Жінка-УКРАЇНКА

Це написано про нас

Нещодавно прочитала дві книжки молодих українських авторок, які не залишили мене байдужою. Хочу познайомити й вас із ними – може, зацікавлю. Це «Імпресії» Олени Гопчук (щойно надруковані – поезія і проза) та «Бажання поверненню не підлягають» Анни Тарнави (роман).

«Дякую всім, хто розуміє, хто підтримує, хто допомагає, хто захищає…»

(О. Гопчук, «Портрет сучасного екстреміста»)

І я дякую – молодій київській авторці Олені Гопчук за чудовий дарунок: щойно видану збірку поезій та прози «Імпресії».

Я дуже люблю взяти до рук нову, ще не пізнану книжку. Вона тільки-но народилася на світ, йде межи люди, матиме свою долю. І дуже хочеться, щоб доля ця – і в книжки, і в авторки – була щасливою.

Попередня Оленчина книжка («Така як вона є») була надрукована 2009 року – перша заявка про себе, «проба пера». Між тою і теперішньою (і книжкою, і авторкою) пролягли сім років, непростих для нашої країни і для кожної людини тут. Подорослішала Олена, подорослішали її твори, але основне, що їх об’єднує, – романтизм, патріотизм, щирість, – залишилися. Імпресії… Враження. Враження автора, враження читача, особливо читачок, бо улюблені теми віршів і нарисів у цій книжці – життя, кохання, віра, мрії, краса – близькі кожній жінці.

Олена Гопчук знана в Києві насамперед як досвідчений, попри молоді роки, авторитетний фахівець-медик. Вона жіночий лікар, кандидат наук, практик – наслідувачка кількох поколінь лікарів у своїй родині. Володіє українською, російською, англійською. Перекладає рідною мовою тексти улюблених іноземних пісень, а з української на англійську – наші, народні: «Ой на горі два дубки», «Ти ж мене підманула»… Мови різні, а батьківщина одна, і рідне місто –найкраще, найулюбленіше – Київ.

Любов до рідного краю, до свого міста, теплі почуття до сім’ї, тривога за них, гордість, відданість, повага – такі дочірні почуття живуть в Оленчиному серці і виливаються в поетичні рядки, нариси, есе.

«Снег шёл по улицам… Вокруг были дома, люди, фонари… Снег угрюмо, потупив голову, шёл вперёд, не видя ничего, кроме серого асфальта и дорожной разметки. Снег давно не захаживал в этот город, – ему всё казалось чужим и забытым, одиноким, серым и неуютным.

Но, постепенно, снег стал замечать, что с каждым его шагом город меняется… Стало легко, воздушно, дымчато-бело! …снегу стало весело, и он засеменил ещё быстрее, спеша подарить такие декорации всем уголкам города».

(«Снег шёл по улицам»)

Звісно, дівчина не філолог-літератор, можна знайти недоліки в її творах. Але не хочеться, мені принаймні, прискіпуватися до рівня майстерності – якщо й трапляються подекуди недосконала рима чи розмір вірша, вони компенсуються ліризмом, шляхетністю, відкритістю авторки. Вона прагне зрозуміти себе в цьому світі, і цей світ – у собі. Саме це полонить у її віршах, знаходить відгук у серцях і думках.

Лірика, дівочі мрії, романтична уява… І завжди в центрі – жінка! Її бажання, вчинки, почуття, сумніви і рішучість.

«Зорі в твоїх очах…
Знов закохалась! Жах!
Розпач зі смаком солодким,
Зустріч з прощанням коротким».

Олена любить подорожувати, вона активна, позитивна, допитлива і небайдужа. Має люблячу, відповідальну, творчу натуру. В її житті, ущерть сповненому роботою, проблемами і обов’язками, є, дякувати Богу, місце поетичному натхненню. Я бачу в ній потенціал і сподіваюся, що вона зростатиме з часом не тільки як лікар, дуже потрібний людям, а також як цікава і талановита авторка.

Є в Олени вислів: «Хорошая женщина – та женщина, которой хорошо».

Зичу хорошій жінці-українці Олені Гопчук хороших новин, хороших віршів, хороших зустрічей. А нам усім – приємних вражень від зустрічі з її книжкою.

18.07.2016

«Все починається з того, що ми беремо на себе відповідальність за своє минуле, сьогодення і майбутнє».

