Жінка-УКРАЇНКА

П’ять останніх картоплин

Моя мама – Круцько Олена Калениківна, в дівоцтві Дзегалюк – померла в серпні 2007 року, а народилася у 1922-му в селі Шарлаївка Теофіпольського району Хмельницької області. Там і застав її родину – батька Каленика, маму Лукерію (Лікору) та молодшу сестру Надійку – голод 32-33-х років.

Прізвище мого діда Каленика – Боймиструк, але мама була записана на прізвище бабусине, вірніше, першого бабиного чоловіка Федора Дзегалюка, який свого часу подався із сільчанами на заробітки аж у Америку, на шахти. Хтось із земляків повернувся раніше, привіз Лікорі золоті кульчики (сережки) – гостинець від чоловіка. А сам Федір залишився надовше, але так і не повернувся в село, а що з ним сталося на тих шахтах, невідомо. Лукерія згодом зійшлася з Калеником, та, мабуть, офіційно не була з ним зареєстрована, тому й мама моя була записана на чуже прізвище. А Надя вже була у документах Боймиструк.

Тепер усім відомо, що коїлося в Україні під час Голодомору. А за мого дитинства про це вголос не говорили, проте мама мені розповідала про той страшний час, про те, як помирали від голоду люди, як захворів мій дідусь… Хтось висихав від недоїдання, а Каленик опух, ледь ходив – не носили ноги. Мучив його нестримний голодний пронос, мама моя виводила тата за клуню, обмивала, обтирала лопушками, підводила дитячими рученятами – ось і все, чим могла допомогти. Батько помер. Залишилася Лікора з дітьми – Лєні 11 років, Наді – 8. У хаті – п’ять останніх картоплин, а більш нічого…

В ті часи у селі вже був колгосп, але моя «несвідома» бабуся категорично відмовилася туди вступати, трималася свого господарства. Звалися такі селяни «одноосібниками». Тих, що були багатші («куркулів») вивезли у Сибір, а не дуже заможні залишалися в селі. Місцева влада ставилася до них вороже.

Колгоспники перебирали навесні мерзлу картоплю у кагатах. Загородили їх навкруги дротяною огорожею, щоб не могли винести звідти нічого. Та хай там як, Лікорина сестра-колгоспниця викотила нишком декілька гнилих картоплин за дріт, а Оленка підповзла і забрала. Ото й усе, що залишилося в хаті з харчів. Нічим було Лукерії нагодувати дітей. Трава ще тільки починала пробиватися. Насіння не було, щоб засіяти город. Попереду чекала родину голодна смерть.

І вирішила жінка піти у ближче місто, в Шепетівку, сподіваючись хоч там роздобути якогось харчу. Дівчаткам наказала більше картоплинки у день не з’їдати, тож вони варили собі «суп»: кип’ятили воду і терли в окріп картоплину на терці. Це була їм страва на цілий день.

В Шепетівці Лукерія три дні ходила від будинку до будинку, просила найняти її на будь-яку роботу: прати, прибирати, дітей глядіти. Жінка вона була від природи сильна, ставна, охайна, хоч і знесилена голодом та бідою. Та ніхто не наймав.

На третій вечір сіла вона на якихось сходах, бо куди далі йти і що робити, не знала. Аж тут вийшов із дверей офіцер (а в Шепетівці був великий військовий гарнізон) і запитав: «А что вы, женщина, здесь делаете?»

Заплакала Лукерія і розповіла офіцерові про своє лихо: чоловік від голоду помер, дітям їсти нічого, а як вже їй до них без хліба повернутися, на вірну погибель…

І – вдячна наша пам’ять про того чоловіка. Врятував він, можна так сказати, не тільки мою бабусю, мою маму, а й усю нашу родину, бо інакше й мене, і моїх дітей, онуків на світі, можливо б, не було. Влаштував він Лукерію прибирати й мити посуд в офіцерській їдальні. А це ж біля їжі – порятунок! Дали їй кімнату у бараці, забрала вона туди дівчаток із села. Вижили!

В рідне село бабуся не повернулася. Була, звісно, в неї там родина, сестра, брати. Хтось загинув, хтось вижив у тому лихолітті. Сама вона про це не розповідала. Була мовчазна і сувора жінка. Дуже любила своїх дітей, а до онуків ставилася стримано, не балувала. Головне для неї було – усіх нагодувати. І моя мама, так само, піклувалася, насамперед, щоб діти не були голодні.

І я, і брат мій, і сестричка змалку знали про страшний 33-ій рік, про п’ять останніх картоплин, про те, чому бабуся живе саме в Шепетівці. Виховані у глибокій шані до хліба насущного, із співчуттям до знедолених.

А села Шарлаївка, звідки тягнеться нитка мого роду, вже немає. Воно змаліло, злилося з більшим сусіднім і втратило свою назву. Ось така історія.

УКРАЇНІ

Моя засмічена земля,
моя засмучена країна…
Дивлюсь на тебе не здаля,
живу з тобою, Україно.

Я воду п’ю з річок твоїх,
годуюся із твого поля –
і не сховаюся од лих,
які тобі судила доля.

Від тебе хмар не оджену…
Якби ж могла! Та сил не стане.
Багатші є, але одну
тебе люблю, як донька маму.

За всі гріхи мене прости,
і – з колоска твого зернинку –
обережи і захисти
мою онуку, українку.

Світлана Макаревська