Жінка-УКРАЇНКА

Германов

Закинув сорочку записника на спід лискучих, незаквецяних словами аркушів. Вона втупилася в кулькового стрижня, що торкнувся линованої сторінки.  
«Не проти, якщо закурю?», - спитав її, діставши запальничку.
«Кури, я вже кинула. Але мене не дратує, бо звикла, що всі смалять, як павуки. Сергій забагато курив. Обіцяв мамі, що кине. Зараз розкажу про нього. Хоча досі важко. Мама його сильно кохала. Ніяк не прийде до тями… Коли на Грушевського почалося, він був у Бібліотеці побіля стадіону. Він медик»…
Вітер шпортав кутики, силкуючись здерти забазграні словами вилоги нотатника. В її очах стурбованість і хвилювання: вона миттю пригадала все, що сталося. Засторочив дрібен сніг. Напівдощова мгичка кропила папір. Ми обидвоє без парасолей і каптурів, пірнули під дашок готелю, звідки добре видно постмайданівське невпинне шпортання. Людей тягне сюди. Люди досі в наметах. До президентських виборів «ніхто» не піде звідси. Перебовк дзвонів Михайлівського та Софії. Тисячі й тисячі морально зурочених повстанців стовбичать побіля сцени, куди досі звозять на відспів померлих у лікарнях. Від поранень…

Опасисті чорні клуб’я здіймаються вище дахів, все довкруж куриться, пашить. Здоровезні химери в померках зуроченого середмістя видригуюють на стінах будівель. Наблизився впритул до вогню й момсаєшся. Хтось випадком штурхонув у плече. Стямився від поштовху: кинув шину й бігцем назад. Віддаль вирячено дивишся на вогонь, на тіні від вогняної загати, на кишняву довкруж. Хтось суне вилапцем, заквецявшись власною кров’ю. Зачепився холошами за тацю з-під хліба. Його хутко підхопили попід руки... Із будівельного справилля зроблені виступці барикади. Хлопці нагинці здіймаються по ним, щоб пожбурити займисті пляшки. Хтось не втримався й упав навзнак, а тепер рачкує по бридотних глевтяках розкиданого бруку. Етерник з увімкненою камерою лізе в самісіньке пекло, аби мирні, цілком мирні співгромадяни змогли увіч стежити за війною. Наживо…

«…Увечері ми з мамою були на Оранжерейній. На подвір’я моргу вряди-годи заїжджали «труповозки». Згодом їх привозили на звичайних «швидких». Багато! Ритуальна розпорядниця, побачивши, як їх вивантажують та складають рядком, вийшла на ганок й упала навколішки. Зронила списаний аркуш з нашими похоронними побажаннями. Вінки там, автобус, дещо про вітчима… Колінкує довкіл трупів, поскладених на дворищі. Плаче. Ні, це не був плач, - голосила, наче серед них був її родич!.. Наступні дні в голові завихрилося. Опинилася осторонь чужих смертей, отримавши свою родинну. А в Мережі скрізь світлинки зі свічками. Віртуальна, якась штучна жалоба за тими, кого тепер називають «Сотнею».

…Нотую все-все. У чужих сповідях вивільнюю мозок від зайвини болю. Вовтузишся з шиною, несеш її до отруйного багаття. Воші пострілів застрягають у повстанцях. «Гниди!», - чиєсь кашлювате волання в нічну пожежу, якою оторочений Майдан. Мені не варто часто згадувати про це: про ноші з іще теплими мерцями, про обляпану машинною олією бруківку, про порожні пивні пляшки для напалму, про те, як розпатлана білява дівчина якось спокійно, відсторонено розривала у ґнотики свого в’язаного шалика. Хрусткіт скла в гноїстому череві Профспілок. Небо перетяте сивим ретязьком ракетниці. Ніч, коли все догори дригом. Навратливі молитви зі сцени. Монотонна приречена бубнява. Вошкаються біля поранених. Уражені газовими гранатами блюють собі на ноги. Новоприбулі мостяться поближче до інших споглядальників. Вкупі не так страшно перебути цю ніч, заклякло, поторочею… Мені не хочеться згадувати про це… Тому записую нагамуз згадки інших…

