Жінка-УКРАЇНКА

Спека у понад тридцять градусів за Цельсієм, розпечений асфальт, пилюка і гарячий пісок, перевірки на блок-постах в зоні АТО, майже доба в автобусі і більше тисячі кілометрів від Хмельницького до Старобільська на Луганщині. А там – знайомі й зовсім незнайомі, але за суб’єктивними відчуттями – рідні люди. Оті, хто щоденно у спеці-пилюці-пісках, а ще – під обстрілами боронять мир на «великій землі». Артисти творчого волонтерського об’єднання «Мистецька подільська сотня» вкотре навідалися до наших бійців на Сході.

Офіційний візит хмельницької делегації до міста-побратима Старобільська передбачав співпрацю в благодійно-гуманітарній, діловій та мистецькій площинах. Природно, що наш колектив опікувався третім пунктом програми. В якості ремарки зазначу, що з Хмельницького привезли хуру з гуманітарним вантажем у понад двадцять тон. Продукти харчування, техніку, одяг, навіть питну воду розподілили поміж місцевим населенням, переселенцями та військовими частинами. До однієї з них – артилерійського дивізіону – наш колектив завітав із концертом. Особливих подробиць у цьому матеріалі не буде. І не тому, що немає про що розповідати. Є! Але, заради безпеки бійців, маємо про все мовчати аж до перемоги. Хіба поділитися емоціями… Виявляється зовсім незнайомі вояки можуть сприйматися, як рідні люди.

Виявляється успішний і впливовий чоловік може залишити все, чим жив у мирному Хмельницькому, мобілізуватися і створити потужну військову частину, командуючи нею. Виявляється, пробувши в розташуванні частини сім-вісім годин, починаєш бачити те, що приховане від стороннього ока, починаєш орієнтуватися і розуміти правила поведінки, маскування, правила отого життя. Життя, наче з паралельної реальності для нас, хто прибув з мирної території України, і зовсім буденного для них, бійців. Коли автомат – невід’ємний «аксесуар» справжнього чоловіка. Коли мобільний зв’язок повністю відсутній. Коли дорослий дядько носить у жмені цуценятко Нону, яку планує забрати додому після демобілізації. Коли слово «земляк», звучить наче найкраща пісня. Коли троє хлопців під командуванням старшого кухаря готують їжу на всю братію, і жартома-всерйоз зазначають, що то їм таке покарання, бо ніколи вдома не допомагали куховарити дружинам. Дякуємо нашим артилерійцям за те, що вони знаходяться на своєму місці і бережуть Україну від ворога. Командиру – за гідність. Кухарям – за смачну їжу. А ще за особливий прояв поваги до нас, дівчат з «сотні», – пляшку шампанського і полуниці. Дякуємо за неймовірну енергетику під час концерту, за те, що вояки не загрубіли душами, а навпаки зробилися щирими і справжніми, котрі вміють радіти найменшим радостям і цінувати їх. Бережіть себе, наші любі «ельфи»! Ще зустрінемося!

Як обіцяли свого часу при нагоді зустрічатися з бійцями з восьмого полку спецпризначення. Завітати до них з концертом цього разу не вдалося через об’єктивні причини. «У нас тут взагалі-то війна…» – ніби виправдовуючись, пояснили нам причину «не можна»… Проте перебувати у Старобільську і не здолати скількись-там кілометрів, аби побачитися з земляками неприпустимо для справжніх друзів. Отож, передали гостинці хлопцям з «вісімки», поспілкувалися, зафотографувалися і – в дорогу!

Наступним пунктом у нашій поїздці значився госпіталь м. Сватове. Прибути з концертом до бійців, що проходять там лікування, наша команда мала намір ще під час першого візиту на Луганщину в квітні цього року. Тоді здійснити намір завадила сніжно-дощова і доволі зимна погода – виступати просто неба, коли з нього мрячить, не бачилося можливим. Зовсім інша справа, коли температура повітря перевалює за +30 з гаком; коли є колектив артистів-волонтерів, що дорогою додому буквально «з коліс» отримує дозвіл на проведення благодійного концерту; коли є бійці, яким зовсім не завадять позитивні емоції; коли знаємо, що в шпиталі працює санрота з Хмельницького; коли керівник даної військово-медичної установи, земляк з Вінниці, усіляко сприяє тому, аби концерт відбувся... отоді все втілюється в життя якнайкраще! Бійці і медперсонал співали, танцювали, спілкувалися, фотографувалися, обмінювалися номерами телефонів з учасниками нашого колективу, дякували і запрошували приїздити знову. У свою чергу ми традиційно (адже повторюємо це під час кожного концерту) призначили місце зустрічі на Майдані Незалежності на концерті з нагоди НАШОЇ ПЕРЕМОГИ! Хоча, якщо зустрінемося раніше – радітимемо не менше. А ще було в цій поїздці багато автографів і побажань на прапорах – нам і наших. А ще залишилося багато спільних світлин, котрі тепер розлітаються, як то мовиться, «на добру пам’ять». А ще наші концерти залишилися у записах на ґаджетах бійців, і тепер будь-якої миті ми знову будемо дивитися одні одним у вічі й посміхатися.

Ще одна ремарка – справжня гостинність наших військових. Де б ми не перебували, найперше нас запрошували до столу. Проста їжа, котрою харчуються бійці в частині і поранені хлопці в шпиталі – смакувала, наче вишукані ресторанні страви. У палатці чи просто неба ми залюбки ділили хліб-сіль з українськими героями. Отримуючи забезпечення здебільшого від волонтерів, наші хлопці не ховають скибку хліба під подушкою, а діляться нею з місцевим населенням, зі своїми побратимами, з приїжджими артистами. Адже всі ми – на одному боці, в одному умовному, чи не зовсім, окопі, на одній лінії вогню. Кожен виконує свою роботу в ім’я України. Окремих слів подяки вартує водій Олександр Терлецький, котрий погодився на волонтерських засадах завести нас на війну автобусом підприємства «Пробудження» ХОТІ СОІУ .

Учасники «сотні»: співак, співорганізатор нашого колективу Віктор Шайда; солістка хмельницького муніципального естрадно-духового оркестру Марина Українець; без п'яти хвилин дипломований магістр, співак Назарій Поляков; скрипаль-віртуоз Антон Вараниця; співачка, працівниця 42 ГБО Kатерина Аргунова, авторка цього матеріалу та наш фотограф Петро Радушинський пообіцяли в наступній (чи наступних?) поїздках обов'язково вносити і сватівський госпіталь, і артдивізіон в план волонтерських концертів. Просто тому, що віднедавна там перебувають наші нові знайомі-друзі, котрі чекають нас і зустрічі з якими ми прагнемо усім великим серцем нашої «сотні».

Оксана Радушинська

Фото Петра Радушинського