Жінка-УКРАЇНКА

Вже осінь поблизу,
Вже сонце донизу,
Ой треба нам, треба
Світлонька із неба...

Впродовж трьох осінніх місяців, коли вже зібрано врожай і у сільських  мешканців з’явився час для відпочинку, вдавнину відбувалося понад 30 великих та малих народних свят, проводилося безліч об­рядів, які згодом відірвалися від свого коріння і злилися з пізнішими ви­творами.Чимало з них забуто, зникло або набуло змін. До нас, на жаль, дійшло небагато яскравих осінніх свят, та й ті у деформованому вигляді, які сьогодні продовжують втрачати свій глибинний зміст і первинну красу. Відродити й повернути у побут їх навряд чи вдасться. Та й чи потрібно це наступним поколінням? А от знати і поважати свою минувщину необхідно – і не тільки фахівцям, а й кожному культурному громадянинові України.

Пропоную «Жінці – Українці» познайомитися ще з одним забутим святом вересня – «Весіллям Свічки». У різних регіонах України це обрядодійство мало свої відмінності, найдавніші його елементи збереглися в окремих районах Полісся і на Звенигородщині (Наддніпрянщина), й побутували тут до 30 - х рр. мин. стол. Цікаво, що воно проводилося не тільки у селах, а й було шановане ремісничими товариствами, особливо у Києві на Подолі. 

14 вересня (нов. ст.) – за церковним календарем вшановують Преподобного Симеона Стовпника, який  прожив 103 роки, творячи чудеса. А у народі цього дня відзначали прадавнє народне свято «Весілля Свічки» на честь осіннього Сонця, коли спостерігається перехід від літа до осені. В цей час Сонце виходить із сузіря Діви, поступово зменшується його тепло – осінь вступає у свої права. Зустрічали її, за звичаєм, урочисто й велично, різноманітними дійствами, піснями і танця­ми. Світло, що зменшує свою потужність, слід було чимось підсилити – тому народна мудрість і фантазія  обрала за символічний вогонь прообраз Сонця – свічку. Отже, невипадково з’явилося і Свято Свічки, яке за тривалістю, пісенними й танцювальними мелоді­ями, деякими дійствами споріднене з народним весіллям, що традиційно проводилося впродовж семи днів, тобто стільки, скільки творився світ. Вже від 22 вересня (день осіннього рівнодення) світло Сонця втрачало свою інтенсивність, і в кожній оселі запалювали вогні свічки, посвіта (каганця) або комина. Наступало тепле й лагідне «бабине літо».

Ой, прийшли ж ніченьки довгенькі,
Посвіти ж нам, коминку біленький.
Ми ж тебе квітами убрали,
Барвіночком - рутою оперезали …
Ми ж тебе будемо женити,
Горілочку, мед - пиво пити.
Світи ж нам, коминку, ясненько,
Пробуджуй челядоньку раненько.
Шити, прясти, ткати молодим,
А подарунки збирати старим

– співали жінки, переходячи від однієї оселі до іншої й цілий тиждень проводячи різноманітні об­ряди.

Цікавий опис свята з уст етнолога Софії Терещенкової подав видатний учений Агатангел Кримський у своїй праці «Звенигородщина з по­гляду етнографічного та діялектологічного». Це унікаль­не дослідження, на жаль, в Україні з 1928 року не перевидавалося. Наведемо коротенький фрагмент з нього:

Осінь в її повірках та звичаях: од вересня (сентября)

 до Пилипчаних запуст  
 Вересень (сентябрь): Перше вересня. Симона - Стовпника –

«Каганця (свічку) женять»  

«... Як давніш, то на Симона трохи не в кожній хаті «женили каганця». Рано було посходяться в хатах гості, засвітять каганця, заквітчають квітами й поставлять на столі. Потім гості сідають за стіл і провадять усе так, як на вісіллі. Другого дня запрошують в іншу хату і переносять каганця; а каганець горить увесь час. Отак - то женять каганця цілий тиждень, переносячи  його з одної  хати до другої.

То так у нас по селах. А в Звеногородці – то там «женили Свічку», а не каганця. Так само стояла на столі свічка заквітчана, і кожного дня переносили її до іншої хати. Тільки ж останніми ро­ками дуже мало додержуються в Звеногородці такого звичаю. Тепер воно виводиться, і «женять Свічку» хіба деякі шевці, кравці, кожухарі».