-   Овва, привіт! Чекай, я зараз! – радо вигукнув Вітя. Парубок підпер плечем телефон до вуха й простягнув спітнілу правицю. – Я пізніше наберу. Добре. Бувай... –  вимовив він, скінчивши телефонну розмову. - Як ти? Що робиш? Як тобі все те, що відбулося?, - задріботів питаннями знайомий.
-   Я нормально. А ти як?- спитав я, навмисно уникнувши відповіді на його питання про повстання.
-   Все добре… Радий тебе бачити! Ой, слухай: ти про Сергія нічого не знаєш? – вирячено вигукнув він.
Це він про хазяїна клубу, де працює пахолком. Ще до Майдану я часто вчащав у той клуб.
-   З ним щось сталося?, - трохи розгублено спитав я, уявивши довготелесого чорнявого Сергія… на ношах побіля Профспілок.
Вітя глумливо всміхнувся.
-   Ну, як сказати, живий і здоровий. Пам’ятаєш, нещодавно викрали сина колишнього депутата? Це він разом зі своїм другом утнув! – вимовив Вітя.
- А навіщо? Для чого?
- Заради грошей звісно! Вони того хлопця майже добу возили в багажнику, типу як заручника. Відпустили лише, отримавши 2 мільйона доларів! Скористалися тим, що на міліцію всі вовком дивилися! Швидко придбали, здається, кілька земельних ділянок… Але їх таки заарештували.
Їхні мами варили їжу, носили на Майдан. Рачкували побіля прокурорів, слідчих, умовляючи відпустити синочків, типу, «борців за свободу», «революціонерів». Бо ж амністія для всіх, розумієш?
- І що, їх звільнили?
- Мамам сказали, що амністія не світить. Бо сидять за зовсім іншими статтями, ніж майданівці. Але пробують домовитися. Може хабаря дадуть. Нічого ж поки що не змінилося!
- Не розумію, чого йому не вистачало? В нього ж наче все було добре: власна справа, гроші…
Вітя гучно реготнув.
- О, у нього багато чого було! Але, можливо, йому кортіло слави, визнання якогось...

Причмелений, із незагойними пролежнями побаченого увіч, не стинаю оком кілька діб. А ще по Марусин поясок сповнений бридотними жовтляками постійно оновлюваних новин. Типовий представник покоління суші та айфонів. Не соромлюся цього, бо як можна гидувати своїм віком та обставинами буття?! Силоміць витискаю із себе побачений жах. Рятуюся в осібному сховку нотатника, аби ніхто ззовні не порпався в моїх почуваннях.
Сорочка зошита нервово скраплена цятками кулькової ручки. Сергія випустили, як політв’язня. Дізнався з телевізора, зі свого власного новинного відхідку. «Борець» зі скинутим режимом потрапив у новини. Героям – слава!..

Товкотнява серед музикантів і поетів, пруться на сцену, бо для декого іншої нагоди посвідчитися перед велелюддям більше ніколи не буде. Якоюсь обчімханою мовою пишуть нашвидку свої прес-релізи, щоб бодай на кілька годин потрапити до новинного нуртовиння. Головне всім-усюдам проверещати: «Наша пісня одна з найкращих».
«Невідомі намагалися підпалити автомобіль менеджера українського рок-гурту. За словами власниці авто, увечері вона поставила машину біля під’їзду і піднялася в квартиру, а вночі сталася пожежа. Сусіди викликали міліцію і пожежну, але до їх приїзду вже встигли загасити полум’я власними силами.
«Я прокинулася від вибуху, подивилася у вікно і побачила, що моя машина горить та її гасять сусіди...» - розповідає Євгенія.
В свою чергу лідер гурту впевнений, що подія безпосередньо пов'язана з їхніми постійними виступами на Майдані з піснею, яка стала однією з кращих пісень Майдану і надихає людей не здаватися»…
Горить і вибухає без вщуху, повстанці один за одним чимчикують у позасвіти. Чадний сопух від гумових заграв. Вимурзаний згаром чоловік міцьма притис розчепірену долоню до очеревини. Крізь чорнющі пальці дзюркоче кров. Попід руки тягнуть з барикади. Спинилися, щоб пропустили ноші, з яких зів’яло теліпаються руки й ледь не чиркаються об хідник. Зашмаровані камуфляжні ногавиці, розкритий рот. Очі недбало накриті якимсь віхтем…

