Жінка-УКРАЇНКА

Не так давно у видавництві «ФОП Цюпак» (м. Хмельницький) вийшов із друку літературно-краєзнавчий альманах «Поетична топоніміка» (редактор-упорядник та ініціатор видання Любов СЕРДУНИЧ), до якого залучилися поети та прозаїки з більшості областей України. Серед 77 авторів альманаху, патріотів нашої спільної великої Вітчизни та відданих синів і дочок своїх «малих батьківщин», є і професійні літератори і письменники-аматори. Таке товариство надає вмісту збірника неабиякої пікантності. Адже кожен автор вклав у свій твір душу, любов і бажання донести до читача інформацію про унікальну мальовничість своєї місцевості, про наявність в милому серцю куточку якогось архітектурно-історичного пам’ятника, або ж згадати добрим словом ім’я відомої людини, яку дала світові сама його рідна земля.

І, як результат — стаття із Вікіпедії: «„Поетична топоніміка. Поезія та проза про міста і села України“ — літературно краєзнавче видання, альманах. Перша книжка поезії та прози про села і міста України, поєднаних із просвітницьким краєзнавством».

Ось, що написав у своїй передмові до книги засновник ГО «Вікімедіа Україна», член Національної спілки краєзнавців України та один з співавторів «Поетичної топоніміки» Юрій ПЕРОГАНИЧ:

« У дитинстві та юності кожної людини на її формування впливають місце, де вона народилась і виросла, рельєф, місцеві погодні умови, наявність або відсутність водойм, довколишній рослинний і тваринний світ і навіть звучання топонімів: назв довколишніх річок і озер, верхів’їв і долин, урочищ і кутків…. Проте визначальним у вихованні є слово, прочитане або почуте. Зараз, читачу, Ви тримаєте у своїх руках саме таке слово, яке після прочитання зробить Вас більш залюбленим у свій край, а отже — сильнішим у теперішніх чи майбутніх сутичках із ворогами нашої Вітчизни!»

А Любов СЕРДУНИЧ своїм напутнім віршем закликає:

« Хай цей путівник поетичний
Дослідників краю гука,
Наснажить нових літописців,
Відродить забуте в віках!»

То ж є надія, що це видання зробить достойний внесок у виховання любові та інтересу до малих і великих населених пунктів нашої України.

Публікації в альманасі розміщені за алфавітним порядком прізвищ їх авторів. Наразі я використаю абетку для переліку областей України, звідки вони, автори, відгукнулися своїм художнім та пізнавальним словом, щоб таким чином згрупувати їх твори в загальний звіт. Хоча і при такому розкладі, зіткнулася з труднощами, бо більшість авторів народилися в одній області, а мешкають в іншій. То ж невеличких відхилень у бік від порядку розміщення уникнути не можливо, бо такі автори привертають увагу і до батьківської землі, і до землі, яка теж стала їм близькою.

«Люби той край, де народився,
Живеш де нині — теж люби»,

радить Олексій МОГИЛЕНКО, уродженець Київщини, а нині мешканець Житомирської області (вірш «Моя любов — це Україна»).

Звернула увагу, що з цікавістю читаю про невідомі мені населені пункти. З історією та географією великий міст ми всі більш менш знайомі, а от села в своїй більшості незаслужено лишилися поза увагою. Для тих, хто не має в своїй бібліотеці «Поетичної топоніміки» розповім, про що писали автори альманаху.

Отже:

І. ВІННИЧЧИНА та ВОЛИНЬ

Цікаву інформацію подає Валентина ПАВЛЕНКО, що народилася в Житомирській області, а мешкає (немов за іронією долі) в с. Кропивна Вінницької. Виявляється що це село давно заселили люди з с. Андріяшівки Бердичівського повіту (Житомирщина), які постійно билися між собою. А кропивнянський поміщик Самсонов зупинив ту ворожнечу, забравши один рід андріяшівців до себе на Вінничину.

Але «тепер вони в окопах — по один бік фронту» там, на буремному українському Сході — свідчить рядочок вірша авторки.

Вірш «Сосонська акварель» письменниці та фольклористки Валентини СТОРОЖУК з с. Сосонка Вінницького району починається словами, які відразу ж розставляють все на свої місця і не залишають потреби глибоко копатися в назві села.

«Підійшли до Сосонки сосни вікові.
Маслюки ховаються в глиці і траві»

А Віра ШУРМАН з с. Воробіївка Хмільницького району, певне з патріотичних почуттів, не бажає погоджуватись з думкою, що назва її села походить від прізвища управителя Воробйова і вірш «Горобіївка — село пісень» починає словами:

«Не вірю я у милість кровососів,
Що назви сіл і міст їх величали.
У рідне вірю: у синочків Стусів…»

І далі:

«Село — як пісня. Пнеться на горбочки,
Хатки круг ставу, наче біля квочки»…
«Поля, хмаринки, хаточки, садочки,
І хлопчики-горобчики, і горобчиці-дочки…»

Звичайно, не обійшла увагою пані Віра і своє районне місто Хмільник, що пам’ятає і гайдамацький рух, і війни під проводом Богдана Хмельницького і зарослий хмелем острів, на якому ховалися мужні поселенці під час набігів ворожих орд.

У Хмільнику мешкає і поет Микола СТАСЮК, що в присвяті своєму відомому нині курортному містечку пише:

«Повітря чисте й легке, мов акрил,
На тлі багряних танців божевілля,
А ти летиш, окрилений Поділлям,
На всіх парах розгорнутих вітрил»

Галина РИБАЧУК-ПРАЧ своєю поезією славить і Вінниччину і Волинь, бо одночасно є донькою двох областей і, як зізнається авторка: «Моє життя — суцільні мандри» у своєму вірші про Камінь-Каширський, «який побачив різний люд: литовський, польський, український…». А завершує свою сторінку пані Галина віршем «Місто фонтанів» — славнем Вінниці, де дух Коцюбинського, Стуса, хірурга Пирогова присутні і у наші дні, але візитною карткою якого знедавна стали фонтани.

«Чарівне місто, де фонтани
Злітають майже до небес…»

На черзі:

ІІ. ДОНЕЧЧИНА ТА ДНІПРОПЕТРОВСЬК.

На створення альманаху відгукнулися два автори з Донецької області, члени Красноармійського творчого об’єднання «Суцвіття» Людмила ЖОВНІР та Віталій МИХАЙЛОВ, який і керує об’єднанням.

Пані Людмила потрапила на Донеччину ще восьмимісячною дитиною, куди привезла з Павлограду до бабусі в с. Жовта її мати, бо в той передвоєнний рік була вагітною другою дитиною, а батько був військовим. Первісно село було ранговою дачею актуаріуса Миколи Аврамова, потім стало садибою дворян Бахирєвих. Коли в другій половині ХІХ ст. тут знайшли кам’яне вугілля, почалася «вугільна лихоманка».

«І стала я донеччанкою, закоханою в село, у степ, у величезний фруктовий колгоспний сад і в нехитрих працьовитих людей рідного тепер мені краю…» — пише Людмила ЖОВНІР, в минулому геолог шахти «Краснолиманська» в своєму нарисі «Краю мій, чом серце тужить за тобою?». «Бо люди, які з покоління у покоління живуть на рідній землі, й самі стають рідними. Якщо не рідня, то свати, якщо не свати, то куми, сусіди — всі і все пов’язане. Всім селом чи хутором гуляють на весіллях, всім селом ідуть у лісок на Великдень і весь день лине українська пісня, мерехтять святкові хустки і вбрання, радіють усі разом. В останню путь теж проводжають усім селом».

Михайло МИХАЙЛОВ, кримчанин від народження, мешкає в м. Красноармійську. В своїй краєзнавчій довідці описує, як розвідували вугільні поля геологи та будували шахти будівельники, як виникло містечко «Родинське» неподалік від Красноармійська, без чиїх териконів автор вже й не уявляє свого життя, бо «їх присутність конче потрібна» запевняє він рядками вірша «Родинські терикони».

«Щось бракує, коли їх не бачу,
Бо вони — наче друзі мої».

Дніпропетровську область оспівують автори із селищ Підгороднього та Межової, міст Дніпропетровська та Кривого Рогу. Лариса ОМЕЛЬЧЕНКО з Підгороднього (бо ж під самим Дніпропетровськом) на своїх кількох сторінках альманаху знайомить читача і з минулим, і з сьогоденням. На святкуванні 235 річчя слободи Підгородньої вона нарікає про дочірній борг перед річкою Кільчень, бо наразі вона «героїня жахливих снів — в жмутках ряски і сивини…»:

«Еко-трилер» і «порно-шок»:
Вверх животики у лусці…
Довжиною в байдужість — крок,
Тільки крок — і кінець ріці!»

Авторка своєю поезією привертає увагу людей до екологічної проблеми, що склалася на їх старій річці, яку вона з повагою називає «древньою бабою».

А з якою гордістю повідомляє Людмила ЯЦУРА з смт. Межова, «де півні співають на три області» (бо зовсім поряд і Донецька і Харківська), що ні один потяг не обминає їх залізничної станції:

«В Московію і на Кавказ,
В Севастополь, Донбас мчать стрімко…
Я радію, пишаюсь, бо в нас
В Межові для всіх них є зупинка».

І звичайно ж, не може пані Людмила обійти увагою відоме всьому світові народним мистецтвом селище Петриківку, з якого «нам сміються квіти і калина» з-під пензлів майстрів декоративно-орнаментального народного малярства.

