Маланка давня й вічно молода

макоша (за  О. - Ю. Федьковичем)

Скільки років новорічній Маланці, яку святкують 13 січня? Мабуть, стільки ж, як і Щедрому Вечору напередодні старого Нового року. Проте ця народна забава не завжди проходила так, як сьогодні. Оригінальний сюжет з давньоукраїнської міфології і генетичний зв’язок фоль­клорної Маланки з світогля­дом слов’ян - язичників буковинський класик Осип - Юрій Федькович розкриває у своїй розвідці «Ти, місяцю, ти, Королю, красна Маланка є з то­бою. Тридцять дві пісні Маланочні і Русальні руського народу. Во честь і славу Єму зібрав Ю. Федьковиич». І це – найповніший опис цього поетичного шедевру, на жаль, мало кому відомого.

Як пояснити етнокультурні корені і сутність традиції Різдва - Коляди та Щедрого Вечора - Маланки? У передньому слові до своєї книги автор пише: «Божеством наших праотців було світле Сонечко. Звали його Лад і присвячували йому кожного року три вели­ких празники. Перший, коли Сонечко набирало силу і день починав рости, тобто при кінці місяця Десемврія (грудня), і звали той празник «Ко - Ладу», з чого й походить слово «Коля­да». Святкували той празник ду­же весело й урочисто, світили світло, укривали стіл, клали на стіл убрані калачі, мед та со­лодку кутю з маком, на покуть ставили убраний сніп пше­ниці, робили гостину, а жерці (священики бога Лада) ходили з легінями (парубками) і з об­разом дикої кози (знак Козе­рога) від хати до хати, співаючи пісень Ко - Ладу, котрі дійшли до нас і котрих ми  знати й поважати повинні».

Від старих людей поет записав легенду, в якій розповідалося, що у Прабога - Вседержителя було чотири сини, які звалися: перший  – Ад (Гад, Змій, Пекло), другий – Яр, третій – Рай, четвертий – Мир, п’ята  дочка – Лада, а це – наша Мати - Земля. Вона мала двох діточок: одного  сина на ім’я король Радо - князь - Місяць та дочку Весну - Маяну, що її потім почали звати Милана – Миланка, бо цьому світу вона була мила і прикрашала його квітами та зеленим листям. А тому, що лихий змій усім чинив зло, то він і взявся Миланку, сестру Місяця, в своє царство затягати. І нарешті вкрав дівчину, коли її брат (Васильчик) був на полюванні. Але юнак визволив дівчину і це була радість на весь світ. Таке ритуальне дійство мало символізувати весну, що вирвалася з неволі.

Далі О. - Ю. Федькович де­тально описує, як проводилося свято. Наведемо окремі фраг­менти:

«Найкраща й найчесніша дівчина перебиралася на Маланку. Один парубок був за Василя (він ще мав народну назву Черчика), другий – за короля (Місяця), третій – за діда Змія з довгою білою або зеленою бородою. Маланка мала зірку на чолі, була при­брана у самі квіти й перебува­ла в оточенні трьох подруже­ньок з рожевими деревцями... Хлопці з почету короля були перебрані чи на плугатарів, чи то як мисливці. Перші водили за собою вола або барана, другі – оленя чи сокола, а дід - Змій був вбраний у буйволову шкіру, оперезаний гадюками, водив за собою тура або цапа, мав при собі косу і три гробарі (лопати, що ними копають мо­гили). Маланка переходила від ха­ти до хати, її похід посувався, співаючи за музиками Маланчиної коляди. Сама Маланка робила рухи, ніби працює у діда, мов невільниця, хоч трудитися не вміє, бо царева дочка…».

Із 32-х Маланчиних коляд, записаних Федьковичем, ось кілька рядків однієї:

Гой ти, Місяцю, гой ти, Королю,
Красна Маланка княжа з тобою.
Красна Маланка, голубе море,
Над головою ясная зоря.
Гой ти, Сильчику - Велесильчику,
Посію тебе у городчику,
Та й буду тебе та й шанувати,
Та й тричі на день та й поливати.
А ваша хата під шоломами:
Бог Дажьбог з вами, бо Дажьбог з нами!
Бог дасть вам долю й вашому дому,
А нам по кубку, по золотому!

На основі слов’янских міфів поет створив цикл обря­дових пісень під назвою «Ма­ланка». В них образи та моти­ви народної творчості, наслідування колядок, щедрівок, веснянок поєдну­ються з власними художніми засобами автора. Готуючи цю книгу до друку у Львові, Іван Франко писав: «Федькович тоном на­родних щедрівок зложив по­етичну міфологію, основану на фрагментах староруської міфології, на живих ще народ­них віруваннях, але переважно черпаних з власної фантазії».

Звичайно, сьогодні це улюб­лене народне молодіжне дійство у такому вигляді, як її описав Юрій Федькович, ніхто не проводить. Хоча дуже хотілося б, щоб саме цей праукраїнський поетичний сюжет, якого не знайдеш у жодній міфології світу, був відтворений і показаний на сцені у драматичній вистав акторами. Але хоча крізь морок тисячоліть і загубився образ прадавньої Маланки й трансформува­лися її риси, проте залишилися лише уламки цього дивного розкішного дійства: перевдягання, маски, деякі персонажі, ритуали, тексти коляд, примовки, віншування. Отже, традиція жива й виявилася міцною, незважаючи на те, що впродовж десятиліть, за радянських часів, її зневажали й ображали, як і чимало інших українських обрядів. Вічно молода, вона розважає, навчає, бешкетує, забавляє українців вже сотні поколінь, тисячі, а то й більше років. Хто хоч раз у житті брав участь у  Маланчиній ході, ніколи не забуде ні з чим незрівнянного піднесеного настрою народного карнавалу, сповненого невичерпної фантазії, гумору, дотепів, веселощів, імпровізації. Святкуючи Щедрий Вечір - Маланку і Старий Новий рік - Василя, вшануймо пам’ять буковинського бояна Осипа - Юрія Федьковича, який відійшов у кращі світи 11 січня 1888 року. Стали народними його співанки, серед них – «Як засядем, браття, коло чари», а також його заповіти, з якими він звертався до української молоді: «Руські ви легіні, шануйте ви і не цурайтесь давніх наших звичаїв! Шануйте їх так, як це у других чесних народів ведеться, а буде вам слава, людям честь, по праотцях же ваших хороша пам’ять. Се вам оповідає наша Маланочна коляда, мабуть, найкраща, котра по праотцях наших лишилася».

Ольга РУТКОВСЬКА