Мережева сторінка молодої та знаної поетки сповнена романтичними віршами й світлинами свого рудого такси. Залюблена у власний талант, викупана любистком захоплених коментарів, обласкавлена захватом поціновувачів, раптово долучилася до жалоби, ототожнилася серед Майдану, про який упродовж довгих зимових місяців не написала жодного слова.
«…30 років Тернопільській спілці письменників. За півроку 30 буде мені. Святкування відбулося в нашому Літературному музеї - камерно, тихо, небагато людей. …Там, у музеї, вже стоїть щось на кшталт стенду, присвяченому загиблим майданівцям. Дивишся на нього, дивишся на те, що френдстрічка поступово повертається до нормального життя, намагаєшся порахувати на пальцях дні скорботи - два, три, ну чотири, і найсумніше те, що всі забудуть, що зітреться воно у щоденних клопотах, нових фотках, статусах, віршах, а людей вже не буде. І не пожили, і не нажилися, і взагалі...».
І взагалі це її справа. Її поезія майстерна, прониклива. І песик у неї вельми симпатичний! Не було Майдану, ну то тепер вже є! Чого ж тоді сікаюся до неї?! Чи, мо’, так виштовхую із себе злість за те, що не маю такого таланту, як у неї?..
Вона з Будинку письменників, в якому вряди-годи лунають вірші поетичної парості. Слова поетів-недолітків швидко набувають рис перестаркового письменницького пафосу. Тільки-но вбилися в пір’я, а вже затертими образами радянсько-українських класиків квилять про народ, свободу, віру й врешті-решт  - про любов до України. Дитячий Будинок письменників, де шпартолять «Майданівські вірші» на вимогу загальнонародному жалеві. Митці покоління суші та айфонів. У нас спільний споживацький хист. Ми суголосні в існуванні на «вимогу часу». Визнаю свої какавелки упередження. Це, мо’, від непогамованих статевих пристрастей, безгрошів’я та заздрощів до тих, хто є членом НСПУ, хто має бодай одну паперову книженцію чи хоча б рудого таксу…
Я перетупцював побіля Поштамту, аби трохи зігрітися. Вона йшла від Лядських воріт, тримаючи оберемок гвоздик. Знайома ще з інститутських часів. Скільки ж ми не бачилися?..
«Не стає слів у спілкуванні зі знайомими. Ніби виправдовуюся, наче завинила перед ними. Кажу: «Бачила на власні очі», а вони: «Я прочитав у соцмережі», «моєму товаришеві сказав його друг, брат якого в «Беркуті». Глухий сліпого не почує! А той нічого не побачить!..
На роботі майструю паперові барикади, хоч усвідомлюю, що за таку «роботу» навряд чи заплатять. І наче поговорити є з ким, але не можу. Не хочу. Мати з батьком лають мене бандерівкою та фашисткою. А чоловік… чоловік хоче втекти до Росії…
Своїй рідній сестрі глумливо сказала, що носитиму їй передачки. Така порожнеча всередині, ніби втратила її, наче нема в мене більше сестри. Вона була слідчою у справі одного з активістів і дуже сумлінно виконувала вказівки свого керівництва. Я просила, умовляла її: «Не чіпай майданівців»! Вона лише насмішувато перепитувала: «Це отих пришелепкуватих?»…
Знаєш, вона розумніша за мене: школу скінчила із золотою медаллю, самотужки вступила на юрфак Шевченка, отримала диплом з відзнакою. Поки в суді працювала, не могли нахвалилися нею й не хотіли відпускати до міліції. А вже в «органах»  неодноразово пропонували посаду в головному управлінні. І що тепер? Вона винна, її судитимуть за злочини проти Майдану… Чому талановиті мусять спокутувати чужі гріхи? Чого ж так?..
Скільки бруду полилося! Просто жах! Не хочу, аби щось погане запам’яталося. Мені чомусь соромно за все, що робила. Якби чоловік дізнався, скільки грошей я туди віднесла, скільки годин висиджувала попід судами та лікарнями, точно вважав би, що я позбулася глузду…
Мозок відмовляється щось розуміти, окрім Майдану. В Криму якійсь шарварок, а мене це зовсім не обходить. Байдуже. В мене сестру судитимуть. А в серці порожнеча. Ніби її вже… стратили»…

Удосвіток вже не бачу схоплених іржею зірок, але й не вірю в прийдешнє сонце. Не вірю очам своїм навіть опісля побаченого. День крізь день слова дрібно карапшать до нотатника. Заздрю каламутному мителю чужих майданівських згадок. Заздрю тим, хто оговтався після відчутого. Тим, хто має власні затонкі сповіді й уже не потребує покути...
Мозок кумелиться від звитяжних звуків. Промови, молитви, хрипкі вигуки зі сцени в обручі нічної пожоги. Бурчимухи пострілів проймають наскрізь. Мушва скалків усмокчується в уже мертвих повстанців. Комусь фортуна погодить, хтось уцілів побіля кількох внівець задебелілих юнаків.
Затяг повстанців дереться Інститутською. Знизу, попід сценою, брудне стовковисько сочить за кількістю вбитих та поранених. Натовп у суточках власного повстання, але двом смертям не бути. Живий, я досі живий. Стовбичу виторопня. Знизу, попід сценою…