Розташоване на берегах річок Саксагань та Інгулець індустріальне місто Кривий Ріг, найбільше в Україні в переліку міст, котрі не є обласними (довжиною аж 126 км!) захоплює і надихає Марію СОЛОДОВНИКОВУ, студентку факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка, бо в «сірому місті бетонних споруд» вона бачить «не стіни, а душу».

Обласний Дніпропетровськ, звичайно, привертає найбільше до себе уваги, та зупинятися на його добре відомому історичному минулому я не буду, кожен зможе знайти в інтернеті та в довідниках те, що саме його цікавить. А от те, що не кожним оком може бути помічене, мені як читачеві сподобалося, бо автори своїми одкровеннями відкривають і свою душу. Олена ШВЕЦЬ-ВАСІНА уродженка Запоріжжя, а мешканка Дніпропетровська хоч і зізнається в своїй поемі «Людина — Космос», що

«Моє і не моє, збагненне й невідоме –
на берегах бурхливого Дніпра
із-за підводного порога Ненаситець
славетне Місто бризкає вогнями
так болісно вражаючих реклам –
інопланетних, іншомовних…»,

але старий Дніпро-Славутич, що з’єднує два рідних їй міста, допомагає почуватися тут далеко не гостею, про що свідчать слова пісень «Моє місто» та «Альма матер».

Та все ж в цьому сенсі впевненіше почувається її колега Світлана ПОЛИВОДА. В Дніпропетровську (тепер уже Дніпро) вона народилася, тому змалку знає «де є маска, де обличчя» міста. І хоч іноді виникають і в неї питання, приміром до назв деяких вулиць, вона сама знаходить на них відповіді. От як у своєму іронічному есе розповідає авторка: «Їхала вчора проспектом Карла Маркса і в черговий раз ставила перед собою запитання, яке вже добряче набридло: «А яким таким боком відноситься до нашого українського міста отой німецький Карл, він же — Маркс?» І на цей раз припускає, що вся суть в назві основної праці філософа-революціонера та в кількості крамниць і бутиків на проспекті його імені. «Капітал і торгівля — брати-близнюки». Вулиця Арктична, як і провулок Арктичний названі так, щоб не було перед тюленями соромно за неувагу до них, а вулиця Каракумська — та, взагалі, має «дуже кліматично обґрунтовану назву». Є в Дніпропетровську вулиця Моніторна. На слух її назва сприймається, як вулиця імені Моні Торна. Певно мешкав тут якийсь Моня, котрий зробив щось корисне для міста. Був же Моня Лейбзон, чому ж і Торну тут не бути… Це питання поки що залишається нерозгаданим, тому й есе має назву «Моня, де ти?»

Віриться, що колектив авторів Дніпропетровщини, підтримує слова Людмили ЯЦУРИ з вірша «Дніпропетровськ»:

«Є мрія, щоб жила уся родина
В жовто-блакитному святковому вбранні,
Щоб лівий з правим берегом — єдині
Були щасливі і в одній сім’ї.»

ІІІ. ЖИТОМИРЩИНА

Тамара ВАСИЛЬЄВА, мешкає в Кременчуці. А в «Поетичній топоніміці» розповідає про своє рідне село Куліші Ємільчинського району Житомирської області. Походження назви села, як і багатьох інших сіл України, надто популярне — від прізвища першого поселенця. Якийсь скептик візьме, та й скаже, що, мовляв, не могли нічого кращого придумати, як якогось-там Куліша. Е ні! Це не той варіант. На старому кладовищі села зберіглася його могила з нагрудним каменем, про що свідчить світлина на сторінці пані Тамари. А село Куліші авторка віднесла до розряду столиць:

«На мапі України є село -
Дитинства босоногого столиця.»

І тут Тамарі Васильєвій не заперечиш, бо в кожного із нас вона своя.

Олексій МОГИЛЕНКО — не корінний житель м. Володарськ-Волинського. Народився в містечку Рокитне на Київщині, то ж вважає за необхідне вділити уваги обом краям. Його настанову я спом’янула ще на початку публікації. Олексій надає цікаву краєзнавчу довідку Володарськ-Волинському, де розташований єдиний в Україні Музей коштовного каміння. Виявляється, що раніш тим камінням жбурляли і в сусідських курей, що греблися в чужому городі, і дітлахи розбризкували ним калюжі після дощу, бо й уяви ніхто не мав про ціну тих камінців. А тим, хто і сьогодні не володіє такою інформацією автор з гордістю повідомляє:

«Далеко братися Уралу!
Біднішим навіть є Клондайк!»

Назви сіл свого району на Київщині, пан Олексій сприймає візуально:
«У селі Синява синя мла стояла», «В Сухоліссях сухий ліс, особливо влітку.», «в Житнігорах жита — гори». Його рідне Рокитне, в якому колись біля ставу росли верболози та рокити, так і залишилось Рокитним, хоча рокит уже нема. Про це свідчить автор у вірші «Рідні села».

IV. ЗАКАРПАТТЯ.

На запрошення до альманаху від Закарпаття відізвалася Тетяна ГРИЦАН-ЧОНКА, Член національної спілки письменників України з міста Тячів, з коротенькою краєзнавчою довідкою та широким простором для роздумів та уяви після прочитання філософського есе «ТечіЯ загубленої тіні (Тячів)» та верлібра «Ужгород плаче сльозами камінними». Ще раз переконуюся, що нічого «просто так» в житті не буває. Моє знайомство з сторінками пані Тетяни перервало повідомлення дочки через скайп з вказівкою на короткометражний фільм «Дерева, які посадив ангел» режисера Олександра Герешка в ютубі. Це про старе місто та кохання в ньому в пору цвітіння сакури, дуже доречне доповнення до інформації від пані Тетяни про Ужгород. Бо ж її твори — це не «картина маслом», а звернення подумки до того, що пам’ятає і що наздоганяє течія ріки і віддзеркалення в ній, що залишає за собою плин часу. Можливо бачення автора і читача відрізняються, але саме в тім сенс філософії життя, його багатогранність та відтінки. «Ось проговорює камінь, голосить Тиса-ріка. Течо, течія уроку між виходом-водами. Між нами вода — незла, непорочна, не причетна до дна».

Тетяна БІДЗІЛЯ, журналіст з Тернопільщини, теж ділиться словами любові до Закарпаття, де народилася. А саме до села Івашковиця яке славиться архітектурною перлиною — унікальною дерев’яною церквою, збудованою в 1658 році.

«Я зростала у затишку,
У любові і радощах,
Безтурботно співаючи
Милі серцю пісні.»

V. ІВАНО-ФРАНКІВЩИНА

Кропивник, Калуш, Станіслав… Присвяти цим населеним пунктам надіслали до друку автори Микола БАЗІВ, Роман ЛЕСЮК, Марія ТКАЧІВСЬКА та Олеся ФРАНКО.

«Кропивник мій пішов не від «кропива»,
(Кропиву в нас жаливою зовуть)»

пояснює пан Микола читачеві. Так назвав село в Калуському районі воїн-князь після переможної битви: «Оце — Кропивник! Ми покропили моцно ворогів!»

А боєць АТО поет Роман ЛЕСЮК і сьогодні захищає свою землю від зазіхань ворогів і готовий битися до повної перемоги:

«За ці рідні Карпати
Я піду і на смерть.
Доведу супостатові
Я Гуцульщини вперть.

За Бескид і Говерлу,
Черемош, Тису, Прут…
Щоб цвіли, а не мерли,
У віках хай живуть!»

Місто Івано-Франківськ, в минулому Станіславів, Станіслав, де автор мешкає багато років, не полишає називати містом своїх мрій:

«Тут віки спивають роси
І живуть мольфари,
Уплітають мавки в коси
Едельвейсів чари».

І, наче продовжуючи естафету, передану Р. ЛЕСЮКОМ, освідчується в коханні місту письменниця Марія ТКАЧІВСЬКА, залюблена у «кожну плямку зозульки», «ковзанку на Валах, листя верби, розгублене в озері», «пригорщу свіжих каштанів»…

«Ти просто любиш цю величаву маківку неба,
Що є куполом твого прихистку». ( вірш «Моє місто)

Завершує абетку прізвищ івано-франківців Олеся ФРАНКО (правнучка брата українського поета-мислителя) з міста Калуш, в якому створено музей-оселю родини Івана Франка. Назва міста походить від слова «калюші» — природні сольові джерела, в яких у давнину добували сіль. Багате місто Калуш на культурну спадщину, що залишили по собі митці, літератори, науковці, що народилися в цьому місті і про яких розповідає пані Олеся в історичній довідці та вірші «Славне місто»:

« У цьому краї народився наш Бандера,
Іван Франко бував, живе його рідня.
І славний всім Григорій Смольський,
Художник знаний, — також мій земляк.»

Що ж, є чим та ким пишатися пані Олесі та й усім мешканцям міста.

VI. КИЇВЩИНА

Центральну область України, а саме її Білоцерківський, Броварський, Вишгородський та Володарський райони представляють Ганна РУЧАЙ, Володимир МОСКВИЧ, Юрій ТИТАРІВ, Петро ПАЛИВОДА та Галина ЛИТОВЧЕНКО.

