Жінка-УКРАЇНКА

Володимир Кезля нині відзначав би 80-ліття, хоч доля відміряла йому лише 47 років… Але й цього короткого життя вистачило,  щоб його ім’я утвердилося в українській літературі, а його рідне село Сибереж, що на півдорозі між Черніговом і Ріпками,  у якому він прожив усі ці роки, стало точкою на літературній карті нашого краю.  Хоч на відміну від багатьох колег-літераторів, про славу він ніколи не мріяв.

Його ровесник, відомий український письменник Євген Гуцало у передмові до російського видання творів Володимира Кезлі  зазначив: «Є у нього повість у новелах «Синій вітер з Родощі», що привертає безпосередністю і вистражданістю  життєвих вражень про повоєнне дитинство.  Варто сказати,  що в сучасній українській прозі на цю тему раніше писали тепер уже відомі нині письменники з покоління «дітей війни» — такі, як Григір Тютюнник,  Володимир Дрозд, Микола Вінграновський,  Віктор Близнець, Валерій Шевчук, Юрій Щербак.  До їхніх вагомих художніх надбань долучається і повість Володимира Кезлі, пронизана гіркою печаллю обпаленого війною дитинства. Дитинства, на яке випадали не співмірні віку і досвіду тяжкі втрати рідних і близьких, раннє емоційне змужніння, доросле розуміння своєї відповідальності перед іншими».

Повість «Синій вітер з Родощі» вражає драматичністю і болем: «Мало не щодня за селом бухкає, аж здригаються хати і деренчать шибки у вікнах.  То великі хлопці рвуть у пісковні гранати… Де беруть гранати великі хлопці, ми не знали. Нам лишилися  патрони, але то зовсім не цікаво.  Патронів тих лежать гори біля кузні; ми розряджаємо їх пачками, палимо порох і кидаємо цілими у вогонь. Тільки що те лопотіння  проти вибухів  гранат! Немов тітки соняшникове насіння лузають… Якби хоч одну гранату!  І ось — міна… Вирішили одбити крильця і подивитись, що там усередині…» Для когось це, можливо, звичайний епізод, але, упевнений, тим, чиє дитинство випало на повоєнні роки, від цього стає моторошно і тепер.  

Попри всі негаразди, печалі і сльози тієї пори,  повість, що є, безумовно, кращим твором у доробку Володимира Кезлі, пройнята оптимізмом, вірою у кращу долю своїх ровесників, свого народу.  Символом того оптимізму є отой синій вітер з Родощі, що дав назву повісті: «Наморозили душу сніги, хочеться тепла і зеленої травиці. Весни хочеться.  А приходить вона лишень тоді,як задуває вітер з Родощі.  Родоський вітер!  Він часто сниться мені: лагідний та пахучий,  неначе мамині руки».  Цей добровісний і романтичний вітер з Родощі став, зрештою, символом всієї творчості письменника.  Має він, до речі, свою заземленість:  Родоща — то просто Рогоща — суцільне із Сибережжю село. Але потрібно було не просто  змінити у назві села одну букву, необхідно було мати неабиякий хист бачення світу і володіння словом, щоб неповторний поетичний образ постав над реалією буденності.  Цим хистом володів Володимир Васильович.

… Кінець 60-х років. Обласна нарада молодих літераторів. На подібне зібрання, тоді ще школяр, потрапив уперше, а тому радісно  було  познайомитися із тими, чиї вірші уже знав із газет.  Та найближче заприятелював я, наймолодший на нараді, із, певно, найстаршим її учасником — Володимиром Кезлею.  Йому було вже тридцять, тобто майже удвічі старший за мене. Але якоюсь теплотою, добротою і щиросердністю  повіяло від цього небагатослівного і скромного сільського дядька, чиї гуморески я уже читав навіть у престижному у ті роки «Перці». 

Зрозумілою і близькою була  його мова, якою розмовляли у наших селах — виявилося, що ми майже сусіди. «Якихось  двадцять кілометрів, якщо «городами», — казав потім Володя. — Найкраще з твоєї Рудки велосипедом до мене дістатися.  Через Юр’ївку, Рогощу, а там уже і Сибереж… ».