«У нас у всіх були однакові глиняні кухлі з вишеньками та білими квітами. Якось на ярмарку купили. Свою чашку з недопитою кавою лишив на столі. Квапився й обляпав обрус. Мама ще нагримала на нього. Сергій якось сумно всміхнувся, поцілував її й проказав: «На зв’язку». Мама попросила не лізти в колотнечу. «Мирний спротив» починався о 10-й, він мав с кимось здибатися, щоб разом піти до Верховної Ради…
Пообід їдемо в таксі. На Червоноармійській корок. Мама непокоїться, бо Сергій не відповідає на дзвінки, хоч телефон увімкнений. Я обдзвонила всіх подружок, що були в той час у середмісті. Вже знали, що є вбиті. Раптом отримую повідомлення з прізвищами кількох ідентифікованих. Там - вітчим. Не вірилося. Ні пари з вуст. Дивлюся в місто крізь лобове скло. Там корок. У повідомленні отримую світлину. Сергій у Будинку офіцерів. Лежить. Убитий. Мама зиркає на мене. Як їй сказати, що його вбили?
Корок, автівки гудуть, радіоприймач невпинно торохкоче останніми новинами. У Маріїнському парку труп без голови… Біля виходу з метра на Інститутській знайшли мертвими жінку й чоловіка років 50-ти… Труп без голови… Одне й теж весь час.
Ледве спромоглася вичавити із себе: «Мамо, Сергія нема»...

Заднював день в шарваркові повстанського гетта. Охотне військо скидається між собою неймовірною порожнечею в очах. Світлини заклечані бескеттям квітів, мерехтять кульбабки сотень запалених свічок. Квисля довкруж. Плачуть всі. З металевих кухв порощать жовтогарячі іскри. Мугиряччя невтомно батькує вбивць та владу. Чоловік середнього віку шкутильгає опріпці із закасаною джинсовою штанкою. У цього шкандиби коліно обмотане товстим шаром бинту, а в очах нетеча сліз, що ніяк не впадуть пловою на його неголені щоки…
Попоневірявся в своїх нестямках, не оговтався, бо не сприймаю кількість вбитих і понівечених. Сто з оком, свобода оддячила сто з оком. Проказуєш слова молитов, в яких прикінцеві голосні чавляться тишею. Сум’яття, ревище, в руці келишок із чаєм, пара подиху розчиняється в померках, колотить, зимно якось, порожньо й моторошно в дудма роздутій повстанській юрмі, просяклій згаром, випотами, запацяній пролитою кров’ю...
На ношах випростані, закоцюблі, по маківку накриті простирадлами, мертві ЛЮДИ. Провадять з готелю в самісінький повстанський здвиг. Людське море самохіть розітнулося. Надсадно лунає славень та чиєсь лебедіння з прокльонами. Кидається жила, задкую у своєму єстві, скулено, навпочіпках ховаюся в собі, а зовні - ковзаюся крихким головощоком середмістя…

«В Прокуратурі, коли забирали його речі, рюкзак, паспорт та ще якусь дрібноту, нам віддали й цигарки. В пачці не вистачало лише однієї. Він, мабуть, тільки-но закурив. На картонці: «Куріння вбиває». Мама важко позіхнула й мовила: «Так, саме це вбиває всіх нас»…

Потрібки слів про чужі долі, але й водночас про свою, хоч я «не їхньої сотні». Я із сотні живих, із «суші та айфонів». Їхні голоси, запахи та очі, вирячені до мого розкритого зшитку. Ще один день загальнонародної жалоби. Скільки їх уже було? 30-ть років Тернопільській спілці письменників… Ниньки ще не час вертатися з Майдану, до виборів «ніхто» звідси не піде... Море у хвилю, рядок за рядком, слово по слову. Доля на долю, життя на життя, тонше тонкого. Прагну забути те, що скоїлося. Вишмаровую пам’ять із власної макитерки... Заграва палахкотить у діжках. Здіймається вгору розкуйовджений шинний дим. Свідомість упала кумельгом від такої отриманої перемоги. «…Напередодні гурт виходив на сцену Майдану. Підпал автомобіля може бути пов'язаний з цим також. Зараз ведеться слідство…». Вже по зимі. І час не змигнеться, як настане більш щедротна війна, що встелить з наспою мерцями обрій.