Цікаву розповідь про центр Надросся подає читачам Ганна РУЧАЙ, викладач, науковець, журналіст з Білої Церкви. Історичні довідки, археологічні відкриття, легенди та ностальгійні спогади дитинства про рідне місто поєдналися в захоплюючому триптиху «Межиріччя долі», присвяченому річкам Рось, Красна та Узинка, а також містам і селам Білоцерківщини, розташованим на їх берегах. Місто дитинства авторки вже має зовсім іншим вигляд: «різьблені ґаночки давно оббито стандартним пластиком, горищні віконечка, над якими в гіллі столітніх дерев перегукувалися горлиці, видерто з м’ясом і затулено металочерепицею». І ніде «рятуватися тепер від телевізорів, моніторів, айпадів». Лише пам'ять береже «повні пахучого сухого пилу горища», де «у цокільних приміщеннях із тьмяними віконцями, глибоко врізаними у грубі стіни» дітлахи шістдесятих шукали скарбів і знаходили «прядки з веретенами, що здавалися чаклунським приладдям, гасові лампи, в яких, напевне, ховалися домовики, скрині з важкими комірними замками, натоптані побитими міллю кожухами й домотканими ряднами». Завершує публікацію пані Ганни її поетичний твір «Рідному містові моїх синів» — присвята містечку Узин.

«Коли на око проситься сльозинка
Серед чужих людей, в чужім краю,
Із днів далеких річечка Узинка
На сонці зблисне кольором барвінку -
І змиє хвилею журбу мою».

Юрій ТИТАРІВ — представник двох областей Луганщини, де народився, і Київщини, де нині мешкає в с. Княжичі. І вірш «Моє село», і текст пісні «Княжичаночка» саме про село, що теж вже стало рідним.

«Моє село — як всі на цій планеті:
у чомусь краще, в іншім — навпаки.
Достатньо сивини — в його портреті:
засноване з-під княжої руки».

За переказами, тут мав свій палац Соловей Розбійник, а пізніше жив князь, очевидно, Володимир Мономах. Звідси й така достойна назва — Княжичі.

З любов’ю оспівує броварську землю і Володимир МОСКВИЧ, учитель-патріот з села Семиполки. Існує кілька версій щодо назви села. За однією з них (найвірогіднішою), назву принесли з собою переселенці з сіверського града Любич, бо є в околицях цього міста і озеро Симпол і річка Симпілка. Інші версії пов’язані з 7 татарськими полками, 7 полями, на яких розташована «географія» села, та навіть 7 пілками спідниці, які шили у селі. Уродженець села поет, краєзнавець Володимир МОСКВИЧ, присвятив себе і свою творчу діяльність рідній батьківській землі, її історії та мешканцям села.

«Спить земля, зачарована небом
України, в рожевій імлі.
Мені більшого щастя не треба,
Як стояти на отчій землі».

Це слова з ліричної сповіді пана Володимира «Семиполки».

Петро ПАЛИВОДА, поет, перекладач, лауреат міжнародних конкурсів — уродженець Волині. А мешкає в с. Лебедівка Вишгородського району. В його «Пісні про Лебедівку», що стала в 2006 році лауреатом Всеукраїнського фестивалю сучасної естрадної пісні, є такі слова:

«Тут колись під благодатним небом
На святих дніпровських берегах
Збудував гніздо-хатину Лебідь,
Чи людина, чи величний птах.»

Певне, за цією легендою і успадкувало село свою ліричну назву Лебедівка. Моєму рішенню (Галина ЛИТОВЧЕНКО, авторка альманаху) долучитися до цього цікавого видання посприяло бажання привернути увагу до батьківської землі. Бо вона того заслуговує. На території Рудого Села є два архітектурно-історичні пам’ятники, що охороняються державою: це Свято-Троїцька церква (1841 р.) з чудотворною іконою, де служив пастором дід відомого українського історика Михайла Грушевського та будинок Браницьких (кінець XVII — початок XVIII ст.). Його на жаль не вберегла ні держава, ні сільська громада. В 80-х роках минулого століття розкішний палац майже знищила пожежа. Та залишки будинку, його благородні руїни так і благають допомоги вже кілька десятиліть.

Новела «Криниця пам’яті» та вірш «Влучні назви» розповідають про легенди села, старі назви вулиць, яким за радянських часів нав’язали нові «прізвища», та ще й

«Щоб не пішли у забуття
й були нові наймення в шані -
тепер в двори для прибиття
таблички видали бляшані».

Але ці нові назви хіба що — для реєстрації та преси потрібні, а людям і сьогодні зручніші ті назви, що дало саме життя, бо ж тут все зрозуміло:

« А так, з портфелем — на Шкільну,
з коромислом — то на Безодню,
та й корівок, як в давнину,
пасуть на Випасі сьогодні».

Нещодавно дізналася, що згідно з Законом про декомунізацію, провулок в історичному кутку Безодня, де знаходиться наша родинна садиба, віднині носитиме ім’я всесвітньо відомого ученого-археолога, краєзнавця, письменника та журналіста Віктора Драчука, колишнього жителя Рудого Села. Для мешканців мого провулка це ім’я набагато рідніше, ніж революціонера Петровського. Нині я мешкаю в Бахчисарайському районі Криму, та Київщина, батьківська земля, рідніша серцю.

VII. ЛЬВІВЩИНА

Найбільшим виявився гурт авторів з Львівщини. І, звичайно ж, знайшлося місце для публікацій, присвячених не тільки місту Лева. Любов БЕНЕДИШИН освідчується в коханні місту Сокаль, де народилася й мешкає нині.

«Ніжним леготом, піснею матінки,
Черешнево-смарагдовим листом
Колихало надію у затінку
Мого дитинства місто.» («Мій Сокаль»)

Розташоване на правому березі Західного Бугу місто, яке в різні часи належало і Австрії, і Польщі вперше згадується в документах 1377 року. Сокалем староукраїнською мовою називалися харчевні; був такий половецький князь Сокал, який, певно, залюбки пив в їх стінах вино; та й соколів, згадують люди, в тих краях було чимало. Пройшло багато віків, та кількість гіпотез щодо походження назви міста від того не зменшилося.

«Вдихнути запах меду чи тарані,
присісти десь на лаві край вікна.
Прамісто — що в твоїм найменуванні?
Гіпотези. Хоч істина одна.» («Прамісто»)

 Місто Жовква любе Богдану БОВШИКУ, уродженцю с. Гряда та Ярославі ПАВЛИЧКО, яка мешкає у Львові. Її «Туристичний вірш» є одночасно і рекламою, і путівником для туриста. А ще читач, який не встиг відвідати ту місцевість, дякуючи вислову, приведеному пані Ярославою, запам’ятає назавжди, що міста Добросин, Пили та Жовква, розташовані в один ряд вздовж дороги: «Добрі сини воду пили, аж пожовкли». Багатий фольклор тамтешніх мешканців!

«Тут падеспані не кружля ніхто.
Пожовкли води біля Жовкви,
А Добрий Син — вже Добросин.
А слава? Слава не замовкла!»

Богдан БОВШИК (мешкає в с. Великі Грибовичі Жовтківського району) про своє прадавнє містечко так пише в «Баладі про Жовкву»:

«Жива історія Вкраїни
В славетній Жовкві віковій.
Ще на зотліли древні стіни
І не здолав їх буревій.»

Зоряна МОВЧАН з смт. Лопатин, мальовничого легендарного краю «струнких сосон і торфовищ, фосів та озер, численних ставків, багатих лісів» в своїй віршованій розповіді не залишила поза увагою навколишні населені пункти Ксаверівку, Гаї, Юрищі, Циганьщину, Центр, Броди, Берестечко… А місто Радехів, їх районний центр, який дав життя лідеру ВІА «Ватра» Ігореві Білозіру, де жив і творив видатний письменник Осип Турянський, зараз потерпає від катастрофічного стану доріг. І це дуже бентежить пані Зоряну, бо ж:

«Так тільки в нас під вікнами калина
Дарує стиглі кетяги рясні.» («Радехову»)

А вона, авторка, не приховує, що:

«Кожному кущеві тішуся безмежно,
Тут на кожній грядці овоч мій росте.
Люба Україна, рідна й незалежна,
Райдугою щастя завжди хай цвіте!»

Дякуючи Вірі ОЛЕШ з м. Соснівки читач тепер знатиме про найменше, але здавна вільне місто в Україні — Угнів, яке не зазнало кріпосного права і куди за знаменитими угнівськими чобітьми аж двічі приїздив сам Іван Франко.

«І хоч які в світах столиці, і хоч Європа — поруч тут,
Ніякі диво-заграниці його із серця не зітруть.»

Не байдужа пані Віра й до маленького мальовничого села Княжий Міст, що в Мостиському районі. З його назви легко здогадатися, що через їх річечку Раківку, що аж кишіла раками та рибою, за наказом князя збудували міст, щоб їздити та брати дань.

«Мов острівець. І не знайти на мапі,
Бо значення великого не має.»

Але річка й зараз така ж мальовнича і люди в селі працьовиті та дружні. І у рідному селі теж: «Найбільший скарб Соснівки — гарні люди!». А це в наші часи — чи не найголовніше?

