Стеф'юк Іванна

Іванна Стеф'юк. На хітанці (роман)

1

5cf9d8005c_750cropЦей раз гора дихала помаліше – хоч вітер ніби і справився дмухати поміж смереки, хоч і трава нашорошилася хижачкою, хоч, ніби, й вечір. Блідавий молодик розбовтав потемки – бо так йому добре, а вітер може би й завертав хмарами – але притих. 
Боса нога крок почерез крок перебирає присохлу траву – ще трохи. Стала би ти, Дарочко, та віддихалася трохи. Стала би… Нога чує траву, а трава чує легоньку ходу – то і не сердиться. Іди, молодичко, іди.

«За руку з гостем» Іванна Стеф‘юк

13453207_1024346830987869_1016006111_oВ звичайний весняний день, коли на вулиці не дуже ще тепло, а на душі тим більше, (бо скоро сесія) познайомилась я з чудовою людиною, що зробила мій настрій і зарядила мене величезною дозою щирості та спокою.  Знайомтесь і ви – Іванна Стеф‘юк: письменниця, літературознавець, журналістка, аспірантка кафедри української літератури філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Знайшли собі затишний столик в куточку університетської їдальні і за чашкою кави, яку любимо обоє, і провадимо розмову,  якою я поділюся з вами:

О.Т. Іванно, розкажіть, будь ласка, мені і нашим читачам трохи про себе і те, чим займаєтесь. Насамперед, хотілося би почути про літературну творчість.

«А ми кажемо – журавлі…»

12966281_979556322133587_876379921_nЛюди незламної вдачі – ними багата українська земля, і це одночасно є славою і докором.

Славою, бо пройшовши усі випробування, такі люди не озлоблюються, а знову вірять у істину і пропагують її. А докором – бо найгіршими випробуваннями сильній людині часто стає сучасне їй суспільство. Уродженець тернопільського Росохача Степан Сапеляк (український письменник, літературознавець, правозахисник) кращі роки свого життя провів ув'язненим лише за те, що звинувачувався у піднятті українського стяга ще в далеких 70-х. Влада розцінила це як спротив державному устою і негайно здійснила обшук вдома у Степана. Старенька мама Ганна як сьогодні пригадує: «Прийшли до нас у дім, були в цивільному. Питали за сина і питали, чи не маємо схованої зброї чи книг. За зброю відказала зразу, що ми таким не займаємося, а книги маємо, і то багато, але чого би ми їх ховати мали», - щиро не розуміла звинувачень жінка... Згодом вона мужньо витерпить усе – і арешт сина, і його заслання (де провідувала його і просила Бога, щоби Степан живим лишився)... Її любові вистачило на те, аби дочекатися свого Степана, хоч як було важко.

Найвища письменницька майстерність – це коли читач впізнає стиль улюбленого автора, а той у кожній своїй книзі перевтілюється

12969394_979554762133743_812074237_nПевно, саме за таким внутрішнім переконанням пише Сергій Пантюк, якого по праву вважають одним із найпотужніших українських авторів. Чернівчанам за один день пощастило тричі – вранці Сергій Пантюк презентував книги на філологічному факультеті ЧНУ, відтак не менш яскрава презентація у Чернівецькій обласній бібліотеці для дітей, згодом – завершальний поетичний захід у Literatur Café Chernowitz. Організатори зустрічі – проект «ЧеТВер», «Чернівці.ТВ», КМЦ «Українська книга».

Перша з презентацій, яка відбувалася у Чернівецькому національному університеті, завершилася абсолютними оваціями, захоплені філологи аплодували стоячи. Свіжа, глибока і гранично щира поезія не залишила байдужим нікого у аудиторії. Серед новинок, які Сергій Пантюк презентував студентам – поетична клепсидра «Оченята кольору антрациту / Поранений херувим», яку письменник присвятив коханій дружині Єлизаветі Стрий.

Як задаватимуться пріоритети видавничої промоції, - думки експертів

Днями у столиці відбувся ІІ Конгрес «Промоція літератури в Україні», головною метою якого стали пошуки та обговорення проблемних питань у сфері менеджменту та промоції літератури.

Одне з питань, яке стало наріжним каменем обговорення – становище української книги на європейському та світовому ринку і перспективи діяльності новоствореного Інституту книги (Київ).

Іванна Стеф'юк. На хітанці

Розділ І

1.

Цей раз гора дихала помаліше – хоч вітер ніби і справився дмухати поміж смереки, хоч і трава нашорошилася хижачкою, хоч, ніби, й вечір. Блідавий молодик розбовтав потемки – бо так йому добре, а вітер може би й завертав хмарами – але притих. 

Боса нога крок почерез крок перебирає присохлу траву – ще трохи. Стала би ти, Дарочко, та віддихалася трохи. Стала би… Нога чує траву, а трава чує легоньку ходу – то і не сердиться. Іди, молодичко, іди.

Місяць відкрив око, перестав бовтатися. Крона до крони притулилася, шум лісом пустила, звірина в хащі шаснула – затаїлася. Жінка ступає, перекладаючи з руки на руку плетений кошіль, а коли доходить до самого берда – важиться то підняти. «Йой – запаска розв’їзаласи – а най це», — подумала собі. Пояс розвивається смугованим змієм, вивільняє перетиснене лоно, випускає грубу, а від того пругку сорочку. Аж тепер вітер подув – на початку злегка, а відтак сильніше. А жінка посягає рукою до кошика і одне за одним кидає яйцями у стрімке бердо. По одному кидає – заносить рукою – ніби справляє – а в долині сама шкаралупа лишається. І тріскіт, той тріскіт шкаралупи до спраглої скельної пащі – нині нап’ється. І вітер, який колами почав носитися, обертатися круг молодиці. А кошіль спорожнений – ні одного запоротка нема вже.