Нечасто доводилося бачитися з ним у наступні роки. Та завжди з радістю читав усе, що  зміг він «пробити» у газети у журнали.  Поступово від гуморесок Володимир прийшов до серйозної прози.  Коли після армійської служби я приїхав до Чернігова, то зустрів його вже у  очікуванні першої книжки: вона вийшла у видавництві «Молодь» на початку 1976 року і мала назву «Червень. Початок літа». 

Через два роки у тому ж видавництві з’явилася книжка повістей і оповідань «Поворот сонця», ще через  два роки — солідний томик у перекладі російською мовою «Июль, начало лета» із уже згаданою передмовою Євгена Гуцала — у московському видавництві «Молодая гвардия».  

Останні роки свого життя Володимир багато працював. З’явилися для цього і умови: Спілка письменників України допомогла збудувати йому нову хату.  Тоді ж дві нові його повісті було видрукувано у обласній газеті «Комсомольський гарт», готувалася до друку третя. Ми, «гартяни», звернулися до письменника із проханням написати для нашої газети веселий «сільський» детектив, і він охоче погодився, хоч на замовлення ніколи не писав.

У ті роки Володя  запам’ятався мені чомусь більше всього зимовими морозяними ранками, коли прямо із  гомельського поїзда заходив в редакцію і наче вносив із собою у наші прокурені кабінети подихи отого довгожданого, свіжого вітру і своєї вимріяної Родощі. Казав несміливо «драстуйте», подаючи свою натруджену селянську руку, намагався десь сісти скраю…  У простій шапці, чорній болонієвій куртці, під якою  — недорогий костюм, картата сорочка, із незмінним портфелем, у якому щоразу віз із Чернігова  гостинець — «городський» хліб.

Скромний, тихий і безкомпромісний, маючи ніжне, добре, але хворе серце, він не уявляв свого життя  поза рідним селом, а місто його  гнітило своїм гамірним єством, багатолюддям, метушливими клопотами.  Не випадково герої його кількох творів тікають з міста, шукаючи душевної розради у сільському житті. І тому  незручно  почуваюсь після того, як запросив  його у свою тодішню квартиру.  Не за те,  що, як годиться, запропонував йому чарочку вина, добре знаючи, що він не вживав спиртного, а за те, що моя ота «малосімейка» була аж на сьомому поверсі та ще й чи не найвищому будинку у місті в Чернігові;  він навіть до вікна не захотів підійти: «Як ти можеш отут жити? Я б ні за які гроші…»

Ще одна риса його  характеру, його таланту —  гумор: тонкий, дотепний, легкий, іскристий, гумор,  який непомітним краєчком  переходить у ліричну канву Володимирової прози.  Ось хоча б  початок звичайного листа: «Хай йому грець! Три дні ходив увесь обтяжений думками над тим заголовком. Уже й        сільські молодиці лаялися: не здоровається, зазнався…»   Так народжувалася назва нової повісті, рукопис якої вже лежав у редакції газети.

Пізнього березневого вечора 1984 року найшов мене у ще холодній і засніженій Москві телефонний дзвінок із Чернігова: «Помер Володя Кезля».  А так уже  недовго залишалося до того дня, коли повіє весняний вітер з Родощі, від одного слова про який «тепліє і затишнішає на душі».

«Цвіт папороті» — назвав він свого часу публіцистичні роздуми для газети. Не кожному щастить знайти цю чарівну квітку, навіть купальської ночі. Він же шукав і знаходив цвіт папороті посеред холодних зим — зим свого тяжкого дитинства, невідступної хвороби, людської байдужості і нерозуміння. Цвіт папороті Володимира Кезлі — то його виболене слово про людину на землі, про її душу і одвічні прагнення.

Володимир САПОН

На могилі Володимира Кезлі: Володимир Сапон, Михась Ткач, Дмитро Іванов. 1997 р.