Моршин — батьківщина Любові ПІКАС. Тут вона народилася, тут і живе і вчителює. Всесвітньо відомий бальнеологічний курорт, а колись просто село Моршин входило до складу Польського королівства. Щодо назви міста, то тут до одного висновку історики не прийшли. В наукових джерелах зустрічається ім’я Петра Морштина, співзвучне з назвою міста, історик В. Лаба припускає, що румунське «мурса», що означає «вода з медом» теж може бути тут доречним, а у моршинців — своя версія: від двох німецьких слів, що в перекладі звучить, як «красиве болото». Ось як розпочинає розповідь пані Люба своїм віршем «Моє містечко Моршин»:

«Поміж лісів, де поряд сині гори,
Моє мале містечко розмістилось.
Воно чудове в різні року пори,
Я ж тут — у пізню осінь народилась!

Вірші «Мій рідний Моршин» та «Отут, у Моршині» — це продовження розповіді про милий серцю край.

Павло РИЗВАНЮК народився в Удмуртській АРСР в родині репресованих, десяток років жив на Волині в м. Рожище, де «розділяє місто величавий Стир — син Прип’яті й онук малий Дніпра». Нині мешкає в м. Новий Розділ, працює педіатром у місцевій лікарні та опікується здоров’ям малечі цього промислового міста.

«Ти, Новий Роздоле, такий молодий,
Шлях твій роками був непростий.
Ти комбінат із нуля підіймав,
Хіміків славу собі здобув.»

Найчисельнішими, звичайно ж, виявилися поезії про обласне місто, історичний центр якого занесено до списку Світової спадщини «ЮНЕСКО». З віршів авторів альманаху про Львів сплітається цілий вінок жовто-блакитного кольору.
Богдан БОВШИК:

«Моє ти місто, княжий Львове,
З роками, з часом посивів.
В тобі — історія вікова
І спогад замкових вітрів.» («Княжий Львів»)

Надія БОЙКО (Галушак):

«Є безліч міст, оспіваних у слові,
Світ перед ними голову схиля.
Та я тобі вклоняюсь древній Львове,
Бо ти — моя, воістину, земля». («Шляхетний Львове!»

Вікторія БОНДАРЕНКО:

«Кожен хто із Львова,
Крокує гонорово.» («Вулицями Львова»)

«Та кожен львів’янин шанує свій Львів,
Про нього казати не вистачить слів.» («Ода Львову»)

Марічка ДЗВІНКА:

«Храмів святкових дзвони,
Кави густий аромат,
Стрічки трамваїв червоних,
Вражень ясний зорепад» («Львове мій кольоровий»)

Анна ДІДУХ-СОНДЕЙ:

«Буяють фани кольорово,
Гойдають символи козацької доби.
У ритм один двигтить хода юрби,
Говорять очі, де безсиле слово.» («Зелені святки у Львові»)

Маріанна ЗАДОРОЖНА:

«Тіні знайти міста старого хочеться.
Звуки ловити бруком веде вулиця,
Запахом кави і відчуттям музики,
У фотокартках пам’ятні нам вузлики.» («Старе місто»)

Лідія НЕСТЕРЕНКО-ЛАНЬКО:

«Як я люблю ці затишні кав’ярні.
Шум тротуарів, гомони музик.
Смакують каву гості і львів’яни
І Львів старий, бо вже до всього звик.» («Львову»)

Людмила ПУЛЯЄВА-ЧИЖОВИЧ:

«О Львове мій! Ти — не Париж!
Ти — щось величне й незбагненне.
Ти загадково так мовчиш,
Ти усміхаєшся до мене.»
(«О Львове мій…»)

Надія БОЙКО (Галущак):

«Шляхетний Львове, гордий, величавий,
Свята колиско мудрих королів!
На п’єдесталі і краси, і слави
Ти, як завжди, — на верхньому щаблі.»
(«Шляхетний Львове!»)

Зверну увагу шановних читачів і на прозові твори львівських авторів Лідії НЕСТЕРЕНКО-ЛАНЬКО та Юрія ПЕРОГАНИЧА.

Лідія НЕСТЕРЕНКО-ЛАНЬКО (творчий псевдонім Соломія Журба, Лідія Перо) народилася у Львові, тут закінчила університет ім. Івана Франка. Входить до Спілки журналістів України, має високе звання «Мати-героїня» — створила велику творчу родину, виховала 5 синів. Честь і хвала Вам, пані Лідіє! Нині мешкає в с. Заріччя Мостиського району.

Закохана змалечку у місто, віддає йому любов своїм літературним художнім словом і з радістю відкриває, що ця любов взаємна:

«Я блукаю цим містом в вечірній імлі,
І збираю цілунки, туманом прикриті.
Ти дивуєш мене, мій закоханий Львів,
Коли ніжно шепочеш: «Моя Ніффертітті…»»
(«Закоханий Львів»).

В фейєричній новелі «Артистка» пані Зима, яка запізнилася до Львова, як запізнюється завжди кожна гарна жінка, відразу ж обрушилася на місто та його мешканців. Чомусь захотілося, щоб древній красень обурився. Але «Львів був добрим і терпеливим, на все дивився з гумором і лагідною усмішкою. Він розумівся на примхах жінок, палко любив своїх краян за безмежні таланти і відданість йому. Він не бажав сварки з Зимою, щоб не завдавати клопотів ні мешканцям, ні мерії.» Львів посміхався з пустотливої гри Зими, яка заглядала у всі шпарини та закутки, вишукуючи недоліки, щоб подратувати ними старого, та довелося їй погодитися, що все-таки хорошого у місті більше і львів’яни його люблять. Але все ж біля драмтеатру зупинилася і вказала на «обшарпані стіни богеми», від чого Львів почервонів, як хлопчик. Зима помітила на тротуарі стареньку бабусю, яка просила милостиню у перехожих, і зацікавилася грою дивакуватої старої, яка дуже майстерно виконувала роль жебрачки:

« — Ой жіночки, будьте такі добрі! Будьте такі ласкаві! Не оминайте стару бідну жінку! Я залишилася сама-одна, без дитинки, бо в молодості зробила аж три аборти… За це мене Бог покарав…».

Перехожі клали в долоню бабусі гривні, а вона щиро дякувала та обсипала компліментами сердобольних жіночок. За дві години «нащедрувала» аж сто гривень, накупила всього на базарі, та запросила на гостину сусідку Стефцю та ще й нагодувала сина та невістку, що мешкали з нею в одній квартирі. Здивованій невістці сказала, що це Янукович до пенсії додав, а сусідці-пенсіонерці довелося зізнатися:

«- А як по правді сказати, то я нині артисткою була. Знаєте, як я грала! Так грала, що не зле заробила. Сто гривнів за єден раз!»

Виправдала свій спектакль тим, що «держава за нас не дбає, депутатам ми до с…ки, то ж мушу щось робити, аби мене ладно поховали… Буду свою пенсію на смерть збирати…»

Отак з тонким гумором, з теплотою до львів’ян і любов’ю до красеня міста змалювала авторка сумні реалії Львова та й усієї країни. Бо ж таких стареньких можна зустріти в кожному місті. А хто з них справжня жебрачка, а хто артистка — спробуй відгадай…

Юрій ПЕРОГАНИЧ, автор передмови до альманаху «Поетична топоніміка», нині мешкає в столиці, а народився в селі Сможе Сколівського району. Громадський діяч, генеральний директор Асоціації підприємств інформаційних технологій України, засновник громадської організації «Вікімедіа Україна».

З наведеної автором краєзнавчої довідки стало відомо, що назва села Сможе походить від грибів сморжів, що водилися в цих місцях. Після відвідання в 1888 р. цього села, Іван Франко поділився своїми спостереженнями у нарисі «Ярмарок у Сморжу». А трохи раніше, в 1881 році тут в родині священника народилася українська поетеса, громадський діяч Марія Бачинська. З пам’ятників архітектури національного значення у селі є церква, споруджена відомим майстром Лукою Снігурем (1874 р.)

«Сможе. Карпати. Батьківська хата.
Вода із криниці, тепло від світлиці.
Спогад на серці щастям озветься:
Велика родина і я — ще дитина.»

Це слова з присвяти дружини пана Юрія Тетяни Череп-Пероганич.

В нарисі «Село мого дитинства» він згадує, яким було село в 60-их роках вже минулого століття. В критій гонтою хаті, де мешкала його сім’я, вже живуть інші люди, але стара криниця у дворі з найсмачнішою у світі водою стоїть і досі. Закінчує свою оповідь Юрій ПЕРОГАНИЧ словами галичанина Андрія Чайковського: «Ніякий українець не повинен забирати з собою в могилу того, що знає, що пережив, а що може мати загальний інтерес, хоч би із малої закутини нашої землі».

Видання альманаху «Поетична топоніміка» беззаперечно сприятиме збереженню минулого сіл та міст України, залишить для наступних поколінь факти та інформацію з нашого непростого, але цікавого сьогодення.

VIII. ПОЛТАВЩИНА

Найукраїннішою землею назвала Леся Українка Полтавщину. Вона дала світові понад 1000 письменників, а ще художників, композиторів, вчених, артистів… Василь ДЕНИСКО та Тіїсія ЦИБУЛЬСЬКА — теж із сузіря творчих людей сучасної Полтавщини. Пані Тая уродженка Кіровоградської області, але сусідній Кременчук звабив її, певне, тим, що ця «місцевість навіює поетичний настрій». «Шкода, що не тут збудовано Петербург!» — жалкувала колись Катерина Друга після відвідання міста. Перша імперська музична академія була побудована саме тут, але з часом її чекав занепад. Не залишилося і інших історичних пам’яток у місті, бо Кременчук був на 90% зруйнованим за часів другої світової.

