Бабине літо
Наше кохання
Заплуталось у павутинках
Бабиного літа...
Почуття захотіло
Упіймати останній жар
Осіннього сонця,
Зігрітись і насититись
Ним по самі вінця
Втомлених сердець.
ВЕРБНІ ДЖЕРЕЛА
Верба в Україні є символом
її чарівної природи і трагічної долі.
З народного писання
Безкінечні степ й запорізька гребля,
Безкінечні рід й прадідівська кров...
Як бійці з імли, поставали верби –
Вартові Землі стережуть Дніпро.А покрай ріки – цугом – їх коріння,
Сплетене щорік тисячами вен.
В вербницю вони гомінким цвітінням
Провіщають нам небо громове.З деревних рослин – перші одягають
Листяне вбрання, й кобзи з них такі –
Досі ще гудуть в козаків-Мамаїв,
Гру перейняли – наші козаки.
«Восьме чудо»
(муз. і сл. Олени Швець-Васіної) у вик. дуету «ВаЛена»
(есе)
Маленька дівчинка на колінах у тата…
Колеса крутяться і крутяться, не зупиняючись… Крихітка з блакитними очима посміхається – так їй затишно на колінах у тата.
Тато впевнено керує своїм транспортним засобом, шукаючи поглядом знайомий парк.
«Ма-а-а-а», «Мам-м-ма», «Мамо», «Мамуся»… Ці набори звуків, а згодом і слова наглядно ілюструють еволюцію розвитку мовлення кожної окремої людини. І ці звуки, ці слова адресовані одній людині – Мамі. Тій, кого дитина бачить чи не першою у своєму житті. Тій, для кого дитина існує вже тоді, коли інші, можливо, ще навіть не здогадуються, що вона тільки має народитися…
Ким же є для людини мама? Вона дає наснагу на подальше життя, допомагає дитині в усьому, що та робить. Навіть, якщо дитині вже років так 30, а то й більше. Навіть, якщо іноді друзі та інші родичі не розуміють, навіщо така допомога. Мама знає, навіщо. І дитина, у більшості випадків, теж знає. І цінує мамину допомогу.
Присвячую Лесі Українці
Вона, мов гострий меч, кувала слово.
В її душі горів палкий вогонь.
Краса життя була їй за основу.
Його в Землі взяла, мов з матері долонь.
Їй стало до снаги з колін підняти,
Своїм віршем дістати душі з дна.
І вже ніхто не зможе відібрати
Те Слово-крицю, що дала вона.
Хай що не принесе підступна доля,
Але не загасити їй вогонь.
Бо слово Лесі викувало Волю.
Візьму її із сильних цих долонь.
***
Життя вирує рік за роком,
За весно-днем йде літня ніч.
Ти щось забудеш ненароком,
− Все нагадає сяйво свіч.
***
Покинута оголена душа,
І кожне слово – як ніж по живому
Сьогодні рідна, завтра вже чужа…
Минуле не скорилося новому.
Чи я тобі потрібна - ти скажи?
Вразлива і слабка, немов дитина.
Як любиш – то піднятись поможи,
Не любиш – то залишусь на колінах.
Отак колись вирішував Пилат:
Помилувати або розіп’яти
І кат зробив руками все солдат,
А міг історію би поміняти.
* * *
Твій ніжний голос з тембром моря,
Твої уста із запахом кориці
По тілу розливається живиця:
Не просто сила – це як гори,