Жінка-УКРАЇНКА

Суспільна, патріотична лірика найзатребуваніша тоді, коли те саме суспільство колективно думає над одною проблемою або ж має спільного ворога. Не таємниця, що в мирний час читачеві ближчою є філософська чи інтимна лірика, проте, звісно, не можемо проводити якихось універсалій.

Уже минула зима запам’яталася не тільки тим, що багато хто по-новому осмислив для себе слова Шевченка і аж тепер відкрив для себе його слова – а, може, не читали «Кобзаря», а просто почали молитися – бо неспокійно. Бо дотепер мир – то була норма, а тепер – сподівання. І звідкись взявся, хоча, можливо, і  визрів, поділ на «свій»/«чужий» і тепер уже кожному є що втрачати, і  кожен свідомо чи ні зайняв якусь позицію: хтось – на барикади, хтось – у лави «інтернет-вояк», хтось не сприйняв і не прийняв цього суспільного конфлікту і так само справедливо чекає, коли нарешті переможе здоровий глузд, а комусь гострим по свіжому весь цей час були телевізійні новини, адже там – син, брат, чоловік, а з екрану лиш кров і крики, а то болить, і страшно. Переділилися.

Вихід перших збірок революційної поезії зустріли так само двояко: потрактували або як поезію часу, вияв найвищої щирості, а тому навіть художній показник не завжди брався за домінанту, або ж оцінили як спробу комерції та болючій темі. Видання стали резонансними не тільки через зображувану тему, але і через ставлення до них – але, звісно, розуміти чи ні, сприймати чи ні – то особистий вибір совісті, і тільки душею можна відчути про що ідеться.

Одна з перших ластівок – колективна збірка «Материнська молитва»: подружжя Юрій та Тетяна Пероганичі, українські культурні діячі та редактори порталу «Жінка–УКРАЇНКА» упорядкували видання, до якого увійшла суспільна лірика, розміщена на порталі впродовж зими 2014-го – це свого роду колективний особистий щоденник, бо кожен щиро і безпосередньо висловив свої відчуття пережитого, а з іншого боку – це направду молитва, материнська молитва діячок української культури за країну і рідних серцю людей. Уже в березні книга була презентована читачеві.

Антологія майданівських віршів «Небесна сотня», видана в чернівецькому видавничому дому «Букрек», відразу викликала резонанс і не відразу хороший: упорядниці видання письменниці і громадській активістці Лесі Воронюк закидали комерцію на болючій темі і порушення авторських прав. Що цікаво, пік критики співпав у часі з піком успіху видання – якраз тоді воно було презентоване на «Книжковому Арсеналі» в Києві та книжковій виставці у Парижі. Пори всі суперечки, які тривали навколо книги, відзначимо багатство матеріалу (серед авторів як відомі письменники – Дмитро Павличко, Володимир Вознюк, Віра Китайгородська, Христина Венгринюк, Олександр Козинець, Світлана Костюк), так і початківці, які, можливо, написали свого першого і останнього вірша, але зробили це максимально щиро. Долучилися як українські автори, так і іноземці. Зараз упорядниця працює над другим томом цього видання.

Одна з книжкових новинок – антологія «Євромайдан. Лірична хроніка», яка вийшла у видавництві «Discursus». На презентації в Чернівцях Василь Карп’юк, письменник і  видавець, наголосив, що такі видання – не документування дійсності, а лише мистецька реакція на неї. Богдан Зеленюк, Маріянна Кіяновська і Олена Герасим’юк – їх поезія то індивідуальне «структурне осмислення нової дійсності» і, власне, спроба зрозуміти – а що взагалі відбулося  в країні. Власне, у цьому ж видавництві вийшла книга «Євромайдан. Хроніка відчуттів», та в межах цього короткого огляду не аналізуємо її окремо, бо говоримо зараз про поетичні тексти. І звісно, що це не вичерпний огляд – це враження від трьох сучасних видань, які багато в чому суголосні, хоча відрізняються  і видавничим підходом, і змістом.

… Зміни завжди незвичні – після палючого вітру свіжа сорочка до тіла і просто спокій – така розкіш, а недавно ще то було непомітною щоденністю. Програмна патріотична лірика, яку треба здавати в кінці півріччя, «бо семестр закривають» - поезія, яку треба вивчити та і здати – і від того слово «поезія» набирається такої собі абстракції. Щось змінилося: 15-річна дівчинка Ксеня в соціальній мережі починає писати громадянську лірику про свою країну, вкладаючи в ці слова любов і власне усвідомлення, молоді люди шукають синю і жовту тканину, аби пошити прапор – для себе. Місто за містом само організовується на такі ж синьо-жовті розфарбовування мостів та фасадів. Так, романтика, яка, можливо, скоро пройде. В кожного в житті була любов до людини, але не в кожного – до землі чи країни.

… Змінилося ще й те, що кількість загиблих рахуємо вже не іменами,а  цифрами, бо їх чимраз більше. Ця пора запам’ятається тим, що кожен зрозумів значення слова «своє», хоча,і  кожен по-своєму зрозумів. І залишаться вірші – на полицях престижних книжкових магазинів з поміткою «хіт продажу» або ж в блокноті, переписані від руки…

 Іванна СТЕФ’ЮК