«Розкинувши крила на двох берегах,
він рветься в майбутнє, відкинувши страх!
Це місто-борець піднялося з колін,
коли поминальний гудів уже дзвін!» («Мій Кременчук»)

Сьогодні Кременчук — велике індустріальне місто, розташоване на берегах Дніпра.

Для Василя ДЕНИСКА, інженера-світлотехніка з Полтави, чиє «гуманітарне мислення», як зізнається він, «обережно торкнулося до літературного океану, наче птах до води крилом» ця земля рідна від народження. Його село Загрунівка, що в наш час налічує лише 400 мешканців, раніш було власністю гетьмана Кирила Розумовського. Розташоване на лівому березі річки, що зветься Грунь-Ташань, воно і запозичило у неї свою назву.

Василь ДЕНИСКО з жалем нагадує, що так ніхто і не спромігся поставити в селі пам’ятник отаману повстанського загону Леонтію Христовому, який загинув на його території в 1921 році. А от пам’ятник командармові Фрунзе, лише за те, що його ім’я носив місцевий колгосп в селі звели, та ще й не з якогось там цементу, а кам’яний, покритий бронзовою фарбою. Чи не парадокс? Щоправда місцеві мешканці інколи глузували над тим витвором невідомого зодчого та посміювались над діями сільських «комуняк», про що пан Василь розповідає в своїй новелі «Труси для командарма»: «Часом голуби, горобці і граки, всівшись на плечі змінювали відтінки шинелі залежно від кольору стиглих ягід у навколишніх садках, а ще додавали у петлиці командарма незрозумілі знаки». А за спробу зняти вилами з пам’ятника труси на трьох резинках (загублений рудим Ільком подарунок своїй габаритній дамі серця, що якийсь жартівник одягнув на голову командармові) загрожувала в’язниця. «З вилами? На командарма? Не пущу! Тільки через мій труп!» — верещав голова колгоспу.

Цікаві ліричні історії, що траплялися з героєм оповідок в різні часи, висвітлені ще в двох творах: «Кодола-гойдайка» та «Спогад про лелек». Журнал «Кіно-Театр» не раз друкував рецензії В. ДЕНИСКА на фільми, а популярні газети — новели та оповідання. Фах та захоплення пана Василя ще раз стверджує, що фізика та лірика крокують поруч.

IX. СУМЩИНА

Нехай і розбіглися життєві шляхи деяких сумських авторів альманаху в різні сторони від Сум, Ірина КОЛТАКОВА навпаки: потрапила в старовинний Глухів з Вінничини після закінчення Київського державного університету фізичної культури. В здоровому тілі й здоровий дух! Автор поетичних збірок, учасниця багатьох виставок, пані Ірина потрапила навіть до національного реєстру рекордів України зі своєю колекцією дзвіночків. З чим її і вітаємо!

Чи могла стати столицею козацтва місцина, яка наче б то була колись глухою та важкодоступною, сказати важко. Але саме така версія походження назви міста Глухів. Перша згадка про нього датована 1159 роком, а датою заснування вважають 992-й. У ХVIII столітті це вже був культурний центр України, таким місто є і сьогодні.

« Кажуть, Глухів — провінційне місто…
Мабуть, хтось історію забув:
Триста літ минуло, як врочисто
Названий столицею він був.»

Гордість альманаху — це авторство в ньому класика української літератури Івана Даниловича НИЗОВОГО. Уродженець Білопільського району, додавши собі 4 роки поїхав на будівництво шахт Донбасу. «Пізніше сплавляв ліс на Онезі, будував електростанцію біля Караганди та у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклії…» — розповідає про свого батька Леся Низова в біографічній довідці. Потім була Львівщина, Луганщина… Нагороджений медаллю «Будівничий України». Похований в м. Луганськ, де мешкав останні роки. Літературна спадщина Івана НИЗОВОГО нараховує близько 7000 творів. А назви деяких з його книг «Білопілля — Верхосулля», «Село моє, Сула моя…», «Біополе Білопілля», «Білолебедія» говорять самі за себе. Нічого кращого рідної Марківки, що на Білопільщині, на своєму багатому життєвому шляху, поет не зустрів.

«Село моє — найвища насолода
Води в криниці в чаші комишів.
Не поскупилась матінка природа,
Витворюючи диво для душі!» («Рідна Марківка»)

І такі ж світлі та чисті рядки про районне місто на Сумщині Білопілля — безперервний потік любові до прабатьківської землі:

« Як зацвітуть черемхи і бузки
І розів’є тичинки рідне зілля
І вишні забіліють, то таки
Це й справді — моє рідне Білопілля» («Білолебедія»)

З волі краян Івана НИЗОВОГО його іменем названа вулиця в Марківці, а його поезія — це надбання всієї України.

Надія ПОЗНЯК (Дорошенко) дивується красі рідного міста і вдень і вночі. На Сумщині в Роменському районі вона народилася, в Сумах мешкає і нині. Ці рядки про нього:

«Сяду до човна, візьму весло,
попливу під зорями у травні.
Місто з висоти — немов село,
Річка — як ручай, сади — мов плавні». («І не спиться мені….»

Місто Ромни — південно-східний форпост Київської Русі згадується в літописах під 1096 р.. Це місто, де в 1708 році містилася ставка війська Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ під час російсько-шведської війни. На честь перебування в ньому Тараса Григоровича Шевченка тут споруджено перший у світі монументальний пам’ятник генію світової літератури.

В змалюванні осіннього міста пані Надія підібрала красиву палітру фарб:

«Ромен, Ромен… Не скласти всіх пісень
про колір твій — шампанського й кагору!»

Член Національної спілки журналістів України, автор кількох книг та пісень Микола РУДАКОВ має почесні відзнаки та звання. Його діяльність залишає слід в кожній справі, бо ж був і заступником директора «Укрконцерту», і директором центру естетичного виховання дітей та молоді; заснував і очолює доброчинний фонд «Українська хата» та всеукраїнський фестиваль мистецтв «Майбутнє України — дітям». Про своє рідне селище М. Рудаков, нині мешканець Києва, написав книгу «Чупахівка чотирьохсотлітня», в якій звернувся і до історії селища. Їй, своїй Чупахівці, присвятив пісню «Не буває «мала» батьківщина»:

«Тобі, Чупахівко, співаю,
Тобі і серце віддаю.
Хай нагадає гомін гаю
Далеку молодість мою.»

Твір «Сто видатних чупахівців» — це теж подарунок автора своїй батьківщині та її людям.

X. РІВЕНЩИНА.

Тетяна КОРНІЙЧУК, вчителька з с. Малий Стидин Костопільського району — патріот свого села. Тут вона народилася, тут живе й нині і коріння її буйно розростається — має п’ятірко діточок, та не зважаючи на свою зайнятість знаходить час і для поезії. Стара назва села звучить, як Студень (студнями на Волині називають колодязі). Вірш «Малий Стидин — село джерел» з перших рядків висвітлює цю інформацію:

«Я Стиднями село своє зову
За ті джерела з чистою водою».

А школі, в якій працює пані Тетяна — виповнилося 102 роки. Це теж уже історія.

Науковий співробітник Національного історичного меморіального заповідника «Поле Берестецької битви» Світлана СКРУХА з с. Пляшева Радивілівського району веде розповідь про свої рідні села Пляшеву та Острів. Це чимала довідкова історична інформація і гарна добірка поезій з літературно-художньої збірки «Під містом Берестечком». Саме на території с. Острів в 1651 р. розгорнулися події Берестецької битви. (Припускають, що село колись розташовувалося на острівках між річками Пляшівка та Плисівка — звідси і назва).

«Понад полем туман, понад Стиром туман.
Десь підкралася зрада безпечна.
Тільки Острів не спить і не спить Пляшева
І давно вже не спить Берестечко» ( пісня «Ой туман…).

Автор і виконавець пісень пані Світлана має в своєму доробку і пісню про Пляшеву, де приспівом повторюються красиві слова:

«Пляшева ти моя, Пляшева,
Там, де стелиться шовком трава,
Пахнуть сонцем і небом сади…
Пляшево, ти у серці завжди».

Вірші про події під Берестечком безумовно додадуть читачеві знань з історії рідної України.

Надія ТАРШИН мешкає на Січеславщині, але народилася в с. Сморжів на Рівенщині, яке «вписало гідну сторінку у національно-визвольну боротьбу Західної України проти поневолення її комуністичним режимом», за що півсела було репресовано та вбито.

«Краю любий, отчий краю,
Де живе моє село,
Що у час важкий, буремний
Все бандерівським було».

Про версію щодо назви села довідки немає, та можна припустити, що як і с. Сможе (батьківщина Юрія Пероганича, уродженця Львівщини), вона походить від тих же грибів сморжів, бо є в цій місцевості всі умови для їх проростання.

«Тут коріння моє і моя пуповина,
Тут мій луг, і мій ліс, і зелені поля,
І маленька ріка, гомінка, неупинна.
Плескіт хвиль, її гомін відчую здаля».

Це слова з вірша пані Надії «Тут коріння моє», що дали мені вольність на створення своєї версії походження назви с. Сморжів. Якщо вона помилкова, то хтось, маю надію, заперечить.

Селищу Млинів одночасно освідчуються в любові два автори: Лілія ХОМИЧ та Людмила ШУМЕЙКО (Сас). Перша народилася в Млинові, друга уподобала це населений пункт для проживання.

