Жінка-УКРАЇНКА

Світлана Патра, журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

Фото Валерії Роздабарової, студентський Медіа-центр Університету «Україна»

Університет «Україна» протягом всієї історії своєї діяльності докладає чималих зусиль для патріотичного виховання молоді. Студенти та випускники «України» беруть участь у різноманітних заходах патріотичного спрямування як в стінах Університету, так і поза ним. Долучається до цієї справи і літературна студія «Горлиця».

16 березня 2016 року в рамках розширеного засідання літературної студії «Горлиця» до Університету «Україна» завітали письменник, журналіст, видавець і громадський діяч Сергій Пантюк та поет і прозаїк Борис Гуменюк. Вони – не просто майстри слова, вони – воїни. Брали участь у Євромайдані та АТО. І хоч зараз вони відклали зброю, та боротьби не полишили – і далі борються за Україну, але за допомогою Слова.

Таланти, прихильники, вірші

Говорить Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ, керівник літературної студії «Горлиця», поетеса, член Національної спілки письменників України, головний редактор порталу «Жінка-УКРАЇНКА»:

− Коли дивишся на цих чоловіків, то вони навіть чимось схожі. Але вони дуже різні в житті і творчості. Єдина спільна риса – справжність. Тому ми почуємо справжнє слово, бо люди, які були на Майдані і в АТО, які бачили війну на власні очі, уже не будуть фальшивити – ні в творчості, ні в житті. Поети, які сьогодні перед вами – це люди, чия творчість не загубиться в минулому. Я більш ніж впевнена, що їхні твори будуть читати багато поколінь після нас.

Далі слово взяв Василь ТЕРЕМКО, директор Видавничого центру «Академія», де побачила світ книга Бориса Гуменюка «Блокпост». Він розповів про історію знайомства з Борисом та його творчістю, а також – поділився враженнями.

− Книга вкорінена у наш час, відображає його не лише змістом, жанром, а і формами світобачення, які Борис Гуменюк явив у своїх текстах, емоціями, що проектуються у свідомості кожного, хто читає книгу, і сподіваннями, що, можливо, це буде лише текст, книжка, а ми усі вийдемо за межі цієї війни та тривог, що печуть нас і у свідомості кожного ставлять питання, на які складно знайти прості й однозначні відповіді. Я думаю, мине багато років, і для того, щоб зрозуміти, який був час, які були тоді люди, рано чи пізно звернуться до цих текстів. Бо література бачить людину зсередини, в її тривогах і болях. Ціна цієї книги стане зрозумілою через багато років, цінність її буде зростати. Читачі не приховують своїх вражень від книги: «Жорстко, брутально, але правда, але чесно, бо таким був наш час. Маскулінно, по-чоловічому, зухвало, але правда!..» (Тетяна Качак).

Співорганізатором творчої зустрічі із Сергієм Пантюком та Борисом Гуменюком виступив Імідж-центр Університету «Україна». Директор Імідж-центру Ніна ГОЛОВЧЕНКО розповіла присутнім про патріотичні традиції Університету «Україна» та поділилася враженнями від текстів письменника:

‒ У нас є свої традиції з патріотичного виховання молоді, що започатковані ще 1989 року, коли президент нашого університету Петро Таланчук, тоді ще ректор КПІ, на свій страх і ризик надав приміщення для І-го з'їзду Народного руху України. Під час Євромайдану наші студенти з Луцького інституту Сергій Байдовський і Василь Мойсей стали Героями Небесної Сотні. У зоні АТО загинули наші студенти і випускники з Вінницького і Кіровоградського інститутів Університету «Україна»: Максим Бендеров, Віталій Волкотруб, Антон Москаленко, Ярослав Шимчик. Надія Савченко навчалася в нашому університеті протягом 2002-2003 навч. року, викладачі згадують її як завзяту студентку і вболівають за її долю. Нині в зоні АТО перебуває кілька десятків наших студентів і викладачів, зокрема у Хмельницькій філії університету таких хлопчиків 30 осіб.

Ще одна з наших патріотичних   традицій – зустрічі студентів з митцями, котрі щиро вболівають за долю України. Восени Університет «Україна» відвідав Левко Лук’яненко. Напровесні Університет «Україна» вітає Бориса Гуменюка і Сергія Пантюка.

