Жінка-УКРАЇНКА

Рецензія на книгу поезій Тетяни Череп «Берег любові», 2012 р.

Зовсім недавно завдяки щасливому випадку я познайомилася з поезією Тетяни Череп. І щиро зраділа! Бо така вона мені рідна, своя, по-жіночому мудра, знічено-цнотлива, елегійно-замріяна, розгублено-щаслива у своєму «Яблуневому коханні»! Це сотні, тисячі разів оспіване почуття, у Тетяни тепле, світле і кольорове, як літній дощ, як небо і веселка на ньому. Його стільки, що аж душа не вміщає:

«Коли кохання скрізь: над лісом і над садом,
Співаються пісні і пишуться вірші».

Невимушено і просто розмірковує авторка про складне: «Любов серця рятує хворі», «Не буває без сонц я весни». Яскрава образність, вдалі порівняння, сміливість філософських роздумів зачаровують: «Моя печаль торішнім пахне снігом», «Тепер штормить і у душі і в мріях», «Дощем сипнула літня ніч, замовкли солов’ї – нахаби». У віршах – запитання, у них же – і відповіді: «Ну і що з цим робити?» – «Від долі не втечеш». І як заключний акорд симфонії яблуневого кохання: «На двох одне життя, на двох одна дорога».

Наступний розділ книги «Перебреду цю річку почуттів», переплетений, як на мій погляд, зі спогадів і мрій, реальності і фантазії, і в той же час він звучить, як самоствердження, самовираження: «Залишуся зоріть собі зорею», «а ти візьми їх, вітре, й понеси, візьми мою гірку печаль, візьми мій біль, візьми мій жаль. Я хочу щастя і весни». Щире авторське зізнання: «Маю крила в душі, тільки ж серце любов’ю поранене» – як погляд у себе, як згірклий смак колись солодкого почуття, як терпке розчарування: «Просто, човник мрій моїх згорів». І, незважаючи ні на що, животрепетне бажання: «А мені б за хмари полетіти». Запитання без відповіді: «Як перейти думок сумну межу?» І як тоненький паросточок з попелу спогадів: «І жевріє тихо надія, що хтось ще цю смуту розвіє». У віршах – всепрощення і смуток, жертовність і сила, страждання і віра, милосердя і любов, всепереможна любов.

У третьому розділі поезій «Батьківська хата» зібрані, як квіти в букет, твори про батька-неньку, про родину, громадянська, пейзажна, філософська лірика. Вдало розкрита зріла материнська тема, як найкраща квітка у букеті: «Помолюся за тебе, мій сину, щоб тобі пощастило в житті». І що не вірш – то перлина! Чого тільки варті: «Ремонт», «Одинока»!? Невтомна душа поета пропускає крізь себе красу природи рідного краю, свій і чужий біль і радість, збагачує все своїм талантом, працею серця. От і народжуються такі чудові рядки: «Та хоч би що – ми вірим в те, що вірили. Нам і без літа Бог по сонцю дав».

Дочитала. А хочеться прочитати все спочатку, перегорнути ще раз сторінки життя цієї світлої жінки, порадіти і поплакати разом з нею, поринути у світ її думок, мрій, прагнень і сподівань. Отака собі проста, земна, щира, романтична, але смілива, впевнена в собі, вільна душею, щедра талантом і щаслива жінка. Словом, не така, як усі.

Тетяна Іванчук