Археологічні знахідки свідчать про присутність тут людей ще за 1 тис. років до н. е.. Є у місті пам’ятники архітектури: палацово-парковий ансамбль Ходкевичів та Садиба Корецьких. У флігелі палацу графа Ходкевича в 1960 році знімали кадри до фільму «Сліпий музикант». «Палац і досі окутаний усілякими містичними історіями та домислами; про те навіть працівники музею переконані в їх правдивості, про що телеканал «СТБ» зняв окремий випуск «Слідство ведуть екстрасенси» — нагадує пані Лілія.

«Мити п’яти в калюжах з сновидами,
В палітурках губитись книжок,
що лишились навічно у придане,
із волошками між сторінок.»

Як видно, увагою Млинів не обділений, кінематографісти передали естафету телевізійникам. А Людмила ШУМЕЙКО (Сас) доповнила, що назву поселення пов’язують з водяними млинами на річці Ікві.

«І над Іквою прихистився Млинів:
Колиска і натхнення джерело,
Хоч час безжально невблаганно плинув
Не всохло, не постаріло воно».

XI. ТЕРНОПІЛЬЩИНА

Ім’я журналістки Тетяни БЕДЗІЛІ вже згадувалося вище — серед авторів альманаху із Закарпаття, її батьківської землі. Але вже більше двадцяти років вона мешкає в місті Бережани, то ж не обходить увагою і цей край.

На початку ХVII ст. місто стало своєрідним мистецьким центром. В 1805 році до Бережан зі Збаража було перенесено гімназію, учнями якої в різні роки були Маркіян Шашкевич, Богдан і Лев Лепкі та ще багато відомих українців та діячів польської, німецької, єврейської та чеської культур.

«Тут гімназії вчувається початок,
Думки волі й мудрості політ,
Поспішає юнь до Альма-матер:
Скрині знань — що їй за двісті літ».

На території міської ради ще збереглися дев’ять пам’ятників архітектури загальнодержавного значення, — розповідає пані Тетяна про свій районний центр.

Пані Надія БОЙКО (Галущак), чиї присвяти Львову теж подавалися вище, згадує і село Лиса Підгаєцького району, бо тут вона народилася та зростала. А Лиса — тому що частина села розташовується на Лисій Горі.

«Ген-ген униз із Лисої Гори,
Котра селі подарувала ймення,
Вдаль простяглися доли і яри,
І верховіття пралісу зелені.»

Так починає пані Надія вірш «Заблукалий рай», про село де в дитинстві вона була щасливою.

Тернопільська область рідна з дитинства і Марії ГУМЕНЮК, економісту за фахом та поетом за покликанням. Вона автор багатьох поетичних видань, дипломант «Коронації слова — 2014». Нині мешкає в обласному центрі, якому і присвячує свій вірш «Тернопіль».

«Тернополе, перлино над Серетом,
Несеш красу свою через віки.
Моє найкраще місто на планеті,
Де доля постелила рушники».

Ярослав ДЗІСЯК народився і мешкає в Чорткові. Кандидат історичних наук, заступник голови РО ВО «Свобода». Зізнається, що літературну творчість продукує, як у рідному місті, так і в дорозі під час мандрів. Свідченням того його вірш «До давнього Львова»:

«Вже вкотре я їду до давнього Львова,
У місто, що дихає чарами й зорями
І шармом із кави й книжкового слова:
Поезії, прози й науки історії».

В літературному середовищі пан Ярослав відомий, як Ярослав Дорожний і, як мені здається — псевдонім цілком відповідає стилю життя.

Обширну інформацію про місто Заліщики, колишній польський курорт №1, надає Оксана ДЯКІВ, уродженка Чорткова, редактор заліщинської районної газети «Колос». Назва міста — від проживання «за лісом» його першопоселенців. Це основна версія, про неї пише й Вікіпедія. Та не менш імовірно, що від заростів ліщини, що росла вподовж берегів Дністра. Дністровський каньйон, в якому розташовані Заліщики — одне із семи чудес України.

«На землі окрайні, біля небокраю,
Де зірниці полум’ям горять,
Розрослося місто — там деревам тісно,
І каштанів виструнчився ряд».

В Заліщиках народилася і мешкає й Мар’яна ПАЛАГНЮК. Закінчувала Лисичницьку ЗОШ, а вищу освіту здобувала в Тернополі. Селу Лисичники вона і присвятила свою сторінку в «Поетичній топоніміці», в якій розповідає про пам’ятники природи, що знаходяться в околицях села. На правому березі долини біля Серету утворилися стовпоподібні скелі «Сеноманські богатирі», є печери Кошова та Лиличка.
Село, де пройшла юність авторки, навіває їй найкращі спомини:

«Кажуть, жити важче
Стало на землі,
Та чи є, де краще,
Ніж у нас в селі?»

Про село Самолусківці , що на сході Гусятинського району ходить легенда. За часів козаччини сюди прибилися подорожні: козак, турок і литвин та й осіли на берегах річки Тайни. Та легенда легендою, а прізвища Козак, Турецький та Литвин в цьому селі і справді найпопулярніші. Надія КОЗАК, хоч і мешкає в Канаді, та знає про те з дитинства, бо саме в цьому селі народилася. Переказують, що колись береги річки настільки поросли лозами верби, що з горба й села не видно було — самі лози. Першою назва такою і була Самолози, потім переросла в Самолуски чи Самолусківці.

Після чергових відвідин села там далеко на берегах Онтаріо народжуються нові рядочки про рідну землю, а деякі так і просяться наспівуватись, як оцей самолусківський вальс «Село моє рідне»

«Задумана тайна несе свою вроду…
Схилилися верби в плакучім гіллі…
А над берегами, мов писанка роду,
Найкращий куточок моєї Землі».

І обласне місто Тернопіль видається пані Надії найкращим містом на землі, бо: «Тут найясніше наді мною небо і найсильніший долі оберіг».

Микола КУЧМІЙ теж уродженець Гусятинщини. Захоплюється живописом, музикою; автор та виконавець пісень. Його село Васильківці (назва пішла від боярина Василя) згадується в документах з 1573 р., але заселені ці землі були ще з часів неоліту.

«І в честь боярина Василя,
Що оборонцем був села,
Його підлеглі односільці
Назвали згодом Васильківці».

Вірш «Моє село» про давнє та й не зовсім давнє минуле села — поетичний екскурс в історію і в краєзнавство, це — згадка про хоробрих воїнів часів князівства та Січових Стрільців.

Наталя ХАММОУДА (Дутка) власні твори почала друкувати в дитячих виданнях ще зі шкільної парти. Зараз вона мешкає в Тунісі, звідти активно співпрацює з волонтерськими організаціями України, пише патріотичні поезії. Вона співавтор багатьох колективних збірників, автор поетичної збірки «Свобода не приходить ненароком». А батьківщина пані Наталі — село Кошилівці в Заліщинському районі. Назва села пішла від козацького поселення-коша, який існував колись у видолинку біля річки Джурин, оточений з усіх боків лісом. Про це їй колись розповідала бабуся, котра належала до козацького роду і навіть прізвище носила — Козак.

«Той ліс я часто бачу уві сні,
Де козаки коші свої розклали,
У їхню честь три хати на горбі
Кошилівцями вже давно назвали».

За іншою вірсією назва походить від прізвища поміщика Кошіля, який володів селом.

ХІІ. ХАРКІВЩИНА.

Харківську область з нарисом, присвяченим селищу Ківшарівка, що біля Куп’янська, представила журналістка Ольга ТАРАБ (нині мешкає в Харкові). Ківшарівка — найбільше селище міського типу в Україні утворене порівняно недавно — в 1970 році. Три окремих села Прітулов, Заборівка і Ківшарівка об’єднали тоді в один населений пункт, а кількість його мешканців — більше 20 тисяч.

« Я багато подорожувала, дещо побачила. Все це вмістилося б у декілька щоденників, якби вела їх. З цим багажем неіснуючих щоденників і кардинальних змін моєї особистості, я, блудна донька, повернулася додому».

Своє селище пані Ольга порівнює з перлиною у морській раковині, тільки тією перлиною тут здається саме компактне поселення, обрамлене лісом.

Чи може причиною тому стало глобальне потепління на планеті, але в окрузі Ковшарівки розвелися черепахи. Не де небудь в Африці, а на Слобожанщині, бо літо з кожним роком наближається до тропіків. «Тут і бегемоти скоро бігатимуть» — припускає таке авторка в нарисі «Місто старіючих драконів», роздумуючи над змінами що вже настали і тими, що чекають Ківшарівку в недалекому майбутньому.

«Селище іще прикриває свої рани чистотою і відносним ладаном, кутаючись в чарівний запах хвої, але будівлі невблаганно старіють, роботи нема, а дороги вже геть розбиті, як і долі і сподівання тутешніх п’ятдесятирічних чоловіків і жінок». Якщо навіть на зміну померлому в 90-х роках ливарному заводу-гіганту, на базі якого побудоване поселення, появиться якийсь новий прогресивний проект, та то вже буде історія інших людей, інших доль. «Все йде в минуле, щоб ніколи не повторитись». В цій розповіді Ольги ТАРАБ переплелися ностальгія з надією на краще. ХІІІ. ХМЕЛЬНИЧЧИНА.

