Жінка-УКРАЇНКА

(з історії звичаю)

Що на нашій вулиці
дівки - чарівниці
Закопали горщик каші
посеред вулиці.
Закопали горщик каші,
ще й кілком прибили,
Щоб на нашу, на вулицю,
парубки ходили…

Серед багатьох молодіжних звичаїв, на яких споконвіку виховувався кожний сільський мешканець, була традиційна форма дозвілля – «вулиця», тобто своєрідний клуб спілкування.

Вона починалася з настанням перших по - справжньому весняних днів, за народно - релігійним календарем – від теплого Олекси (30 березня) або від Благовіщення (7 квітня), і тривала до ранньої осені, точніше – до Семена (12 вересня). А коли був погожий жовтень, то аж до Покрови (14 жовтня). На зміну хатнім вечорницям хлопці та дівчата починали збиратися «на дубках», «на степку», «на музиках», «на колодках», коли гуляння переносилося з приміщення на природу, і відбувалося, як правило, у неділю або у свята, й лише подекуди проходило у будні.

Історія виникнення «вулиці» дуже давня, пов’язана з формуванням молодіжних громад, тобто певних парубоцьких та дівочих організацій, які мали свої неписані правила: від прийняття до куреня, тобто у його члени, так званого «коронування», і до виходу з нього, коли хлопець або дівчина одружується. Як залишки тієї давньої традиції, ще, певно, з родоплемінних часів, збереглося зібрання молоді на вулиці, яке пізніше втратило свій обрядовий характер.

Дуже цікавий опис «вулиці» подав професор з Канади Степан Килимник у своїй монографії «Український рік в народних звичаях в історичному освітленні», книга ІІ, том третій, «Обереги». – К., 1994: «У неділю святочно одягнені дівчата у вінках, стрічках, картатих плахтах, у мистецьки вишитих сорочках, у червоних чобітках з мідними підківками, хлопці - парубки у свитках, сивих чи взагалі смушевих «набік» шапках, у вишитих сорочках, у широких штанях - шароварах, здебільшого синіх, підперезані широкими різнокольоровими, своєї роботи, поясами, у таксованих чоботях – усі  веселилися весь святочний день. Приходили в святочний день і батьки на «вулицю» помилуватися з гарних пластичних танців їх дітей та послухати молодечих веселих пісень».

«Вулиця» мала свою драматургію, обов’язкові композиційні моменти, свої неписані правила і закони, відшліфовані протягом століть, що передавалися від покоління до покоління. Не дозволялося приходити на ці зібрання хлопцям напідпитку; вчиняти під час розваг сварку, бійку, лаятися або ображати односельців; можливі тільки доброзичливі витівки, дотепи, інколи дошкульні жарти. Стосунки хлопців і дівчат між собою в ту давню пору могли б бути прикладом навіть для теперішньої молоді. Вони будувалися на основі високої моралі, поваги, чемності – так, як виховували у сім’ї. Характерно, що навіть на вулиці хлопці й дівчата стояли окремо, ніхто не розбивався на пари й не відокремлювався від загального гурту. Алже це вважалося непристойним і могло викликати осуд у селян – от тоді вже буде дуже важко довести свої чесноти. Дітям до 13 - 14 років суворо заборонялося відвідувати «вулицю». Спочатку необхідно обов’язково посвятитися у парубоцтво – це був окремий ритуал, коли старші хлопці після проходження певних випробувань приймали підлітка до своєї громади. Так само, як і вечорниці, «вулиця» була не тільки своєрідним клубом, а й школою виховання й праці, високої моралі, а також справжньої «академією» мистецтв. 

Визначною подією в житті кожної  дівчини - підлітка був вступ на своєму кутку до співочого гурту. В ньому активно нагромаджувався репертуар, основи якого закладалися в родині, тут навчалися майстерності співу виводчиці, виховувався талант оповідачів і дотепників.  На «вулиці» можна було почути, а то й записати будь - яку пісню, бувальщину, загадку, приповідку, казку, легенду тощо. Тут  у дівчат проходило усе їхнє дівування, аж доки вони не виходили заміж.