 Книга «Вірші з війни» Бориса Гуменюка стала надзвичайно популярною серед усіх патріотів, котрі активно борються за нову Україну як учасники Євромайдану, як бійці-добровольці, як волонтери. Зокрема, один із лікарів-волонтерів зазначив: «Я підчепив вірус Гуменюка. Тепер перед сном читаю 2-3 тексти з його книги, і тільки тоді засипаю…»

Саме тому книгу було номіновано на Шевченківську премію 2016 року. Але премією книгу не було відзначено, хоча вона вийшла у фінал. Чому? Тому що, очевидно, ця війна не стала війною для усього українського суспільства. Частина людей палає у її горнилі, але більша частина людей живе іншими проблемами.

Оцей парадокс увиразнив незрілість і роз’єднаність українського суспільства.

Зустріч пройшла невимушено, легко. Гості зачарували присутніх своєю простотою, легкістю у спілкуванні і, водночас, силою. Такі вони, справжні чоловіки. Такі, якими вони й повинні бути.

Бойовий шлях Бориса Гуменюка (позивний «Кармелюк») розпочався з батальйону «Азов». Потім доля звела його з добровольчим батальйоном ОУН, у якому він, зрештою, став заступником командира. У творчому активі Бориса Гуменюка збірка віршів «Спосіб захисту», романи «Лук’янівка», «Острів», повість «Та, що прибула з неба», збірка «Вірші з війни» і, нарешті, «Блокпост».

Сергій Пантюк видав за роки творчої діяльності декілька книг поезії та прози, зокрема – роман «Війна і ми», збірку-«перевертасик» «Поранений херувим» / «Оченята кольору антрациту», поему «Дев’яностостіада» та ін. Певний час Сергій Пантюк викладав у Хмельницькому інституті Університету «Україна». Протягом усієї зустрічі Сергій Пантюк та Борис Гуменюк розповідали цікаві історії одне про одного, читали вірші – кожен свої та одне одного.

Подарунком для авторів стали виступи учасниць літературної студії «Горлиця» та студенток Університету «Україна». Яніна ЯРМОЛЕНКО продекламувала вірш Сергія Пантюка «Оченята кольору антрациту», а поезію Бориса Гуменюка читали Юлія РИБАЛЬЧЕНКО («Заповіт») та Валерія ЧЕРНЯЄВА («Коли чистиш зброю»).

Поети – про літературу, війну та Україну

Сергій ПАНТЮК – про колегу і друга:

− Борис Гуменюк – людина неймовірної доброти і внутрішньої краси. Я маю честь дружити з ним протягом багатьох років. Його перша книга «Спосіб захисту» багато в чому юнацька, але в ній уже була та сила, яка звучить тепер у «Віршах з війни». Хоча тоді був інший час, інші образи. Його творчість можна розподілити на етапи. Перший – збірка «Спосіб захисту», далі були романи «Лук’янівка», «Острів», видавцем якого я став. Потім була повість для дітей «Та, що прибула з неба». Коли читав її, то я – чоловік з двома війнами за плечима – плакав. Цю книгу не можливо читати без сліз, вона неймовірна.

Що було далі – ви знаєте: Майдан, війна, «Вірші з війни». Цього року Борис мав отримати Шевченківську премію. Якби у нашій державі була справжня люстрація, то у Шевченківському комітеті не було б отих комуністів, чиє місце – на смітнику історії, а вони й досі роздають Шевченківські премії. Вони – Борис Олійник і Олександр Сизоненко – зробили все можливе, щоб Борис Гуменюк не отримав цієї премії і через це – запам’ятайте цей рік! – премію, яка починалася як літературна, не отримав жоден письменник. Тому, що вони не хотіли дати її поету, воїну, який воював і продовжує воювати проти москальскої погані.

Розповідав Сергій Пантюк і багато цікавих випадків зі свого творчого шляху. Так, його вірш «Чернетка чудотворства» з’явився після деякої суперечки студента Пантюка та викладача української мови. А вірш «Хмарна мінливість» з’явився як відповідь на докір з боку одного російськомовного письменника, котрий на прикладі двох російських відповідників українського слова «хмара» намагався переконати співрозмовників у неповноцінності української мови у порінянні з російською.