Достойні конкуренти львівським авторам з чисельності в «Поетичній топоніміці» — їх колеги з Хмельницької області. З Шепетівки, краю відомого письменниками Миколою Островським та Натаном Рибаком, мінеральними водами та старою потужною цукроварнею, що переросла згодом в рафінадний завод — Леонід ЖМУРКО, автор семи поетичних збірок. І звичайно ж, його рядки — саме про це місто:

«Шепетівка — чи вітер шепоче,
чи струмок під гіллям яворів.
Дощ по листі краплисто лопоче,
а ми чуємо шепіт без слів.»

Як гарно! І з назвою міста все зрозуміло.

Дунаєвецький край оспівують Володимир ЗАХАР´ЄВ, Наталя МАЗУР, Маргарита ШЕВЕРНОГА. Залісці — село, де народився відомий археолог та краєзнавець, голова Хмельницького осередку «Конгресу літераторів України» В. ЗАХАР´ЄВ, розташоване, як розповідає автор, «зі східного боку т. зв. Медоборського лісу». Медобори — то невеликі гори на півдні Хмельниччини.

«Тут предків незабутніх тінь,
Які піклуються про мене.
Тут юних літ моїх цвітінь.
Тут все — святе і сокровенне». («Мої Залісці»)

Відомі Залісці однією з найбільших колоній крокусів та Центром дослідження космосу. А ще є там свій будинок з химерами (не лише в Києві) Франя Котлінського. Про все це — краєзнавча книга автора «Залісці: основні віхи біографії». Мешкає у місті Хмельницький.

Поетесі Наталі МАЗУР, переможцю та номінанту різноманітних літературних конкурсів, автору кількох поетичних збірок, громадському діячеві, близькі серцю Дунаївці, бо тут вона народилася, тут і мешкає. Назва на санскриті означає «ті, що живуть біля води». Через місто протікає ліва притока Дністра — р. Тернова, утворюючи на його території кілька ставків.

«Рідне місто, Дунаївці милі,
Спокій твій стережуть журавлі.
Хай тобі усміхаються нині
Дунаї, дунаї, дунаї». (Дунаї — водойми, ставки)

На сторінці пані Наталі — цікава інформація про герб Дунаївців з зображенням срібного лелеки, який у правій лапі тримає срібний камінь.

Маргарита ШЕВЕРНОГА виросла в Одесі, а нині живе в невеличкому селі Кривчик, де працює в школі вчителем української мови та літератури. Пише вірші та прозу, критичні статті; друкується в періодичних виданнях, колективних збірниках, видала і свої дві книги «Вогненних мрій вітрила» та «Луна».

Вперше с. Криве (стара назва) згадується в реєстрі димів під 1493 роком, але археологічні знахідки свідчать, що 38-10 тис. років тому тут знаходилася стоянка давніх людей. Казки та легенди пані Маргарити — теж про минуле краю.

«Є в лісі, поблизу села Кривчик, пасіка. Колись на її місці був хутір Богурі, маєток панського управителя. Поряд з пасікою — старий, зарослий очеретом став. Місцеві мешканці вважають це місце нечистим і намагаються обминати його подалі, особливо темної пори.» — так, інтригуючи читача, розпочинає авторка легенду «Богурівська панночка». Зацікавила, правда ж? Сторінка 206.

Старосинявський район — це край Любові СЕРДУНИЧ, редактора-упорядника альманаху, Олександра ОСАДЧУКА, скульптора, графіка, живописця, різьбяра, що готує до видання першу збірку віршів «На хвилях Ікви» та Володимира ЯРЧУКА, людини теж всебічно талановитої: поета, автора восьми поетичних збірок, графіка та дизайнера.

Про село Нову Синявку, що в Старосинявському районі, відомо, що виникло воно на місці колишнього поселення Синява, яке було знищене татарами повністю, але люди, що врятувалися, заснували нове село на 10 верств за течією Ікви. Тепер це — смт Стара Синява. Згодом «частина втікачів вернулася на старе місце» та відбудувала втрачене село (зараз воно — Нова Синявка).

«Село моє — краса в долині.
Тут скрізь — вода, луги, гаї…
Мені ви — рідні, ви — єдині.
Я ваш навік, а ви — мої», — освідчується в любові до батьківської землі О.Осадчук у вірші «Моє село — Нова Синявка».

Колись пан Олександр працював учителем в Теліжинцях, що на Київщині — батьківщині Івана Драча (до речі, знаходиться недалечко від мого Рудого Села і колись в тих краях — Теліжинці, Скибинці — служив в сільпо бухгалтером мій батько, то ж метра української поезії І. Драча знав ще молодим учителем, чи то піонерським вожатим).

А пані Любов СЕРДУНИЧ родом із старосинявських Теліжинців (ой, як все переплітається гарно). Про історію свого села розповідає її окреме видання «Городище над Іквою» та краєзнавча книга «Столиця твого родоводу». Назва села походить від роду Теліги і дякуючи пані Любові, була відновлена, бо якийсь «знавець» чомусь спотворив її буквою «е» в суфіксі.

«Ну, як же нам тобою не пишатись,
Чарівний краю ніжних солов´їв,
Перлино наша в калинових шатах,
Теліжинці заквітчані мої!»

Любов СЕРДУНИЧ працювала і в освіті, і в журналістиці, займалася політичною та громадською діяльністю, то ж не дивно, що такого обсягу краєзнавчої та віршованої інформації про Хмельниччину, як на її сторінках, немає ні у кого. «Городище», «Городище над Іквою», «Щоб селам — рідні імена», «Стара Синява», «Старосинявський марш» — перелік творів, присвячених рідному краю. А ще — такі цікаві перевертні назв міст і сіл України «Ат, сі міста..!» і «Але села..!» та світлини — старі й сучасні.

Сповнені теплих почуттів до Поділля поезії Володимира ЯРЧУКА з Хмельницька: і до маленької батьківщини (зараз в його рідному селі Мшанець всього 423 мешканці) і до його центрального міста.

«Яке багатство — в Царстві Роду!
Неописовість цих красот
Дав Бог вкраїнському народу
До європейських йти висот.» («Мшанець»)

Радістю життя та оптимізмом світяться слова «Пісні про Хмельницький»:

«Йду Проскурівською і радію:
В перехожих палають вуста.
Разом з ними і я молодію
душа у любові зроста.»

Обширну історично-краєзнавчу довідку про с. Подільське Камянець-Подільського району надіслав з м. Хмельницького голова обласного об’єднання ВТ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ. До 1963 року село мало назву Привороття «тому, що воно було засноване поблизу воріт, встановлених на шляху при в’їзді у віковічний ліс, який вкривав береги р. Ушиця та її правий приток». Національний природний парк «Подільські Товтри» повністю охоплює територію села, що лежить майже серед непроїзних скель, ярів і лісів. Та не зважаючи на це, приходська школа, заснована єпіскопом Іоанікієм, згодом перетворилась на перше в Подільській єпархії духовне чоловіче училище, випускники якого мали право бути дяками або вчителями церковно-парафіяльних шкіл. Училище, а пізніше й середня школа випустила з своїх стін багато відомих особистостей. В селі зберіглася брама з частиною муру, кінця XVIII ст., яким від села відгороджувалася територія школи.

«Між полів і ярів є подільське село.
Тут колиска моя й найрідніший причалок.»

«Не можна любити те, чого не знаєш, тому вивчати історію рідного краю, досліджувати її минуле і сучасне — це наш патріотичний обов’язок» — підводить підсумок своєї розповіді Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ.

Композитор, поет-пісняр Іван ПУСТОВИЙ, лауреат обласної ім. Тараса Шевченка та міської ім. Богдана Хмельницького премій, Заслужений діяч естрадного мистецтва України — автор понад 700 пісень, майже половина з яких написана на власні тексти. Можна припустити, що серед них є присвяти кожному містечку Хмельниччини. Право на таке припущення дають пісні надіслані автором до альманаху.

«А очерет од вітру ледь ворушиться,
А сивий Калюс плине до Дністра,
А Нова Ушиця,
А Нова Ушиця –
Мого життя колиска золота!»

І ще:

«Скільки є світів! Скільки є країв –
Неповторних, теплих, екзотичних!
А мене завжди
Манить і зове
Край мій Віньковецький
Предковічний.»

У с. Тополівка Віньковецького району Іван ПУСТОВИЙ народився. «Свою назву, за цілком вірогідним припущенням, Віньківці одержали від ім’я Вінцет (Вінько). А назва Нова Ушиця (до 1829 р. — Літнівці, тому що тут, наче б то, знаходилася літня резиденція польських поміщиків) появилася в результаті приєднання Літнівського староства до Ушицького повіту.

«Ой видно тут мало молилися,
аж в назву неслава вросла,
лиш пам'ять, неначе на милицях,
тримається вже на хрестах»

– це вже про село Моломолинці Хмельницького району пише Михайло ЦИМБАЛЮК, член Національних спілок письменників та журналістів України, Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». Село постало на місці хутора мірошників, які мали водяні млини на річці Бужок. Та, судячи з приведених рядків поезії «Моломолинські млини», про назву села з деяких пір нагадують лише легенди.

«Млини ж… Ті у вічність замулену,
трибки повтрачавши, злягли.
Не знати, чому вони муляли
каліфам, на день завізним?».

А от село Бакота, знищене задля будівництва Дністровського водосховища, ще живе в пам’яті та на чорно-білих світлинах, бо зняте з обліку населених пунктів в 1981 році. Тепер лише місяць над колишньою Бакотою намагається впізнати

«Чи там пульсують досі два сільські струмки,
похрещені в’юнистими стежками?» («Місяць над Бакотою»).

