Смоляк Богдан

Наслухаючи «Дзвін». Суб'єктивно-об'єктивні нотатки

Зшиток журналу за серпень 2018-го добре презентує інтуїтивно-ментальну, водночас метафоричну хвилю ліричної поезії, що її здіймають переважно поетки. Тут – визнані майстрині Ярослава Павличко (осягнення Всесвіту через українське; тому погоджуюся з тутешньою ж авторкою відгуку на її нову збірку «Львів на камені писаному», 2017 – з Оксаною Шалак: «…це поезія глибинного переосмислення української історії…»), Ірина Вовк (осягнення рідного від цивілізаційно-всесвітнього, що, можливо, надиктовує їй чіткіші ритми й рими), а також Оксана Бігун (безоглядна втеча з «пастки життя»; за теж тутешнім автором відгуку на її двокнижжя в одному виданні «Відстань до кордону» і «Лабіринт», 2018, Віктором Палинським, – творчиня «закритої відкритості»).

Богдан Смоляк. Наслухаючи «Дзвін». Суб’єктивно-об’єктивні нотатки

Зшиток «Дзвона» за червень 2018-го може видатися незвичним, навіть викличним, адже вочевидь порушено деякі давно вироблені принципи «дзвонівської» цілісності. Так, художня проза в чистому вигляді відсутня. Але маємо її спорадичні сплески: у щоденнику 2015–2017 років Олеся Волі, історико-етнографічному тексті Михайла Ломацького (1886–1968) про «зачарований» світ гуцулів (післяслово О. Масляника), «Штрихах до автопортрета» історика й політолога Ярослава Пеленського (США), «гостьових» оповідках Георгія Маценка (про Петлюру, Скрипника, Семирадського, інших), біографічно-науковій сильветі українця Іллі Мечникова (автор – Володимир Андрух), фрагментах книги Мирослава Лазарука «Забуті письмена», присвяченої життю і творчості Ігоря Римарука, нарисі Анатолія Бурдейного про Григорія Коваленка (1868–1937), моїй рефлексії «Протест» із мистецькою підставою.

Оглядаючи і наслухаючи «Дзвін». Нотатки симпатика журналу

Не раз жалкую, що журнальний вік такий короткий, а сам журнал – порівняно із книжкою – безпрезентаційний, недарчий тощо. Найбільше скривджені тут реальні місячники, як ото львівський «Дзвін». Але нині гортаю аж три найсвіжіші його зшитки (2018, чч. 3–5) – чи не нагода притримати увагу, навіть у реляційному сповіщенні про них, на слові самобутнішому, ніж перебіжне (з номера в номер); дещо виснувати про запас, часовий?..

Зшиток березневий – суціль молодіжний, з обличчями десь від 16 до 35. І два «вікових винятки»: Петро Сорока з ґрунтовним есеєм, про творчість талановитої школярки-тернополянки Христини Ковальчук (її ж – ілюстративний простір, «Галерея…»), та головний редактор «Дзвона» Юрій Коваль із короткою післямовою. Авторів стільки, що саме читання прізвищ і назов творів може вибити сльозу… Це велика багатожанрова хвиля, на гребені якої встигаєш завважити добре осмислені та прочуті верлібри Назара Данчишина, Катерини Міщук (ямби також), Ростислава Кузика (особливо його!), Мар’яни Гоїк, Івана Радика; несподівано глибокого негуманітарія, військового медика-інструктора, американця в Україні Рассела Вінгейта (перекл. А. Середюк). Серед речей прозових (превалюють новели й образки) запам’ятовуються геть збитошна, «технологізовано-сленгована» спроба роману Артема Бебика «Тихий дім», світоглядне фентезі Віталія Романа «Остання подорож деміурга», сюжетно-екзистенційна оповідь Артема Поспєлова «Листопадові пагорби»; згадаю ще Андрія Олеськіва, Станіслава Новицького, Романа Сліпокоєнка, Сергія Микитюка, проза яких ближча до традиції. Постійну рубрику «Розмисел» посіла Олена Касяненко, витворивши своїми граційними «Листами до незнайомця» певну альтернативу донедавнім у ній текстів. Високий рівень особистісного концепційного мислення продемонстрували Андріана Біла в розвідці «Василь Стус, народжений під зорею місійності», Марія Перепічка (рецензуючи роман В. Гранецької «Мантра-омана»). А загалом, маємо доволі переконливе свідчення, що «українська література не втомилася від свого майже тисячолітнього тривання» (Ю. Коваль).

Об'єднати вміст