Жінка-УКРАЇНКА

Юрій Ключ. «Колюча стерня асфальту»

Зробити крок в невідомість наважиться не кожен. Це стосується й поетичної творчості, де результат експерименту завше непередбачуваний і який не можна синтезувати розрахунком.

Саме на експеримент, на погляд автора цих рядків, наважилась дніпропетровська поетка Світлана Поливода, витворивши книгу "Вірую!". Й хоча Світлана не новачок в поетичній царині (вона авторка кількох поетичних збірок), та це перша її поетична книга українською мовою.

Поетка не пішла битим шляхом мегаполісного бачення своєї української ідентифікації – оспівування пасторальних рефлексій, пластика яких не гармонізує з внутрішнім світом автора й тому видається шароварним фетишем. "Вірую!" – збірка лірична й основну поетичну площину займає лірика інтимна. Однак вона не є сльозливою трепанацією власних душевних рекреацій зневіреної вчительки словесності, котра так і не діждалась свого Ромео, бо страхалась визирнути за книжну палітуру, не є показовою естрадністю феміністичної вумен, яка до скону життя не може вирватись з полону власних сноб-амбіцій. Ліричне "Я" Світлани Поливоди – це "Я" жінки з "маршрутки", її кохання, любов, страждання непоказні, але живі й теплі, подібні до свіжого хліба, хліба з хлібозаводу, який вживається щоденно й не завше буває солодким, на відміну від релаксаційного, зачерствілого на поетичних сторінках короваю сільської печі.

Попри незахищеність особистості перед каміннúм людським потоком міста, душа ліричної героїні прагне:             

"... майоріти між зір, 
щоб співав їй колискову ефір, 
щоб життя – немов шалений політ, –
не пуста й марудна витрата літ "  

Громадянська лірика в книжці органічно живить свої витоки з інтимної. В ній немає місця порожнім деклараціям хворого на клаустрофобію про долю, кинуту на кін заради національно-свідомого ефемерного щастя. Рідна країна для Світлани Поливоди :"Це народ український, незалежний від влади!". У її світосприйманні Дніпропетровська відсутня хвороблива меншовартість й туги чи то за файним Львовом, чи Масквой златаглавай. Вона дивиться на місто очима закоханої, котра любить його попри: 

«Не завжди люб'язний, іноді – як сич. 
Та я знаю – де є маска, де обличчя. 
На околицях ще безліхтарна ніч: 
Не збагнеш, бува, яке це в нас сторіччя».

Мовна пластика збірки дещо програє від калькування російських слів та стилістичної недоречності деяких висловів. Може прозвучати парадоксально, але саме ці лінгвістичні похибки й роблять її помітною на фоні глянцю мовотворчих законів інших поетичних збірок Дніпропетровщини. Тим паче, що ці недоліки компенсуються своєрідним оперуванням наголосів у словах, що дає можливість читачеві більш емоційно сприймати авторську думку. 

Хоча сама авторка досить критично ставиться до своєї поезії: 

«Що ж нива, може, й не багата. 
Та все ж повинна бути зжата 
Хоч потім та стерня й кілка…»,

хочеться сподіватись, що "Вірую!" не остання книга Світлани Поливоди українською мовою, бо шлях до себе найтяжчий але й найщасливіший.

Юрій Ключ. «Три сходинки до юного серця»

Книга Еліни Заржицької “Три сходинки голодомору”, що вийшла друком у видавництві “Пороги”  ще у 2009 році є, мабуть, була першою ластівкою. Бо, по-перше, це книга про трагічні сторінки нашої історії написана для молодшого шкільного віку, а, по-друге, це художня книга.

З висоти теперішнього часу можна по-різному відноситись до Олександра Солженіцина. Та, коли б не було його “Архіпелагу ГУЛАГу”, весь світ, навіть за наявності тисяч свідчень, менше б вразив трагізм сталінських репресій. Бо однією із задач художнього слова є достукатись до душі читача, на відміну від сухої мови документів, які, безперечно, потрібні та слугують все ж більше, як матеріал для вивчення професійних істориків, й котрі, на превеликий жаль, переважають у висвітленні теми Голодомору. Адже достукатись до однієї душі, мабуть, важливіше, чим забалакати до фарсу болючу тему для всієї української людності.

Достукатись до юної душі в десятки разів важливіше. Бо саме молоде покоління є носієм пам’яті в прийдешньому, коли не залишиться вже в живих ні свідків Голодомору, ні тих, хто тепер про нього дискутує.

Еліні Заржицькій в її “Трьох сходинках голодомору” вдалось поєднати важливі складові виховного процесу, актуальності теми та цікавого викладу матеріалу. Останнє має не абияке значення, бо не всякому автору вдається поєднати виховний елемент, актуальність теми з цікавістю викладу й не покотитись наїждженими рейками занудності, котру одразу підмічає юне покоління читачів.

Книга міцно збудована на трьох наріжних каменях, на яких завжди мурується дитяча література, справжня дитяча література, цікава, перш за все, для самих дітей, а не для сюсюкаючих дорослих (котрі забули, як самі були дітьми), чи схиблених на шароварщині окремих представників зарубіжного українства.

Ці три наріжні камені є – пригоди, перші симпатії до протилежної статі та динамічний розвиток сюжету. Хочеться порівняти книгу Еліни Заржицької із книгами Анатолія Рибакова “Кортик” та “Бронзовий птах”. Котрі читаються вже не одним поколінням юних, не зважаючи на ідеологічні розчарування їхніх батьків за останні минулі десятиліття.

Головні персонажі книги – Марічка та Петрусь ­– діють. Вони вже в юному віці не відступають перед труднощами, а намагаються , в силу дитячих можливостей, долати їх. Перші несміливі почуття між Марічкою та Петрусем вдало змальовані в контексті основної теми книжки – голодомору. Мабуть, тільки під час голоду хлопчик може урівноважити шальки терезів своїх почуттів до дівчинки, порівнюючи його з хлібом.

Авторка вправно використовує суржик в мові своїх героїв. Що гармонійно підкреслює й точніше розкриває не тільки соціальний статус героїв, а й багатогранніше в деталях вказує на місце, де розгортаються дії всієї книжки.

На жаль, це не можна сказати про використання слів «комісарша», «шкірянка» тощо. Загальносвітова тенденція незнання історії та її одіозних постатей докотилась і до України. В Росії ледь не вісімдесят дітей до десятирічного віку не знають, хто такий Ленін. Така сама картина в Німеччині з Гітлером. Добре це чи погано – вирішить час. Та, повертаючись до “Трьох сходинках голодомору”, було б бажано юному читачеві отримати хоч якесь пояснення вищезгаданих слів. Адже без пояснення все та ж комісарша виглядає казковою бабою Ягою, а зовсім не реальним образом, котрий би вносив додаткову інтригу в напружений сюжет повісті.

Участь в оформленні книги взяли діти – вихованці Дніпропетровського обласного кіноцентру «Веснянка».

Розвиваючи тему візуального сприйняття, взявши за основу текст «Трьох сходинок голодомору», зацікавлені особи, на думку автора цих рядків, могли б створити комп’ютерну гру, наприклад, «Врятуй Марічку й Петруся» чи ще багато варіантів. Певен, що через таку гру й такі книги як “Три сходинки голодомору” українська юнь більш усвідомить трагедію свого народу під час голодомору й проникнеться шаною до власної історії, а не через казенно-байдужі заходи, які не беруть за душу, а тільки викликають роздратування у молодого покоління  своєю однотипністю та засушеною обов’язковістю.