Обласний Хмельницький більшу частину своєї історії мав назву Плоскирів (плоский рів), Проскурів (місто Проскури), та врешті в 1954 році став тим, ким є сьогодні і не важко здогадатися — дякуючи кому. Вірш «Місто росте в любові» — присвята автора цьому сучасному полісові «із новітніми настроями і клопотами».

Карина ЛАПІНСЬКА, студентка Хмельницького національного університету, одна із наймолодших авторів альманаху, теж закохана в Хмельницький, бо живе там від народження і має чимало захоплень: поезією, малюванням та вишиванням бісером. Її ліричні вірші публікувалися в альманасі «Мати», а наукові статті — у збірнику «Філологічні студії».

«Кожен має в серці місто найпалкіше,
Котре припало до душі найгарячіше.
Моє ж велично звуть: «Хмельницький»!»,

бо ж носить ім’я великого гетьмана.

А недалеко від нього — смт. Ярмолинці, звідки родом Алла ЦЮПАК, вона ж Ася Дєточкіна. Під таким псевдонімом видала 24 книжечки для дітей. А в 2012 році отримала ґрант від Президента України для виготовлення аматорських фільмів для дітей. Прозаїк, видавець. Її нарис — про маленьке село Шевченкове, де мешкає всього 283 жителі і яке назване на честь відвідин Т.Г.Шевченком в 1846 р. Ярмолинців. Та й у цьому селі, а раніше — висілку, є, що показати заїжджим людям. Це «кам’яний хрест», який врешті-решт, як визначили фахівці, виявився зруйнованою за тисячоліття дощами, сонцем та вітрами стародавньою «скіфською бабою». «Встановлювали їх на місцях сили, де енергетика землі сильніша, ніж зазвичай, і позитивно впливає на фізичний та психоемоційний стан людини», — розповідає авторка. А підтвердженням того є джерело з цілющою водою незвичного кольору, який не міняється навіть після відстоювання і прозване в народі «Сивою криничкою». Переказують люди, що давним-давно молитвами та джерельною водою тут лікував людей монах сербського походження.

Про село Губин, в минулому древнє літописне містечко, яке знаходиться в Старокостянтинівському районі, пише Лідія ЯРОХНО (Проказнюк) з Старокостянтинова, уродженка Івано-Франківщини, вчителька, голова міського осередку ВТ «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка, у вірші «Криниця літописного Губина»:

«П’ю джерелицю з губинських криниць,
Крізь товщу літ це й ключ живий пульсує.
І хан, і конунг намагались всує
Його втоптати в землю долілиць».

Як свідчать історичні дані, «галицький князь Данило із сином Шварном і братом Васильком спалив місто Губин, попередньо вивівши звідти його мешканців, бо верхівка їх була союзником татаро-монголів». Село Губин — це все, що лишилося від міста на згадку про автономне Болоховське князівство.

Не байдужа пані Лідія і до сучасного сусіднього міста Рівне, «обперезаного житом та сповитого льонами», бо присвятила йому вірш, який так і назвала: «Місту Рівному». Останньою літерою абетки я і закінчую знайомство з хмельницькими авторами. XIV. ЧЕРКАЩИНА, ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСТЬ, ЧЕРНІГІВЩИНА.

Село Смільчинці Черкаської області в документах XVII-XVIII ст. називають Смальчинцями. Можливо тому, що в цих місцях тоді був поширений видобуток поташу шляхом спалювання деревини. За іншою версією назва походить від словосполучення «смілі ченці», але доказів тому немає. Існує лише про них, ченців, легенда.

В цьому селі народилася Людмила ДЕМУРА, вчителька української мови та літератури. Сучасні Смільчинці красиве село, розташоване обабіч траси між Лисянкою і Звенигородкою в оточенні вікового лісу. Свої хати люди здавна будували ближче до води, ярів, де краще ростуть сади та городина. Смільчанських селян з горіхами та сушеною сливою завжди чекали перекупщики на базарах Києва, Дніпропетровська, Жовтих Вод, та не меншою популярністю користуються і нині стихійні риночки біля траси з яскравим фруктово-овочевим розмаїттям. Працьовиті люди — це найбільша гордість краю.

«До берега збігло вже декілька хат.
Було так колись, збереглося понині:
У всьому — одвічний і спокій, і лад,
І любо мені в цій затишній долині.» («Мій родовід»)

Вірш «Дорогою додому» Людмили ДЕМУРИ теж про село, в землю якого вріс не один рід смільчан.

Юлія ГРИГОРУК — студентка-бандуристка Чернівецького училища мистецтв імені С.Воробкевича. Вона лауреат кількох літературних конкурсів, мріє стати справжньою письменницею та продовжити навчання у Львівській консерваторії. А народилася Юля у Вінниці. Її розповідь про героїчне село Пеньківка, яке в 1944 році спалили німецько-фашистські окупанти за допомогу місцевого населення партизанам. Та село, як і всі понівечені війною міста та села України, відродилося з попелища і тепер

«Мальовниче село Пеньківка…
Неземної воно краси.»

А назва села походить від слова «пень», яких залишилося багато на місці вирубленого лісу.

В селищі Глибока на Буковині мешкає Ольга ІЛЮК, вільний журналіст, блогер, митець. Селище лежить у глибокій улоговині, від цього і його назва. Райцентр Глибоцького району — одне з найкрасивіших місць Чернівецької області.

«Моя Глибока — таїн глибина:
розкішна, ніжна, вдивлена у себе
з лісами і полями — дивина,
що кронами дерев сягає неба…»

Ольга ІЛЛЮК ділиться планами на видання свого першого роману та книги поезій з гарною назвою «Небо цвіте трояндами». Нема сумніву, що і зміст буде гідним такій назві.

А Віктор МАКСИМЧУК, підполковник міліції у відставці за свої перші видання у співавторстві з Н.Черкач — книгу-фотоальбом «Міліція Вижничини» та збірку поезій «Незваний гість» вже встиг здобути звання лауреата літературно-мистецької премії ім. Георгія Гараса. По тому було ще багато колективних видань та авторських поетичних збірок, за які він отримував відзнаки та нагороди. Нині Віктор МАКСИМЧУК — головний редактор літературно-мистецького та науково-освітнього журналу «Німчич».

Про місто Вижницю, що розташоване на межі Чернівецької та Івано-Франківської областей на річках Черемош та Виженка відома інформація, що до 1774 року воно підпорядковувалось Молдавському князівству, пізніше — Австро-Угорщині. У 1817 — 30 роках поблизу Вижниці діяв загін опришків, який очолював Мирон Штолюк. З 1855 року місто стало повітовим центром.

«За цю красу, за бистрі води,
Ми любим, Вижнице, тебе.
Нам навіть миті непогоди
Не вкриють небо голубе».

Словами пісні «Вижнице моя» автор оспівує красу Карпат, ділиться мелодією хвиль Черемоша та строкатими обріями рідної Буковини.

Навіть найменші поселення, якими є хутори, мають історію. А історія хутора Тимки Старобасанської сільської ради, що в Бобровицькому районі на Чернігівщині, має ще й «речові докази». Це будинок з мезоніном, зразок садибного будівництва України ХІХ століття, який разом з землею, на якій побудований, належав Аделі Данилівні Кринській, дружині київського лікаря — брата письменника Миколи Лєскова Олексія. Київ ХІХ століття, напевне, сучасному киянину видався б провінційним містом, але й тоді заможні люди тяготили природою. Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ, письменниця, краєзнавець, співзасновниця мистецького інтернет-порталу «Жінка-українка» теж має де перевести дихання після різноманітних культурно-літературних перегонів. Одне з таких місць — той самий хутір Тимки. І, можливо, що батьківська хата пані Тетяни поступається розміром будинку Аделі Кринської, та її любов до землі, де промайнуло дитинство, від того не згасає.

«Люблю село, щасливе, світанкове,
Печаль лісів і смуток лободи.
О, не цурайся їх, моя любове,
І, як завжди, оспівуй і люби».

(«Люблю село»)

Слово «Басань» означає місцевість, де «люди від татар опасалися». Городок, що в ХІІ столітті побудував на цьому місті князь Ярослав для захисту свого заміського мисливського палацу, попервах так і називався староукраїнською мовою — Опасанья. Час змінив назву на Басань та ще й збагатив прикметником Стара.

Голодомор 1930-х та друга світова війна забрала життя кількох сотень мешканців села. Та, на жаль, і в мирний час його населення невпинно зменшується, що викликає в серці авторки біль. Вірш «Моє село на радощі зміліло…» тремтить кожним рядочком і не стримується од відчаю:

«Та я не знаю як ти, Україно,
Вже завтра будеш без мого села».

Але все ж не вмирає надія, що любов та увага небайдужих до батьківської землі людей продовжить життя українських сіл та хуторів і збагатить їх історію.

10.06.2016, Галина ЛИТОВЧЕНКО

Р. S. Цей відгук на видання книги «Поетична топоніміка» — не робота критика. Це огляд творів авторів альманаху читачем, який ще й бажає поділитися з іншими своїми враженнями від прочитаного, звернути увагу на цікаву інформацію, чи якусь художню знахідку. І яку б оцінку мені не поставили за цей огляд, головне — тепер я знаю, що дякуючи виданню, кількість друзів у мене збільшилась на 76 небайдужих до нашої спільної батьківщини людей. Слава Україні!