(А. Тарнава, «Бажання поверненню не підлягають»)

Ця книжка, що має оригінальну назву (привертає увагу, змушує замислитись), вийшла з друку в 2015 році й була удостоєна спецвідзнаки Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». З цієї нагоди роман «Бажання поверненню не підлягають», напевно, мав досить відгуків та рецензій. Я їх не читала. Я читала саму книжку. І незалежно від того, нагороджена кимось чи ні (а таки нагороджена недарма) – мені вона сподобалася. Дуже.

Мені цікаві сучасні українські авторки, особливо талановиті, обов’язково розумні. Анна Тарнава саме така. Освічена, інтелігентна, мисляча, аналізуюча, самодостатня. Філолог, психолог, перекладач. Народилася і живе у Чернівцях, має сина, заміжня.

Її батьки, архітектори, навчалися свого часу в інституті разом з моєю приятелькою, колегою по роботі – саме від неї я почула про Анну й отримала її книжку (почитати). Прочитала, побігла у книгарню і купила собі: щоб була вдома, щоб читали дочка, невістка, а згодом і онучки. Кожній жінці не зашкодить така література.

Так само, як мені інколи кажуть жінки, прочитавши мої вірші: «Це все написано про мене», можу в цьому випадку сказати і я. Відокремлюючи, звісно, сюжет. Роздуми авторки, прагнення героїні роману, її світосприйняття, симпатії, антипатії, вчинки, позиція – мені дуже близькі, зрозумілі.

Леся – центральна особа твору – будує своє життя не за стереотипами, а виходячи з власних міркувань і бажань. Долаючи сумніви, спираючись на незаперечні світові авторитети (читайте уважно «ліричні відступи», наведені в романі), героїня робить несподівані, навіть дійсно геройські кроки, сповнюючи життя – своє та близьких людей – любов’ю і добром. Її вчинки – свідомі, логічні й суто жіночі. Тому книжка, на мій погляд, адресована саме жінкам. Мужчини, як правило, і мислять інакше, і переймаються зовсім іншими проблемами.

Приємно, що авторка має чудове почуття гумору, здорову самоіронію і сповнена позитиву.

Мені імпонують молоді письменниці, які не надягають на себе загадкових масок, не шокують читачів цинізмом, манірністю, а просто й щиро говорять про те, що близьке й потрібне кожній нормальній людині, живуть і діють у сучасному реальному світі, вирішують проблеми, з якими стикаємося ми усі, і, попри всінегативи, люблять життя, мають співчуття, совість і відповідальність.

Я вдячна Анні Тарнаві за співзвучність у поглядах на життя взагалі і, зокрема, життя сімейне. Подружні взаємини, виховання дітей, стосунки з батьками – проблеми, які турбують нас щодня, від яких залежить щастя, здоров’я, власне, доля, – про це йдеться в романі.

Я воліла би прочитати таку книжку, коли мені було років 35. Тоді я в ній знайшла б для себе багато корисного. А довелося здобувати ці знання протягом довгих років – завдяки особистим спостереженням, помилкам, подіям. Отримала таким чином життєвий досвід. Так само набуває свій досвід героїня роману, а авторка допомагає читачкам уникнути хибних кроків. І хоча відомо, що кожен вчиться на власних помилках, вважаю слушним скористатися деякими підказками письменниці.

«Будучи людиною освіченою, я згадала про правило Боба. Є ото у психології таке собі правило Боба – якщо у Боба з усіма проблеми, то може проблема у Бобові? Сиділа я і думала – все ж добре, дитина росте, чоловік коханий поряд. Так, не все ідеально, якісь конфлікти завжди будуть, чому мені так важко з цим усім? …Чому я постійно щось мушу робити, щоб усім було добре, а коли мені щось треба, усі зайняті? І врешті-решт – чому я почуваюся такою самотньою серед тих, хто нібито мене любить? Взагалі у мене інколи виникало відчуття, що любить мене лише кицька, та й те минало, коли кицьку годував хтось інший… Можна було піти простішим шляхом – серйозно поговорити з чоловіком, покарати за негідну поведінку дитину, зробити всіх у всьому винними, але щось не пускало мене. Щось таки підказувало мені, що Боб тут я».

Тішуся, читаючи, гарною українською мовою, цікавими думками, небанальним сюжетом і раджу усім, хто любить хорошу прозу (і за змістом, і за формою), але не читав роману Анни Тарнави«Бажання поверненню не підлягають», – прочитайте! Не пошкодуєте.

19.07.2016

Світлана Макаревська