Досконала природна драматургія, оригінальні дійства, неповторний колорит українського побу­ту аж просяться, щоб це самобутнє свято було по­казане широкому загалу (на противагу надуманим театралізованим видовищам, які не мають нічого спільного з автентичними народними традиціями, а подекуди пере­кручують та нівечать їх). І знайшлися такі ентузіасти  у місті Тальне,  на Черкащині, в серці Тарасового краю, які спро­моглися на важку творчу працю по відродженню із небуття старо­давніх народних свят. По - своєму по­бачили й відтворили «Весілля Свічки» у його образно - символічних дійствах, піснях, танках учасники фольклорно - етнографічного гурту «Оріяни» місцевого будівельно - економічного коледжу (худ. керівник св. памяті Таміла Жученко). Запис  і реконструкцію цього давнього ритуалу, що дійшов до нас ще з часів Трипільської культури, здійснив Вадим Федорович Мицик, директор Тальнівського музею історії  хліборобства, археолог, етнолог і журналіст. Хто ж такі «оріяни»? Це сини прапредка Орія, діти землі й світла, орачі й співомовці. Це трударі й хлібороби, які люблять рідну землю, свій на­род, його культуру.

ВУТ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка за участю гурту «Оріяни» разом з різними творчими установам неодноразово проводила у столиці народознавчі вечори, які завжди користувалися величезним успіхом. Ще понад 25 років тому вони стали першопрохідцями у цій нелегкій справі, відкриваючи людям духовний світ наших предків, кладучи цеглини у підвалини розбудови Незалежної України. Тож пропонуємо завітати до затишного залу Київського міського Будинку вчителя на фольклорне свято «Світло Свічки незгасиме», показане столичному глядачеві талановитим колективом з Черкащини.

– Щиро просимо, люди добрі, до хати, до гурту. Хоч скільки вас є, будете гостями дорогими!

– Ми до вас не порожні, а вповні прийшли, – каже молодиця, показуючи барвінок у фартусі:

З гори та в долину
По червону калину,
По хрещатий барвіночок
Свічечці на віночок,
По зелене зілля
Свічечці на весілля.

З гільцем наперед виступає чоловік. На де­ревці – дзвоники, яблучка, гарні квіти, барвисті стрічки:

– Позолотіть, свате, вершечок нашому гілечку. Хай же квітка на гільці сяє, як сонечко в небі. З отим гільцем будемо ходити від хати до хати і Свічку шанувати. Куди не прийдемо, там на воротях будемо ставити, щоб усі бачили, що тут справляють «Весілля Свічки».

Тим часом жінки замішують тісто, готують коровай, скачують на столі велику Свічку, наряджають її, як молоду до шлюбу:

– Тепер давайте, – говорить молодиця, – гарно приберемо її, барвінком обвиємо, стрічеч­ками обв’яжемо, калиною обтикаємо. Жінки стають колом навколо Свічки і співають:

Ой сиділа горличка на пеньку, на пеньку,
Гарная свічечка у вінку, у вінку,
Гарная свічечка у вінку,
Славнії свашечки у танку.

Чоловіки викрешують вогонь і запалюють Свічку, яка горітиме аж до весни – у будні й свя­та доповнюватиме світло Сонця,  як посла­нець вогню небесного. Кожний з них промовляє:

– Ну й славна Свічка, яскраво горить! Не раз вона звеселить нашу оселю!

– З  такою Свічкою до кого в гості підемо, в того її світло буде найдорожчим гостем.

– Від хатнього порогу освітлюй нам, Свічко, дорогу!

Музики заграли похідної і весь свічковий похід рушив вулицею. Попереду чоловік несе велику Свічку, по­руч старости, обв’язані рушниками, далі йдуть сва­хи із свічечками, музики. З вітанням заходять до кожної хати, ставлять Свічку на почесному місці, вшановують її піснями, а господарів гарно віншу­ють:

Ой сяяла Свічечка, сяяла,
Як у віночку та й стояла,
Ой на столі, на престолі.
Подай, Боже, щастя й долі!

– Хоч як би дні коротшали, а світло у хаті хай не вгасає!

– Гори, Свічко, на столі, на престолі, в кімнаті і в хаті. Додавай нам світла ясного і тепла красного!

Від Свічки старший сват запалює меншу свічку і передає її господарю:

– До ваших рук, шановний свате, передаємо це світло. Хай воно освітлює ваші будні й свята, вашу хату і родину! Несіть його впевнено і муж­ньо, бо це заповіт предків і світло душі нашої!

З книги О. Рутковської

 «Забуте і воскресле». – Київ, 2007. – С. 67  - 70