. А вони раділи, як діти! Бо в такий спосіб ми не словами, а справами запевняємо хлопців, що про них пам’ятають і їм вдячні. А загалом, ми зробили те, що мали зробити. І ніякого геройства у цьому немає.»

А далі – слова подяки! Найперше – волонтерській спільноті Старокостянтинова, прихожанам Святотроцького храму, об’єднанню «Яворина»; мешканцям сіл Веснянка, Ілляшівка, Немиренці, Вербородинці, Гнатки, Попівці, Деркачі, Берегелі Старокостянтинівського району, з Красилівщини – Росолівці та Манівці; фірмам «Моє таксі 3-33-33» і «Таксі-сервіс 4-51-31», приватним підприємцям Григорію та Інні Нараєвським, Петру Дуліпі, Зінаїді Вінниченко, Тетяні Палій, пенсіонерці Вілі Скрижевській, освітянці Тетяні Скрижевській, учням ЗОШ №8 – усі долучилися до збору продуктів харчування, одягу, засобів гігієни, коштів. Володимиру Косюченку, що власним транспортом здійснював поїздки селами, та Ігорю Левицькому, транспорт для котрого надала фірма «Верват Україна». За сприяння в організації транспортування подяка представнику спільноти Хмельницький Армія SOS Михайлу Худзіку та адміністрації фірми «Ясен-Поділля». Безпосередньо за наданий для поїздки «спринтер» –  Андрію Наумову, водіям Валентину Войцишену та Станіславу Лисаку. Вантажний бус для поїздки надав Ігор Матвійчук, а кермували Євген і Олег Крисько. Благодійні кошти надали: голова Старокостянтинівської районної ради Олександр Коханюк, Ігор Поліщук, міськрайонний центр зайнятості. Пальне для поїздки закупили за кошти Руслана Кравчука та Миколи Петриченка. 

PS. Благословення в дорогу від настоятеля храму Святої Трійці отця Степана Капустинського пахло осінніми зелами, що ними був уквітчаний хрест. А потім – густий, наче кисіль, запах живиці в землянці-капличці на території частини. Священик у камуфляжі отець Володимир, наша «сотня» в якості прихожан під час вечірньої служби. І слова акафісту до Богородиці «Радуйся»… І раптом усвідомлюєш, що радіти – оте найбільш значиме, що ти можеш наразі зробити заради себе і заради інших. Попри непорозуміння, втому, зраду і наклепи тих, хто були своїми, довіру чужих людей, від котрої не маєш права відступитися. Просто радіти тому, що ти можеш, вмієш і хочеш робити. Бо, допомагаючи іншим, рятуєш себе.

Оксана Радушинська

Фото Петра Радушинського

DSC_0046

DSC_0688

DSC_0120

DSC_0228

DSC_0234

DSC_0425

DSC_0442

DSC_0526

DSC_0559

DSC_0645