«Танці, співи на «вулиці»  відбувалися по черзі дівочі й парубочі, провадилися ігри та водилися хороводи. Танці були досить досконалими, навіть витонченими, не дивлячись на невідповідні подекуди для цього умови. Це мистецтво було настільки відшліфоване, що навіть городяни приходили у святкові дні подивитися на «ловкі» шляхетні сільські танці молоді й послухати гарних пісень. Особливо розвинуті були на селі танці: козачок, шумка, метелиця, пізніше –  полька, вялець (вальс)». (Див.: А. Свидницький «Великдень у подолян». – Київ, 1993). Письменник у своєму етнографічному нарисі, написаному у 60 - х рр. ХІХ стол., змальовуючи звичаї рідного йому Поділля, дивувався відмінностям у побуті та обрядах сусідньої Полтавщини, що «на Гетьманщині не так танцюють, не так співають, і одягаються інакше». Зокрема, описуючи миргородську «вулицю», він звертає увагу на те, що парубки тут танцюють «бовкуном», тобто поодинці, чого не зустрінеш на Поділлі, де танцюють переважно парами. «Троїстих музик на «вулицю» ніхто не запрошував. Вони знали свій обов’язок: щонеділі та щосвят по службі Божій музиканти йшли на царину чи на горбочок і біля них одразу збиралася «вулиця». Кожен парубок замовляв своїй дівчині танець й давав музикам гроші – трояка чи більше. А до них приєднувалося стільки пар, скільки могла вмістити танцювальна площа. Які ж інструменти супроводжували танці? Найперше, це скрипка, бубон та цимбали, а ще раніше – дудка (сопілка), цимбали й бандура». Давній український звичай дратував церкву, охоронців порядку й вони навіть переслідували учасників «вулиці», карали їх і штрафували. Із проханням до місцевої влади захистити «вулицю» Анатоль Свидницький звернувся у своїй статті, яку 1861 року направив до журналу «Основа». Проте його редактор Пантелеймон Куліш не підтримав автора і нарис не надрукував.

У багатьох весняних піснях згадується каша. Це, як відомо, ритуальна їжа, але чому її закопують в землю? «Ой на нашій, на вулиці що парубки й хлопці закопали горщик каші в дубовій колодці. Закопали горщик каші, ще й рака живого, щоб на нашій, на вулиці не було нікого». Або інша закличка: «На нашу вулицю, на нашу, несіть пшона на кашу. Та будете кашу варити, та будете хлопців манити». Під спів веснянок виходили дівчата, виносили на рушнику горщик пшоняної каші, тут же закопували її, аби земля наїлася смачно і родила рясно, набравшися від каші сили.

Побутувало багато цікавих прикмет, пов’язаних з «вулицею», зокрема щодо визначення зручного місця для її проведення. Щоб на гуляння приходило більше хлопців і дівчат, треба було почаклувати. Дівчина, яка перший раз виходила на «вулицю», брала старий чобіт, проштрикувала його голкою з ниткою і тягла через усе село. За нею йшли дівчата з надією, що до їхньої «вулиц» усі збиратимуться, як бджоли до вулика. З плином часу сходини молоді на «вулиці» поступово втрачали свій давній репертуар. Але деякі старовинні пісні частково дійшли до нас. Михайло Грушевській у своїй монографії «Історія української літератури», том І - й, відзначає: «До дуже давніх форм флірту молоді належать, очевидно, також передирки обох громад, які заховалися в досить численних різновидах з архаїчним характером». Справді, дуже популярні колись пісні - глузування, так звані «дражнилки», вже забуті, проте чимало їх зафіксовано в етнографічній літературі:

Ой вийду я на улицю,
Гуляю, гуляю;
Одна несе вареники,
Другая – сметану.

         ***

Що на нашій улиці
Рябії курчата,
А на нашій, да улиці
Чорти – не дівчата.

А ще хотілося б нагадати слова видатного митця, лауреата Шевченківської премії імені Т. Г. Шевченка, художнього керівника фольклорно - етнографічного хору «Гомін» м. Києва, кандидата мистецтвознавства Леопольда Івановича Ященка: «Майбутнє нашої народнопісенної культури значною мірою залежить від побутового співу – це її основа. Відродження і розвиток народної пісенності має йти в поєднанні з традиційними звичаями й обрядами, стати частиною власного побуту».

У звязку з цією настановою варто акцентувати увагу на подвижницькій праці керівника київського дитячого фольклорного театру «Дай, Боже», заслуженого працівника культури України, Ольги Мельник. У своєму репертуарі колектив має весь цикл традиційних свят «Український рік». А у весняному календарі маленькі шанувальники народного мистецтва (від 2 до 15 років), майстерно і природньо відтворюють сільські забавлянки (на фото). З цією програмою вони нещодавно успішно виступали у Мистецькому арсеналі, а 5 квітня, напередодні Благовіщення, «Дай, Боже» братиме участь у фестивалі фольклорних колективів, який впродовж цілого дня проходитиме у Київському музеї культурної спадщини (вул. Московська, 40), де покаже передвеликодні звичаї і обряди. 

Ольга РУТКОВСЬКА