Жінці красивий – квіти і пісні

Прекрасний голос, вишуканий музичний смак.  В її репертуарі пісні в стилі поп-фольк, балади, поп-рок, поп-джаз, блюз, народні, шлягери світової музики. Це – Жанна Боднарук, заслужена артистка України. «За рівнем майстерності Жанна, без перебільшення, співачка європейського рівня і водночас глибоко національна за своєю суттю», – так відгукнулася про її творчість видатна композитор, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Ганна Гаврилець.

– Жанна Боднарук. Хто Ви насамперед: співачка, музикант?

– В першу чергу – музикант. А співачка не може бути не музикантом. Я не розумію тих, хто хвалиться, що не знає нот. Вважаю, що це ганьба. Це моя особиста думка. Це як хірург, який не має медичної освіти. Я з дитинства займалася музикою. Цим завдячую своїм батькам. Тато мій, Любомир Боднарук, заслужений діяч мистецтв України, видатний хормейстер (на жаль, його вже п’ятий рік немає з нами), засновник камерного хору ім. Д. Бортнянського. Мама також музикант. Тобто, я народилася в такому середовищі. З чотирьох років вже сиділа за піаніно. Консерваторію закінчила як піаністка. Але паралельно, ще навчаючись в музичному училищі в Чернігові, почала активно співати. Співати хотіла завжди. Спочатку співала у тата в хорі. Але те, що я остаточно вирішила співати, то була моя заслуга. Я сама пішла цією стежкою. Я її вибрала і поборола.

– Чимось іншим пробували зайнятися?

– Непогано малювала. Я й зараз малюю. Люблю фотографувати. Іноді хочеться зупинити мить й поділитися красою з друзями. Люблю все, що зв’язане з мистецтвом. Але ж зовсім не уявляю себе лікарем чи математиком.

– А коли саме відчули свій перший успіх?

– Було мені років шість. Я виконувала на сцені Бурштинського палацу культури «Прометей» І. Берковича «Варіації на тему Паганіні» для фортепіано з оркестром. Той момент, що запам’ятався на все життя. Для мене маленької, та сцена видавалася, як нині палац культури «Україна». То справді був перший успіх, що не виходить з пам’яті.

– Далі був зоряний час – перемога на другому Всеукраїнському фестивалі «Червона рута»,  який проходив у Запоріжжі у 1991 році.

– Так, я стала лауреатом. На перший фестиваль не поїхала, бо знала, що ще не готова. Навіть не морально, а за репертуаром. Шукала щось оригінальне, нове. Так сталося, що я натрапила на чудову пісню Андрія Шустя. Репетирувала довго й наполегливо. З батьками саме відпочивала в Карпатах і тато сказав: «Хочеш – їдь, вже як буде». Насправді – було страшнувато. Я поїхала сама, без підтримки. Головою журі був Олександр Тищенко, а одним з членів журі – Назарій Яремчук (на жаль, покійний). І коли після мого виступу він підскочив і сказав: «Це  –  гран-прі!». Для мене то було найвищою оцінкою. Пісня «Приворожи» стала кращою піснею фестивалю. З фестивалю їхала окриленою. А мої батьки саме поїздом поверталися з Карпат. На відпочинку вони подружилися з чудовими людьми. І раптом з іншого вагону ті люди прибігають до батьків: «Ви радіо слухали?» «Ні, а що там?» «Та вже оголосили переможців конкурсу і ваша Жанна стала лауреатом!» І тоді тато з мамою повірили і змирилися, а з часом зрозуміли, що пісня –  це моє.

Stup2011с.jpg

– І на горизонті з’явився Анатолій Карпенко, нині ваш чоловік.

– Ми з ним познайомилися в 1992 році. Нас познайомила композитор Ганна Гаврилець Власне, запропонувала мені пісні й повела познайомити з аранжувальником. Наша дружба тривала кілька років. Він тоді навіть написав декілька красивих пісень: «Готель прощань», «Одна дощова пісня»… А потім… Ось уже дев’ятнадцять років разом. У травні синові Андрію буде сімнадцять.

– І як дві творчі особистості вживаються?

– Головне те, що ми не займаємося одним і тим самим. Бо, наприклад, якщо в родині двоє артистів, частіше виникає конкуренція. У нас навпаки – ми один одного доповнюємо. Анатолій пише музику, а я її озвучую. Але ж я не вірю і в те, коли говорять, що в сім’ї суцільний мир і лад. Такого не буває. Кожен має свою думку. Ми обоє творчі люди. Частіше прислухаємося один до одного. А, власне, ми постійно разом. Студія вдома, на концерти разом… Правда, були перерви, коли я сама їздила в Нью-Йорк  на фестиваль «Big Apple» . Час розлуки тривав десь тиждень! А потім я їздила в Польщу на фестиваль «Мальви» також на тиждень. Буває, що на день-два виберуся до мами, то чоловік телефонує безперервно. А ще вважаю, що пощастило з чоловіком і в плані побуту. Він у мене вміє робити все. Дуже любить чистоту й порядок. Сам може приготувати їжу, помити посуд, забити цвях. Тобто, руки ростуть там, де треба.

– Яка пісня вам особисто дорога й близька?

– Це дуже складно визначитися серед сотні пісень. Але ось, наприклад, пісня, яку написав Анатолій «Боже  бережи», моя мама, коли її чує по радіо, каже, що ввесь час плаче. Напевно, щось в цьому є. Коли виконую її на концертах,  то люди довго не відпускають.

– Нещодавно відбувся ювілейний концерт вашого чоловіка Анатолія Карпенка «Жінці красивій»…

– Так. Анатолій Карпенко, продюсер, композитор, аранжувальник. Хотілося, щоб люди побачили, що робить автор. Бо ж не тільки він в студії сидить і пише. Його пісні співають. Пісні цікаві. Було багато людей. Оплески, квіти. Це підносить, заряджає.

– Ви щаслива жінка?

– А чом би й ні! Є улюблене заняття, є чоловік, який цінує, любить, береже і це у нас взаємно,є найдорожча в світі дитина, жива мама – дай Боже їй здоров’я. 

– Щоб ви побажали нашим читачам?

– Найголовніше те, що наші українські жінки – найкращі в світі, найкрасивіші! Маю з чим порівнювати, бо їжджу по всьому світу. Українська жінка завжди була головною, берегинею, завжди тримала господарство в руках. Наприклад, у тій же Америці жінки емансиповані, але чи є у них такий ген упевненості, як в української жінки? Отож, якщо ще хтось має сумніви – українська жінка найкраща в світі!

943409_590926690925422_2040713300_n.jpg

Автор: Людмила Чечель
14 березня 2014
http://uaculture.com