Дитя
Пахне в хаті маленьким дитям.
Пахне так, наче пахне Богом.
Аж всміхається над порогом
Сонце – вічне тепло життя.І дитятко всміхнеться теж
В той куток, де нема нікого,
Чи до янголів, чи до Бога,
Так, що щастю немає меж!
***
Спільний проект видавництва Laurus та журналу "ШО" в рамках "Київських Лавр" під час "Книжкового Арсеналу".
Заклопотана Катруся
Знову підбира слова:
– Якщо ти стара,бабусю,
То я зовсім ще нова!Є у нашого телятки
Мама – жуйку он жує.
Але Катя хоче знати:
– А чи тато в нього є?
І чого так та хвоя пахне, та де пахне - говорить: пошепки, як лісовий дух. А вечір насипає вино у мальований горнец і на "дайбоже" з потемками п'є, а вино то черлене.. Зірки пристигають - до води кліпають, до отави скошеної під лісом поморгують. І кінь розсилений гривою трясе. Там місяць зблисне-тут вітер свисне... Ліс. Лиш то, що шепче, але потихо.
Маки. Пелюстка гаряча, серединка зовсім чорна, ніби зотліла грань. Горда квітка, дивна така… А ще кажуть, що польові квіти скромні. Зірвала один мак. Вже в долоні горить, до вітру тріпоче. Здається, що то малий впольований хижак, який дуже сердиться, що впійманий, а тому ось-ось вкусить і вирветься. Рвучкий вітер поніс із собою дві пелюстки листатого бранця, в руці лишилося тільки стебло… Дивна квітка… Непокірна така, норовиста. Хоча… Хіба в квітів буває характер? В тебе є. Хороша ти квітка, справжня. Валя ішла польовою дорогою, розглядала стебельце маку й поглядом питала в неба, чи не буде грози. Хотілося в цю мить громовиці, справжньої такої, сильної, просто тут, посеред поля. А небо носило важкі сірі хмари й не слухало того.
— Приїхала-ис? Ну ти й Богу дєкувати. Та не лишєй трапки під порогом – в хаті роззуєшси.
— А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа…
— Кажеш, си змучила з дороги? Ну гай-гай, зара крішку припочинеш. Ходи в велику хату, там май холодніше, - дід від зими чути майже зовсім перестав, то бесіду наугад провадив – того і не любив, коли питалися в нього щось – бо то вже відгадати не так легко.
— Надворі спека, то правда. До невістки вже привикли – не злостить вас?
— А бабка на городі, зара надійде. Шос тобі приріхтує – ви, жінки, на тому май ліпше знаєтеси.
Пили холодне молоко з глиняних горнят - після нього хліб ще запашніший, підкидали поліна до старої грубки і довго так, спокійно дивилися на вогонь - ніби відігрівалися і висвічувалися ним зсередини. А коли мутна лямпа засвітила на хату – здалося Уляні, що не в хаті сидить, а в Бога межи долонями - так якось затишно тут, і навіть не по-домашньому - ближче.
— Ви мені колись розказували, що зранку або по дощеві гора вміє дихати.. А чого я того ні разу не застала?
— Бо від дощу ти в хату тікаєш, а від ранку – до подушки. Ти трохи недобре жиєш, дівочко, але вже…
— А як маю жити?
— Шо тобі за то казати буду…
— То, що тепер думаєте.
Ти закинув мене сюди вчора. Я впала на сивий пісок і подумала, що вдома. Пам’ятаю, що то було вчора. І що в мене було руде і кудлате від листопадового вітру волосся, і що хотілося пити. Всіх ти впускаєш у цей світ дітьми, мені ж дозволив зайти дорослій. В мене дитинства не було – мені казали – ти дивачка, Гертрудо. А ще казали, що фальшива. Що граю з людьми, і що відьма, бо маю руде волосся. Я не вмію грати, я просто прийшла в ваш світ, мене кинули сюди і наказали залишатися. А ви називаєте це грою. Холодно, треба зробити собі кави. І віконниці стукають, зачинити би…
Сьогодні знову прийшла до сусіда ніби й просто так, поговорити про життя, а насправді поспостерігати за його «годованцями»: дикими півнями, що і правда чимось були схожі на щезників: чорні, з лискучими хвостами, сердиті такі… Для мене і дід, і його когути завжди були ніби з книжки вималювані та й у життя випущені. «Полковнику ніхто не пише»: суворість, вечори біля каміну, згодована півням самотність такого Олексія Петровича я вже зустрічала на сторінках книги. В того полковника було все сумно до безвиході, в цього ж кожна подія була з розряду «жити можна».
***
- Ти снишся?
- Снюся, зажмурюй очі...
- Коли здійснишся?
- Коли захочеш.- Ти снився...
- Знаю, зірки сказали.
- Ти так дивився..
- Так мило спала..Лягаю спати,
Зірки моргають -
Між хмар лапатих
Нам снів шукають...
* * *
Полокали гори зливами собі коліна, а червень зливав з цебра на їхні голови та й дужі плечі. Прохолода… Зачерпнути би її та для днини втримати, а то ранок поливає-поливає, та полудень не дуже того і боїться. Стрімким плаєм, накриваючи голову курткою, тікав від негоди до нитки змоклий чоловік. Його важке дихання палицею впиралося в каміння, вистукувало по стежці. Ах-хех… Ну і гроза… І треба ж було саме тепер в дорогу вибратися! Ця раптівка застала на півдорозі, викупала та виполоскала вже так, що прикривайся тою курткою чи не прикривайся ― на одне вийде. Шум дощу перебивав шум потоку, що тепер ще більше збурився, став бистрий та гоноровий. Дмитро подивився вниз: може би то попереками, через потік перейти, а не п’їланитися такої негоди під берег? А чого? Так швидше, та і до потоку стежка, як не дивно, кам’яниста, не таке місиво. Спускається, ось ще трохи… Ну нічо собі! Така гроза розшумілася, що світа Божого не видно, а якась молодичка чи то дівчина сидить собі на камені, ніби й ні при чому, і голову миє. Довге і чорне волосся хиталося водою, як дивні водорості, а каплі раптівки скочувалися щоками і плечами. А ти, дурний, чого зазираєш? Тікай звідси, не бачиш, яка негода? Вернувся назад і таки пішов під берег: сам не розумів чого, але таки побоювався розминатися з цією дивною жінкою.