Борис ГУМЕНЮК – про творчість, війну та патріотизм:

− Література завжди була обличчям України. Візьміть гаманець, гляньте на будь-яку купюру. Побачите або великого князя, або великого гетьмана, або великого поета. І це правильно, так і повинно бути. І так буде завжди. Саме поети формуватимуть обличчя нашої країни і будуть її гордістю. І те, як сьогодні суспільство ставиться до поетів – це просто величезна ганьба! Сьогодні поет – майже завжди аутсайдер, невдаха, не може прогодуватися власною працею.

Я пішов на війну добровольцем. Ніхто мене не кликав, навпаки – у військоматі мені відмовляли. Моя війна почалася символічно – 22 червня 2014 року. Саме в цей день я почав писати дивні тексти, які Іван Андрусяк назвав «Віршами з війни». Я не впевнений, чи це вірші. Швидше – новели. Це історії, які я бачив або пережив. Лише форму надав верліброву, адже на війні писати в риму якось не чесно. Треба писати, як танк їде, як солдати біжать і падають – живі, мертві чи поранені, отак потрібно писати. Інакше – це гра, акторство, яке не припустиме на війні. Ці тексти оформилися потім у книжку, що видав Сергій Пантюк, і вони досі гуляють соціальними мережами.

Поет кидає виклик Творцю, вважаючи, що світ недосконалий і бажаючи його покращити. Він шукає відповіді на найголовніші життєві питання. Так, поет – не Бог, відповіді знайти не може. Але оцей шлях, що проходить митець у пошуках відповідей, це і є мистецтво. Коли ви читаєте текст, дивитеся фільм чи споглядаєте картину і бачите, що автор шукає відповіді на питання – значить він митець. Якщо ж ні – це попса, розважальний жанр, який має право на існування, але до нього не варто ставитися серйозно.

Мені зараз 51 рік і я думав – все, наше покоління уникнуло війни. Хоча ми, поети, знали і відчували, що війна таки буде. І було зрозуміло – з ким. Ворог був лише один – Росія. І так є і завжди буде. Чоловіки мого віку пішли на війну і багато з них уже загинули. Я питав у побратимів, чому вони пішли на війну? Мотивація – приблизно така ж, як і у мене: «Війна, а раз війна – хтось має загинути. Краще загинемо ми, 50-річні, ніж пацани у 25 років». І так було у багатьох культурах – поки хлопець не одружився, поки не народився син, його не брали до війська. Бо якщо він гинув, його рід переривався, а цього не можна було допустити.

Якщо говорити про книгу «Блокпост», то це – мій Фейсбук за два роки. Я відкрив свою сторінку 22 січня 2014 року, тобто – через два дні, як запалала вулиця Грушевського. Я тоді вже не думав, що українець зможе знову вдарити свого кривдника. Нам протягом 200 років мало не змушували милуватися українськими мальовничими хатками і вважати себе лише хліборобами. Але українці – нація лицарів і воїнів. Була небезпека, що ця лицарська порода врешті зникне у салоїдстві та свинопастві. Про те, що українці змогли вдарити свого кривдника, ще писатимуть і писатимуть. Власне, з того часу я веду блог на Фейсбуці. Коли Василь Теремко запропонував видати книгу прози, то я сказав, що у мене є тільки Фейсбук. Він переглянув записи і зібрав найважливіші. Презентація відбулася 10 лютого 2016 року.

Багато про що розповідали Сергій Пантюк та Борис Гуменюк. І все це могли бачити і чути не лише ті, хто прийшов до Університету «Україна» 16 березня 2016 року, а й користувачі Інтернету. Наживо захід транслювався на каналі Імідж-центру Університету «Україна» на YouTube. А ті, хто з певних причин не зміг переглянути пряму трансляцію, можуть подивитись її запис за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=xZJOy3fvLHA

Так, Університет «Україна» не лише має чудові патріотичні традиції, а й завжди готовий до новацій, готовий відчинити двері усім – і гарним поетам, і вдячним читачам.