Стеф'юк Іванна

Ти відмолиш цю ніч...

Світлина: Ти відмолиш цю ніч -Підбери лиш слова для молитви.Під хлипаннями свіч,Під солоним стіканням жалю,Ти відродиш життя,Ти зупиниш затяту гонитву,Перша зірка - свята,Помолюся і я, бо люблю...Капка воску на дні -То вогонь доїдає опівніч,У сусіднім вікніТакож молиться чиясь дочка...Отче наш, захисти,За колючими стеблами гнівуБуде жито рости -Їх насіє шершава рука.Ти відмолиш цю ніч -
Підбери лиш слова для молитви.
Під хлипаннями свіч,
Під солоним стіканням жалю,
Ти відродиш життя,
Ти зупиниш затяту гонитву,
Перша зірка - свята,
Помолюся і я, бо люблю...

Капка воску на дні -
То вогонь доїдає опівніч,
У сусіднім вікні
Також молиться чиясь дочка...
Отче наш, захисти,
За колючими стеблами гніву
Буде жито рости -
Їх насіє шершава рука.

Іванка Стеф'юк

Цікаве інтерв'ю

Цікаве інтерв'ю з однією з героїнь порталу «Жінка–УКРАЇНКА». Радимо прочитати: «Іванна Стеф’юк: Творчих планів не маю ніколи – все спонтанно якось приходить»

Іванна Стеф’юк: Творчих планів не маю ніколи – все спонтанно якось приходить

1074978_574118476010709_499235038_nСьогодні в гостях у редакції «Майдану» – письменниця молодої ґенерації з Чернівців Іванна Стеф’юк. І хоч вельми молода наша гостя, вже багато чого досягла в творчому житті. Навіть уже вікіпедія докладно інформує про неї, чим не кожен з її ровесників може похвалитися. Сьогодні розмовляємо з авторкою теплих, щемливо ліричних віршів і талановитою фотомоделлю про літературу, про життя, про взаємини…

Іванна Стеф'юк. Нові поезії

* * *

Ритми повітря -
Дихання, звуки
Навіть стрясання землі -
Рухають вітром
Всесвіту руки,
Ми тут частинки малі.
Носить нас світом,
Часом піщаним,
Ми летимо в ритмі зір.
Десь плачуть діти,
Десь - свічка тане
В головах дідика з гір.
Небо пульсує,
Дихають трави
Камінь записує дні...
Гори все чують -
В плеса заплаві
Зріє лиш сила на дні.
Хто нині згаснув -
Вродиться завтра,
Визирне зірка нова.
В нас більше часу -
Ліс шепче мантру,
Я навіть чула слова.

29.01.2014

 

* * *

Ювілейний вечір Надії Бабич у чернівецькій «Просвіті»

IMG_2782 (1)Днями мистецька світлиця «Оберіг» при товаристві «Просвіта» у Чернівцях провела ювілейний вечір Надії Бабич – знаної української мовознавці, журналістки та культурної діячки, професора кафедри історії та культури української мови філологічного факультету ЧНУ.

Досягнення Надії Бабич в утвердженні культури слова і чистоти мови важко переоцінити, адже Надія Денисівна і своїми лекціями в університеті, і циклом радіо- та телепередач, і публіцистичними статтями послідовно доводить: наша сила – в мові, і про неї потрібно щоденно дбати.

Іванна Стеф'юк. Файна дівка

І чого так та хвоя пахне, та де пахне - говорить: пошепки, як лісовий дух. А вечір насипає вино у мальований горнец і на "дайбоже" з потемками п'є, а вино то черлене.. Зірки пристигають - до води кліпають, до отави скошеної під лісом поморгують. І кінь розсилений гривою трясе. Там місяць зблисне-тут вітер свисне... Ліс. Лиш то, що шепче, але потихо.

Іванна Стеф'юк. Маки

Маки. Пелюстка гаряча, серединка зовсім чорна, ніби зотліла грань. Горда квітка, дивна така… А ще кажуть, що польові квіти скромні. Зірвала один мак. Вже в долоні горить, до вітру тріпоче. Здається, що то малий впольований хижак, який дуже сердиться, що впійманий, а тому ось-ось вкусить і вирветься. Рвучкий вітер поніс із собою дві пелюстки листатого бранця, в руці лишилося тільки стебло… Дивна квітка… Непокірна така, норовиста. Хоча… Хіба в квітів буває характер? В тебе є. Хороша ти квітка, справжня. Валя ішла польовою дорогою, розглядала стебельце маку й поглядом питала в неба, чи не буде грози. Хотілося в цю мить громовиці, справжньої такої, сильної, просто тут, посеред поля. А небо носило важкі сірі хмари й не слухало того.

Іванна Стеф'юк. Старим садом

— Приїхала-ис? Ну ти й Богу дєкувати. Та не лишєй трапки під порогом – в хаті роззуєшси.

— А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа…

— Кажеш, си змучила з дороги? Ну гай-гай, зара крішку припочинеш. Ходи в велику хату, там май холодніше, - дід від зими чути майже зовсім перестав, то бесіду наугад провадив – того і не любив, коли питалися в нього щось – бо то вже відгадати не так легко.

— Надворі спека, то правда. До невістки вже привикли – не злостить вас?

— А бабка на городі, зара надійде. Шос тобі приріхтує – ви, жінки, на тому май ліпше знаєтеси.

Іванна Стеф'юк. Любисток

Пили холодне молоко з глиняних горнят - після нього хліб ще запашніший, підкидали поліна до старої грубки і довго так, спокійно дивилися на вогонь - ніби відігрівалися і висвічувалися ним зсередини. А коли мутна лямпа засвітила на хату – здалося Уляні, що не в хаті сидить, а в Бога межи долонями - так якось затишно тут, і навіть не по-домашньому - ближче.

— Ви мені колись розказували, що зранку або по дощеві гора вміє дихати.. А чого я того ні разу не застала?

— Бо від дощу ти в хату тікаєш, а від ранку – до подушки. Ти трохи недобре жиєш, дівочко, але вже…

— А як маю жити?

— Шо тобі за то казати буду…

— То, що тепер думаєте.

Іванна Стеф'юк. Дежавю

Ти закинув мене сюди вчора. Я впала на сивий пісок і подумала, що вдома. Пам’ятаю, що то було вчора. І що в мене було руде і кудлате від листопадового вітру волосся, і що хотілося пити. Всіх ти впускаєш у цей світ дітьми, мені ж дозволив зайти дорослій. В мене дитинства не було – мені казали – ти дивачка, Гертрудо. А ще казали, що фальшива. Що граю з людьми, і що відьма, бо маю руде волосся. Я не вмію грати, я просто прийшла в ваш світ, мене кинули сюди і наказали залишатися. А ви називаєте це грою. Холодно, треба зробити собі кави. І віконниці стукають, зачинити би…

Іванна Стеф'юк. Дикий когут

Сьогодні знову прийшла до сусіда ніби й просто так, поговорити про життя, а насправді поспостерігати за його «годованцями»: дикими півнями, що і правда чимось були схожі на щезників: чорні, з лискучими хвостами, сердиті такі… Для мене і дід, і його когути завжди були ніби з книжки вималювані та й у життя випущені. «Полковнику ніхто не пише»: суворість, вечори біля каміну, згодована півням самотність  такого Олексія Петровича я вже зустрічала на сторінках книги. В того полковника було все сумно до безвиході, в цього ж кожна подія була з розряду «жити можна».

Об'єднати вміст