Історія одного вірша

Цей вірш потрапив до мене з передісторією.  Його автор – Василь Шафранюк, доцент Буковинського державного медичного університету, який любов до українського і рідного часто висловлює у віршованому слові. Його вірші знаходили чи не найвдячнішого читача в особі його близького друга, також викладача, Василя Гордія, який зачитував віршовані рядки перед  своїми студентами. Дуже багато його занять розпочиналися саме так – аби вихованці Чернівецького індустріального коледжу (де викладав Василь Гордій)  добре зналися не лише на ремеслі, але і на душі людській. Адже ще ніхто не розгадав, що керує людиною, яка вирішила сісти і викласти свою душу на папір – то одна з найбільших таємниць.  Того травневого дня Василь Шафранюк, написавши нового вірша «До України», мав намір неодмінно поділитися ним з Василем Гордієм.  … Але друга і земляка  раптово не стало. Близькі не могли до кінця повірити, що їх батько (дядько, дідусь, друг), який так добре знався на українських звичаях, вчив рідних моралі та побожності і тішив усіх добрим гумором – уже  в іншому світі. 13 червня виповнюється сорок днів, як не стало Василя Гордія.

Серйозно і не дуже

  11187899_811153228973898_1825306842_o    «Мені важко зрозуміти для себе, чим є мої вірші – результатом кількахвилинного натхнення чи враження, або ж я їх виношую, як дітей, а потім вони собі з’являються. Я направду не завжди знаю, звідки беруться мої тексти – але дякую Богу, що вони є».

Іванна Стеф’юк (Чернівці)

***

музика з серця…
живи – як живеться,
тільки потихо, потихо лишень.
Бог любить тишу.
на квітах колишніх
все плодоносить. а хочеш вишень?

Євген Баран. «Ви колись чули, як дихає посмішка?»

«Склалося так випадково, що я мав опосередкований стосунок до публікації оповідань Іванки на сторінках «Золотої Пекторалі», потім разом із Володимиром Погорецьким давав рекомендацію у Спілку письменників, тепер ось прочитав її книгу. Те, що не відразу прочитав, теж є добре для мене, – принаймні враження свіжі й незатерті.»

«ВИ КОЛИСЬ ЧУЛИ, ЯК ДИХАЄ ПОСМІШКА?»

Іванка Стеф’юк. З гостем за руку.  – Тернопіль: Золота Пектораль, 2013. – 160 с.

Це перший пробний тираж цієї книги, яку я тримав у руках ще у вересні 2013 року на Львівському форумі. Минулого року появився додатковий тираж книги вже з назвою «За руку з гостем», вихідні дані, здається, ті самі, і сторінки також. Маю і те видання, але хтось взяв читати і, біда, ніяк не віддає книгу. Ще скажу, що це книга є першою якісною ластівкою видавничого проекту «Золота Пектораль».

Іванна Стеф'юк: Кавалок світа (роздуми на тему і без)

961399_763131113776110_189813889_n…А коли ми запливаємо в сон – як у тиху і приємну ріку, там немає війни, болю і крику. Там є світ, який ще не знає, що таке зло, і там душа може розгорнутися з пелюшок стриманості і трохи подихати. А коли сон дуже приємний – прокидатися не хочеться. А коли прокидаєшся і дивишся, що від ранку уже статися встигло – думаєш: «Лиш би це був сон». Це сон, сон, від якого мусимо прокинутися, і згадати, що сила – не в зброї, а відвага – не в злості…

 

***

Зробилося світло. Кавалками світ закрутився,
І спогад про давнє з мальованих вийшов мисок.
Він виросте гуцулом - той, що тепер народився,
Де трісла шкарлупа - не впала душа на пісок.

Емоція через слово, або про що пише Любов Копоть

Вірші раптові і щирі – як спонтанний видих. Як емоція. Тому проживаються  і тому тримають. Скептики кажуть, що дівчата часто пишуть про депресію, плутаючи її з поганим настроєм. Я би сказала, що дівчата часто пишуть про душу і ї відтінки – хтось краще, а хтось відповідно – гірше. Для мене вірші молодої авторки Люби Копоть – сповідь перед самою собою. Виразно відчута думка і емоція, оформлена в поетичний текст. Тому її читається, уявляється і переживається.

Іванка Стеф’юк

Проникнення у таємниці поезії

(за віршами Іванни Стеф’юк)

З творчістю Іванни Стеф’юк я знайома  багато років (хоча час, як відомо, відносний). І впродовж цих років я переконалася у тому, що кожна нова поезія чи оповідання не залишають мене байдужою. Цей автор не приїсться і не набридне. А це все тому, що коли читаєш вірші, зовсім не потрібно слідкувати за римою, логікою чи змістом. За всіма цими літературними категоріями не дивишся тому, що авторка сама створює образ, інколи – предметний, до якого, здавалося б,  можна доторкнутися, а частіше духовний – відчуття, які закодовано поміж слів, вони постають у картинці, яка ще довго зберігається у пам’яті.

Читаючи вірші Іванни, інколи  розумію, що падаю у прірву, просто довіряюся рядочкам, а вони шаленим вихором мене підхоплюють і несуть за собою. І це падіння не є чимось поганим, навпаки − воно дарує відчуття польоту, і часто завершується приземленням у м’які пір’їни. 

Об'єднати вміст